Кортилася торба

3.
– А-а, ти прийшов. Ну, нарешті. Та чого ж ти такий малий та худий ? Невже в селі не
знайшлося нікого дужчого та гладшого ? Тобою й не повечеряєш. Та вже добре. Ти мені
не для вечері потрібний. Ось що. Ти розчісуватимеш і доглядатимеш мою гриву. Та й
взагалі … мене. Бо я – цар. А що то за цар, коли у нього грива закудлана ? Служитимеш
мені три роки, три місяці і три дні. Якщо добре служитимеш, я відпущу тебе додому, а
якщо зле, тоді начувайся: не бути тобі живим.
– Добре, пане, – сказав Василько, зрадівши, що зараз його лев не їстиме. А за три роки
Василько неодмінно щось придумає.
– Але дозвольте мені піти додому за згреблом, котрим я чистив коней. А то чим я вашу
царську гриву розчісуватиму ?
– Добре. Біжи вже. Та приходь скоріше, щоб я тебе не чекав.
– Скоріше не можу – дорога далека. Хіба що ви, пане леве, люб”язно погодитеся мене
відвезти.
– Ти що ! Щоб я, цар звірів, та віз якогось хлопчиська ? Ну, та вже добре, треба ж колись і
милостивим бути. Так чинили усі царі. Сідай на мене та кажи, куди їхати треба.
Хлопець сів на лева, як на коня, гуцикає та прутиком махає, ніби й справді його поганяти
зібрався. От шкода тільки, що ніхто з хлопців зараз його не бачить, сидять десь там по
запічках, мамині пестунчики. А він, Василько, он який хоробрий: на левові верхи їде та ще
й пісеньку якусь мугикає.
Їде Василько. Все живе поховалося. Люди нишком із схованок виглядають: що це за
проява така ? Під”їхали під ворота, Василько і гукає:
– Відчиняйте, мамо, я на часинку заїхав.
Вийшла мати, бліда, як полотно, але, коли побачила, як її син хвацько на леві гуцикає,
нестримала посмішки і тихо сказала:
– Ну й шибеник. Такий і лева загнуздає.
А Василько зіскочив на землю і почав збирати все, що там треба: не пішки ж іде.
– Чим же пригостити твого пана ? – забідкалася мати.
– А я, мамо, ще й сам не знаю, що пан лев полюбляють їсти, – сказав Василько.
– Ну, хіба ось пиріжки та молоко.
Та й поставила перед левом миску з пиріжками та дійницю з молоком.
Лев подивився з недовірою, нюхнув …
– Пахне смачно. Хоча й не м”ясо.
Та й ну наминати пиріжки та запивати їх молоком.
„А ті люди не такі вже й дурні, – думав собі лев, – диви, як смачно їсти придумали”.
Випроваджаючи Василька, мама навіть трохи заспокоїлася: а може якось обійдеться.
Адже зумів той шибеник верхи на лева сісти. Ніким не помічений, котик біг собі за ними і
з жахом і захопленням дивився на свого малого господаря.
„Ото сміливий. Він, Мурчик, нізащо так не зміг би. А може й зміг би. А чого ж ?.. Зміг би!
Він теж сміливий. Ну, може, не такий, як його господар, та все ж …”
Ситий лев поволі плентався до лісу. Настрій у нього був миролюбний.
– Послухай … як там тебе … а твоя мама часто такі пиріжки пече ?
– Та … коли я жив з нею, часто пекла, а тепер – не знаю.
– Ми ще колись до неї в гості заїдемо. Добре ?
– Заїдемо. Чому б не заїхати ?
І став Василько жити в лісі поблизу лева. Змайстрував собі сякий-такий курінь, котика
свого в ньому оселив та й зажили. Кожного дня він старанно розчісував лев”ячу гриву,
чистив згреблом йому боки. Спершу лев образливо рикав, бо закудлану гриву довести до
пуття було нелегко.
– Терти, козаче, отаманом будеш, – казав йому Василько, як не раз казала йому мама.
– А що таке отаман ? – допитувався лев, – це цар ?

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

six + 11 =