Кортилася торба

7.
– Слухай, а може, давай ми і твою маму до лісу заберемо. Нехай вона тут такі пиріжки
пече та кашу варить.
– Е, ні, пане леве, маму я тобі не дам. Та й не зможе вона тобі тут пекти та варити. Тут ні
печі нема, ні продуктів. Краще вже давай ми тебе з лісу заберемо. Житимеш у теплі, не
треба буде тобі полювати, а я тебе доглядатиму і годуватиму.
– Невже таке можна було б зробити ?
– А чому ж ні ? Є такі розумні звірі, що так і живуть. Хочеш – в цирку виступай, хочеш –
просто так у звіринці живи.
– Е, хлопче, чи не хочеш ти мене часом приручити ?
– Та що ти ! Такого я собі і не думав.
– Ну, гляди мені !
Час спливав. Вже добігали три роки і три місяці Василькової служби. Тим часом лев
ставав все похмурнішим. Він вже не ревів на весь ліс, а годинами лежав біля
Василькового куреня. Хлопець, живучи у лісі на чистому повітрі, виріс та змужнів, став
дужим та спритним. Його Мурчик надивуватися не міг. Та й сам він з маленького
кошеняти виріс у розкішного сильного кота. На селі тепер жоден кіт не міг би дорівнятися
до нього. Але зараз обидва вони, і кіт, і хлопчик, тривожилися, бо добре пам”ятали
розмову між двома левами.

І от нарешті настав останній день Василькової служби. Розчесав Василько востаннє
левову гриву і сказав, відійшовши про всяк випадок далеченько від свого грізного
господаря:
– Що ж, пане леве, відслужив я тобі сповна свій строк. Тепер би годилося, аби ти дотримав
свого слова і відпустив мене додому. Там мати мене вже зачекалася.
Лев сумно понурив голову.
– А чому ти, Васильку, наче боїшся мене ? Невже ще не звик до мене за такий довгий час ?
– Та звикнути – то я звик. Але як же б я мав тебе не боятися, коли чув я вашу розмову з
твоїм африканським родичем ? Чув я, що ти мене за вірну мою службу з”їсти збираєшся.
– І ти повірив ?
– А чого б тобі брехати твоєму родичеві ?
– Та це я навмисне так йому сказав, щоб він не глузував з мене, що ти мене приручив.
– То я вже можу йти додому ?
Лев довго мовчав, а потім сумно сказав:
– А ти мене таки приручив, паскудний хлопчисько.
– І не думав я тебе приручати, – заперечив хлопець.
– Може й не думав, але таки приручив. Тепер мені буде дуже важко без тебе. Я думатиму
про тебе, сумуватиму за тобою.
– Нічого, забудеш.
– Ні, не забуду. Я буду тепер зовсім самотній.
– То перебирайся в Африку, до свого родича.
– Ти ж зі мною не помандруєш ?
– Звичайно, ні. Що б я там мав робити ?
– От бачиш … – сумно зітхнув лев. – Ти забув одну відому істину. Її сказав колись один
розумний чоловік …
– Що ж це за істина така ?
– А істина така: якщо хтось когось приручив, то він має нести за нього відповідальність. А
ти готовий залишити мене отут в лісі, прирученого і самотнього.
– Але ж я не з своєї волі тебе приручив. Ти змусив мене тобі слугувати, забрав мене від
моєї матері, готовий був мене з”їсти. Я боронився.
– Так, я завинив перед тобою. Тепер я покараний.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

17 + 7 =