Кортилася торба

2.

Минув рік, минув і другий. Нема звістки про Вдовиченків.
– Де ж там мої діти, мої сини ? Як вони там маються ? – журилася мати, – чи живі ?
Але ж не дарма кажуть, що добра звістка може часом десь заблудитися, а недобра
таки хату не обмине. Не обминула вона і Явдищину хату: загинув її найстарший син, її
Семенко. Ото вже плакала та голосила Явдоха Перебийносиха. Але ж не одна вона тоді
тужила. Багато матерів плакало тоді по Україні за своїми синами. Ті їхні плачі і в пісні
перейшли та лягли на струни кобзарям.

Візьми, мати, піску жменю,
посій його на каменю.
Як той пісок житом зійде,
тоді син твій з війська прийде.

А через рік знову горе: загинув і середульший син, її Петро.
– Господи, залиш мені хоч найменшого сина Івана, – просила бідна вдова. Але доля її
не пошкодувала. Ще через рік прийшла звістка і про смерть наймолодшого сина. Плач, не
плач, а горю не зарадиш. Та й зажила Явдошка сама, як і колись. Тільки тепер надій
ніяких не було та сила вже не та стала. Важко їй свою нивку обробляти, своє, хоч і
маленьке, господарство доглядати.
Якось напровесні вийшла Явдошка з хати, стала та й дивиться, чи не час в поле
виїжджати. Дивиться – коли парубок якийсь іде та на Явдощині ворота поглядає. Ставний
та гожий. Сльози на вдовині очі навернулися – синів своїх згадала. А парубок
приямісінько в її двір завернув:
– Добрийдень Вам, паніматко !
– І тобі день добрий, козаче !
– А чи не Ви будете вдова Явдоха Перебийносиха ?
– Та ж я і буду.
Сама спокійна, бо ж лихих звісток вже не боялася: нема її синів.
А на добрі звістки і не сподівалася. А парубок вклонився їй низенько та й руку поцілував.
– Мамо, я Ваш син Семен, козак Вдовиченко. Хіба не впізнали ?
Видивилася Явдоха на парубка, серце її забилося, як піймана пташка.
– Ні, не впізнала … Я, козаче, либонь, тебе вперше й бачу.
– Овва, мамо ! Як це Ви та сина свого не впізнали ? Це ж я, Ваш Семен.
– Семенко мій смаглявий був та чорноокий, а ти он який білявенький та кароокий. Та ході-
мо до хати, сину, нагодую тебе, голову тобі змию та спати покладу з дороги.
А як увійшли в хату, козак і каже:
– А тепер послухайте, що буду розповідати… Коли на наше село напали татари, я ще й
козаком не був. Так собі, хлоп”я. Батько мій тоді загинув, нас захищаючи. Та захищати
було нікому. Нас, дітей та дівчат, пов”язали та й забрали у ясир. Аж тут як налетіли
козаки ! Звідки і взялися ! Розбили вони татар, а нас вивільнили. Я тоді й залишився в
козаках. А з тим козаком, що аркан на мені розтяв, ми стали собі побратимами. З того часу
ми й не розлучалися. Пліч-о-пліч ворога били. Ото і був Ваш син Семен. Та в однім бою
таки не обминула його лиха година. Вмираючи від тяжчих ран, козак Семен Вдовиченко
сказав мені, своєму побратимові:
– У селі Сухоріччя живе моя мати, Явдова Перебийносиха. Там її всі зняють. Навідай її,
кланяйся їй низенько, а якщо зможеш, то стань їй за сина. Повернувся я додому. Мати з
розпачу померла, за батьком моїм тужачи, сестра заміж вийшла, а я ось до Вас прибився,
коли приймете. Хочу Вам сина стати.
Заплакала тут Явдоха, поцілувала хлопця, та й стали вони жити удвох.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 + four =