4.
– Ні, це вище від царя.
– Невже є ще хтось вищий за царя ?
– Аякже ! Є. Козацький отаман, гетьман. Він, як захоче, то кого завгодно переможе.
– То, може, мені бути не царем, а отаманом чи гетьманом ?
– Ні, з тебе не вийде ні гетьман, ні отаман. Залишайся вже царем.
– А чому не вийде гетьман ? Якщо я захочу …
– Ні, не вийде. Щоб бути гетьманом, треба бути козаком. Гетьмана козаки обирають. А
щоб бути царем, великого розуму не треба: ричи голосніше та їж кого попало.
– То я, по-твоєму, дурень ?
– Ну, я того не сказав, але …
– Але подумав. Ой, дивись мені …
– Не треба сердитися, а то грива їжачиться і погано вкладається.

Так і жили. Василько котика час від часу до мами із звісткою посилав – сказати, що
він живий і здоровий. Іноді й сам бігав, щоб сяких-таких припасів принести. Іноді
Василько розкладав вогнище і пік картоплю. Тоді приємний запах розходився по всьому
лісу. До вогнища лев не підходив – боявся. Він здалеку принюхувався, форкав, неначе
кінь, і здалеку голосно гукав:
– Що там у тебе так смачно пахне ?
І хлопець пригощав лева печеною картоплею. Нічого, що не м”ясо, смакував.
А якось Василько приніс від мами аж цілий кілограм цукерок, львівських,
„світочівських”. То що б Ви думали ? Лев ум”яв всі цукерки і сказав, що нічого
смачнішого він в житті не їв.
По короткім часі боки у лева залисніли, грива стала просто-таки розкішна, ніби її
щойно „Альгопіксом” помили. Лев довго ходив видивлятися на себе у воду. Повернувся
задоволений і сказав:
– Тепер я справді схожий на царя. Та я просто красень. Таких левів, як я, і на світі більше
нема. Ти, Васильку, просто молодець. За цей час лев непомітно для себе якось
подобрішав, посумирнішав і вже просто так підходив до Василькового куреня, щоб якусь
там годину-другу поговорити.
– По-моєму, він вже приручився, – сказав якось котик до Василька.
– Як це „приручився” ? – не зрозумів хлопчик.
– Ну … ти його приручив. Розумієш ? Ти – ніби отой … ну, як їх називають ? Що в цирку …
– Клоуни ?
– Ні, оті … Дрисерувальники, згадав.
– Який вже там з мене дрисерувальник ? Розчісую гриву, а сам ажтремчу від страху, щоб
лев мене не з”їв.
– Головне – щоб лев того не знав, що ти його боїшся.
– А думаєш, він не знає ?
– Ні, не знає. І я б не зав, якби ти мені не сказав. Ти, Васильку, дуже сміливий.
– Та де вже там ! Але я, Мурчику, дуже тебе прошу, не попадайся хоч ти левові на очі.
З”їсть тебе – і не помітить.
– Та я не попадаюся.
– А вчора ? Ти перед самим левом пробіг. Він ледве тебе не побачив. Знаєш, як я за тебе
злякався ?
– Це я за мишкою біг. Так захопився, що й за лева забув.
– Йшов би ти, котику, краще додому. Сидів би там біля мами. Мені б спокійніше було.
– Що мамі з мене толку ? Ні води не принесу, ні дров не врубаю. Так, одна морока. Тільки
дурно молоко п”ю.
– Ну-ну ! Ти вже так не кажи. А миші ? Ти до мишей спритний.