Кортилася торба

4.
„Улянка ! Дівчинка з тісно заплетеними кісками ! Виходить, що її нема … Вона просто ще
не народилася. І діти, що бігали з нею … Їх також нема. І багато кого ще нема … Чи вже
нема … Що ж це виходить ? ..”
Досі Дивосвіт якось про те не думав. Він радів, що ожили і помолодщали оті старі та й,
певно, не лише вони … А виходить, що всі молоді і діти … ні, вони не померли, вони
просто ще не народилися. І ніколи не народяться, якщо Дивосвіт переводитиме і
переводитиме назад стрілки диво-годинника. Досі він про те не думав. Досі йому
здавалося, що він робить добру справу і для себе, і для інших. А тепер … перед очима
стояла Улянка, дівчинка з двома тісно заплетеними кісками.
Дивосвіт пішов туди, де стояла Улянчина хата. Хата була зовсім не та, що він тоді
бачив: невеличка, старенька, крита соломою. Дах, очевидно, протікав. Тут годі було
шукати Улянку, її тут просто не могло бути. Посмутнів Дивосвіт і пішов далі. На
пастівнику бавилися двоє дітей, хлопчик і дівчинка. Боже мій, Улянка ! Вона ! І дві
тугенькі кістки … Придивився. Ні, це не Улянка. Схожа на неї, але не вона. Це бавилися
Улянчині батьки, навіть не підозрюючи, що в них вже є донечка Улянка і, що, власне, її
немає …
Ще більше посмутнів Дивосвіт. А як же ж він думав, як же ж він міг думати, що
зробив добру справу: оживив декого з людей і зробив їх молодими ? А виходить …
„ А може, це не так уже й страшно ? Якщо більше не переводити стрілки того годинника,
то люди, того не підозрюючи, ще раз проживуть своє життя, нічого в ньому не міняючи. І
колись у своїх батьків знову народиться дівчинка Улянка. А може і справді нічого
страшного ?”
Але Дивосвіта щось пекло, щось муляло, наче він вчинив якийсь злочин перед цілим
світом.
„Піду до свого дому, де я колись жив. Адже там, напевно, ожили мої батьки … Піду і
подивлюся на них. Порадію, а тоді … ні, я не зможу, не зважуся. Обірвати життя своїх
батьків ? І тих господарів годинника ? І інших ?.. Стати знову старим і немічним, коли
я зараз молодий та дужий ? Кому буде зле, якщо життя прожити ще раз ? Ще один тільки
раз …”
І Дивосвіт подався у своє село. Він вже навіть не здивувався, коли побачив свою стару
хату, котру добре пам”ятав ще з дитинства. На подвір”ї порався батько, несла воду від
криниці його мати. Припав до неї і відірватися не міг.
– Мамо !
І більше нічого сказати не міг. Сльози підступили до горла.
– І де ти ходиш, волокито ? – без злості, але з докором сказала мати. – Вдома стільки
роботи, а ти все десь бродиш.
„Ні, я не зможу обірвати це диво. Не зможу. Нехай ще раз проживуть своє життя мої
батьки”.
Але у пам”яті зринала Улянка і докірливо дивилася на нього сумними очима.
– Ти ще житимеш, Улянко. Ти ще народишся і житимеш. Тільки треба трохи почекати,
доки виростуть і поберуться твої батьки.
Але Улянка не йшла з пам”яті. Вона мовчала, тільки з докором дивилася та й дивилася на
Дивосвіта. І цей погляд не давав йому спокійно жити.
І вирішив Дивосвіт податися до одного мудреця, про котрого чув ще колись …
„Адже він, напевно, також живе. Ожив …” – подумав Дивосвіт і подався шукати того
розумного чоловіка. Що він йому скаже ? Бо сам він у тому розібратися не міг.
Довго ходив, довго розпитував у людей про того старця, а таки знайшов і з трепетом
став перед його мудрі очі.
– Ага. Таки прийшов ! – наче аж зрадів дідуган. – А я вже думав, що ти не прийдеш.
– То ви знаєте ?
– Авжеж, що знаю. Не хто ж інший підняв і мої кості з могили.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 × 1 =