4.
– Та як же мені не сумувати ? Якийсь дурень цієї ночі випустив зі скрині всі мої хитрощі.
– Та хіба ж то були хитрощі ? А мені здалося, що це були сови.
– А-а, пане, то це ви той злодій ? Золото у мене через вас пропало, коштовності моєї
прапрапрабабусі також. А тепер ви позбавили мене мого останнього скарбу – моїх хитро-
щів. Доведеться мені позивати вас до суду.
– Та ти що, Іване ! Не ганьби мене. Це ж яка неслава – на всю околицю ! А мені ще моїх
панночок заміж віддавати. Хто ж їх після такого візьме ?
– Не знаю, пане. Не треба було зазіхати на чуже. Позиватиму – і край. Нехай суд
розбереться.
– Послухай, Іване, а може миром розійдемося ? Я тобі калитку з грішми – а ти й не пози-
ватимеш ?
– А півпуда золота ?
– Та вже добре, і півпуда золота.
– А коштовності ?
– Ну, Іване, ти – справжній грабіжник.
– Е, пане, перепрошую, я до вашого двору красти не йшов.
Розійшлися миром. Забагатів Іван. Оженився, хату нову поставив, коней добрих купив,
поля доброго шмат – словом, господарем став. Діти росли – два сини, як соколи. Отак би
й жив, горя не знаючи. Аж гульк – його брати з чужих світів повернулися. Там їм не по-
таланило: ніхто даремно грошей не дає, а скрізь їх заробляти треба. От і повернулися, об-
дерті та голодні. Прийняв Іван братів, як годиться: пригостив, одягнув, обдарував, спати
поклав. Не спиться братам: Іванове багатство очі коле. Вранці встали, походили по селі, з
людьми поговорили, до пана зайшли, розпитали, що і як, а увечері і кажуть Іванові:
– Ти, брате, от що … Спадок від батьків посів, забагатів. А може й нам щось з того спадку
належиться ?
– Та що ви, браття ! Хіба ж ви не знаєте, які бідні були наші батьки ?
– А прапрапрадід ? А прапрапрабабуся ?
– Та я про них і не знаю, і не чув нічого. Я все те вигадав, аби провчити нашого пана, щоб
не зазіхав на чуже.
– Нічого не знаємо. Віддавай нам нашу долю, а якщо ні, то забирайся зі своєї хати. Тепер
все твоє хазяйство буде наше.
Спозаранку повантажив Іван на віз свої пожитки, жінку та дітей (добре, що брати хоч
коней дозволити взяти) та й поїхав зі свого села. Жінка плакала.
– Куди ж ми тепер ?
– Ой, жінко, не знаю. Я, здається, сам себе перехитрував. Та ти не журися, якось воно
буде. Ще так не було, щоб ніяк не було.
От приїхали вони на берег моря. Місцина дика, необжита, та день видався гарний,
сонячний. Море з небом розмовляє, ясною хвилею під сонцем міниться. Іван і каже:
– Отут, жінко, і отаборимось. Ти тільки поглянь, яка краса.
А воно й справді гарно. Аж жінка плакати перестала. Діти в пісочку бавляться, коні сіно
жують, Іван якогось намета будує, а жінка пішла роздивитися, чи нема де прісної води,
щоб коней напоїти та й самим напитися. А ще пішла роздивитися, чи не знайде чогось
для вогнища, аби страви зварити для дітей та для себе.
– Іди, іди , – каже Іван, – а я зараз рибки наловлю. Та як наваримо юшки, то й пан
позаздрить, бо його кухарі такої варити не вміють.
От сів Іван рибу ловити. Чи довго ловив чи ні – аж витягає отакенну рибину ! Ну,
скажу я вам, ледве витягнув. Про таку коли рибалки розказують, то їм не вірять та й
сміються з них: ет, байка ! Іван би й сам не повірив, якби таку не впіймав. Кличе він жін-
ку:
– Ходи, жінко, подивися, яку я нам вечерю зловив.
Прибігла жінка, діти позбігалися: стоять, дивуються.
– Ану, жінко, помагай мені її чистити.