Кортилася торба

3.
– Та завезіть та й киньте у якусь безодню, щоб з мене люди не сміялися. Я ж йому, негід-
нику, покажу, як з мене глумитися !
– Дозволю зауважити ясновельможному пану, що Іван не просив вас викопувати скриню
у нього під грушею. На те була воля вашої милості.
– А ти, лайдаку, мовчи, бо й тебе покараю, – гнівався розлючений пан.
Тільки сонце зійшло, прибіг пан до Івана та й ну кричати.
– Із-за тебе, негіднику, я ніч собі збавив. Слуги мої ледве животи собі не понадривали,
твоє каміння тагаючи. Як ти це поясниш ? Де ж твої хитрощі ? Виходить, ти знову мене
одурив ?
Іван ударив об поли руками, а потім вхопився за голову.
– Пане, я нікого не дурив. От перехитрувати когось – це я можу, а щоб дурити … та ви що !
Ніколи ! Я й додуматися до такого не міг би, що ви, пане, приїдете до мене мої хитрощі
красти. А якби я до такого додумався, то я сказав би вам, у чому тут неув”язка вийшла.
– А ти скажи, – попросив пан.
– Та що тепер казати ? Ніч і так пропала. А що ви, пане, з тією скринею зробили ?
– Та звелів її у безодню кинути, щоб з мене люди не сміялися.
Тут Іван як застогне, як заплаче ! І як тільки йому вдалося так майстерно це зробити ? Ну
неначе насправжки !
– Що ж ви, пане, наробили ! Ви ж мене з торбами по світу пустили. Та ж та скриня мала
подвійне дно. А за тим дном моя прапрапрабабуся свої коштовності ховала: і перстні
золоті, і сережки, і ланцюжки, і перли … Ет, та що тепер говорити ! Все пропало.
– А каміняччя тут до чого ? Навіщо ти його у скрині ховав ?
– Та це я від злодіїв так хотів свій скарб захистити. Де б я міг подумати, що якомусь
дурневі спаде на ум таку важку скриню з ями витягати.
– Ну ти, хлопе, обережніше зі словами.
– Та я, пане, не вас мав на увазі, а ваших слуг. Ото дурні ! Хоч би вас припам”ятали.
А пан хитрим лисом біля Івана так і крутитьтся.
– Скажи, Іване, а де ж таки твої хитрощі ? Де ти їх ховаєш ?
– Е, пане, не скажу. Ви й так мене зовсім пограбували.
– Скажи, Іване, я тобі сорок червінців дам. Тільки скажи.
Взяв Іван гроші та й каже:
– Просто ви, пане, не ту скриню відкопали. Груша та, а скриня не та.
– Он воно що ! Та скільки ж у тебе тих скринь ?
– Ну, пане, я ж вас не питаю, де у вас золото лежить.
Пішов пан. А Іван до роботи взявся. Здійняв з горища ще одну скриню та пішов сов
ловити. Сови, як відомо, вдень сплять, то Іванові не дуже тяжко давалося таке полювання,
але по деревах полазити таки трохи довелося. То наловить тих сов – та у скриню ! Та у
скриню ! От наловив їх так зо два десятки та й каже:
– Либонь, досить буде. Аби тільки не задихнулися. Та, думаю, пан не забариться.
А пан і справді не забарився. Знову приїхав за хитрощами. Цього разу скриня була
зовсім легка, наче порожня.
– Невже Іван мене знову надурив ? – сказав пан. Але тут він почув, як у скрині щось
зашурхотіло, заворушилося. А то сови саме прокинулися та й ну бити крильми, щоб їх ви-
пустили з тієї клітки. А пан і каже:
– Терпцю у мене вже нема, щоб ту скриню додому везти. Давайте тут відразу її й відчини-
мо.
Відчинили – а сови – фур – та й полетіли. Пан з переляку ледве свідомості не втратив.
Кажуть, що потім довго-таки по знахарях та лікарях їздив – від переляку лікувався.
Заглянув пан у порожню скриню. Ще й велів свічками йому присвітити. Порожньо. Що
робити ? Поїхав пан додому.
Наступного дня знову до Івана приходить. А Іван сумний сидить, зажурений.
– А чого, Іване, ти такий сумний ? – пан питає.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

thirteen + nine =