Кортилася торба

2.
Чоловік той вийшов, а за ним тихенько вислизнула з хати і Улянка. Тихенько, щоб
батьки не знали та й не сварилися.
Прийшли. Воріт вже не було, та й хатинка стояла зовсім перекошена – ось-ось впаде.
– Аж страшно заходити, – зупинився майстер, – ще завалиться.
– Не завалиться, – підбадьорила дівчинка. – Ми стільки лазили – і нічого не завалилося.
Виліз годинникар на горище, глянув на годинник – і відразу зрозумів: той ! Той
самісінький, про котрий йому бабуся розповідала.
– Але ж як я можу його взяти, коли господарів нема ? Це ж ніби як украв. А я так не звик.
Я звик жити чесно.
– Та я ж вам кажу: нема господарів – повмирали.
– Однаково – не можна … Послухай, дівчинко, а ти часом не знаєш, де вони поховані ?
– Чом не знаю ? Знаю. Це не так давно було. Я пам”ятаю.
– А ти б могла мені показати ?
– Звичайно. Тільки татові та мамі нічого не кажіть, бо мені вже за таке буде непереливки.
– Не хвилюйся, я не скажу, – запевнив майстер. – Гляди ж і ти: щоб нікому.
І вони пішли на цвинтар.
Запам”ятав майстер, де могила господарів того годинника. Разом поховані були. Не
підозрювала Улянка, як це небезпечно ходити з чужим чоловіком без дозволу мами і тата.
Улянка повернулася додому, а майстер вирішив, що він таки мусить спитати дозволу у
тих людей, аби не вийшло, що він того годинника просто вкрав. Чув від старих людей, що
о дванадцятій годині ночі покійники оживають: хтось з них нібито встає і провідує рідних,
а дехто просто лежить і дослухається, що робиться в світі. Навіть йому, бувалому в
бувальцях, було лячно серед ночі йти на цвинтар. Та що робити ? Треба.
Опівночі прийшов на цвинтар. Там було темно і страшно. Місяць висвічував
прямокутники могил. Чорніли хрести, а поміж ними безшелесно снували якісь тіні.
Майстер навіть подумав, що краще було б вернутися, але таки пересилив себе і пішов
далі.
– Ось тут, – сказав тихо, перехрестився і підійшов до могили.
– Як же ж з покійниками розмовляти ? Хто ж його знає. Однак вже якось треба, коли вже
прийшов. Адже люди вони все-таки. Колись були …
Підняв камінь і легко постукав по хресту. З могили … Ні, ні, він не помилився,
з могили … Спершу почувся глухий кашель, а потім старечий чоловічий голос.
– Хто насмілився тривожити нас о цій порі ? У якій потребі ?
– Всяк дух Господа Бога хвалить, – тремтячим голосом озвався годинникар.
– І ми хвалимо. Хто ти, чоловіче, що насмілився в таку пору прийти сюди ?
– Я – годинниковий майстер Дивосвіт. А прийшов я до вас запитатися, чи міг би я взяти
того старого годинника, що у вас на горищі.
– Із-за такої дурниці ти сюди прийшов ? Бери собі того годинника. Але, Бога ради, скажи,
навіщо він тобі ? Я б його давно вже викинув, та моя стара не дала. Це, каже, пам”ятка.
Він, каже, переходив від роду до роду.
– Це не простий годинник, він – чарівний. Спершу я його полагоджу, а потім поверну час в
минуле – і помолодшаю, наскільки сам захочу.
– Чуєш, стара ? А ми ? То, може, й ми той …
– А ви оживете і будете молоді та гарні.
– Добре було б, – зітхнув господар годинника, – пожити б ще хоч трохи. Люди, коли
живуть, то не цінують життя. І те їм треба, й інше. А мені вже так тут набридло. Краще б я
на землі був останнім жебраком, аби тільки жити. Бери того годинника і скорше лагодь
його. Може, щось у тебе з того і вийде. А як і не вийде, то нам той годинник і так ні до
чого.
З того часу довго ніхто не бачив Дивосвіта. Він сидів у своїй комірчині і чаклував над
найстарішим в світі годинником. І якось … Дивосвіт і сам не повірив, але … стрілки

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 × two =