Кортилася торба

6.

Тут Явдоха заплакала та й розказала своїм козакам про насінинки, що дав їй орел.
– Е, хлопці, треба нам бути обачними. Хто його знає, що за таємниця тут ховається.
– Не думаю я, щоб то було щось недобре, – сказала Явдоха, витираючи сльози.
– Мусимо пильнувати ту грядку, щоб халепа яка не вийшла.
– Яка там халепа ! Гляньте-но, шаблі козацькі. Так що боятися нам нічого.
– А щоб ти хотів, щоб на нашій землі турецькі шаблі виросли ?
– Та всяке буває. А яничари ? А покручі всякі ? Хіба ж не нашій землі іноді виростають ?
– Ні, братове, на плеканій нашою матір”ю грядці турецька шабля не проросте.
Довший час про всяк випадок пильнували Явдощині козаки ту грядку, аж доки їм не
набридло. Шаблі, як стриміли з землі, так і далі стримлять. Не турки ж справді з тієї
грядки виростуть. Та й махнули рукою. А Явдоха кожнісінького дня ту грядку підливає,
та тепер вже не лише водою, а й гарячою материною сльозою, бо чуло її серце, що не
прості то шаблі з землі проросли.
Якось в неділю загаялася Явдоха та й пізніше прийшла свою грядку підлити. Прийшла
під яблуню, глянула – аж подих їй перехопило. Стоять під яблунею три козаки у повному
козацькому обладунку та ще при шаблях. Найменший землю з чобіт обтрясає. Один і
каже:
– Де це ми, братове ?
– Та, либонь, що вдома, – відповідає другий. А третій, найменший, глянув на Явдоху та й
каже:
– А он і мати наша вийшла нас зустрічати.
Тут Явдоха як кинеться до хлопців:
– Синочки мої, лебедики !
Та й у сльози.
– Не плачте, мамо. Чого тепер плакати ? Хіба мало Ви ще наплакалися ?
Почувши гамір, повибігали з хати побратими та й ну обніматися та плескати один другого
по плечах.
– А ми думали, турки напали та галакають.
– Нашому побратимові за кожним кущем турок ввижається.
– Та не від страху ж. Просто давно шаблею не махав.
Дивувалися, раділи. Нарешті найстарший сказав:
– А як же воно все-таки так вийшло, що ви з землі відродилися ?
– Бо козаки не гинуть безслідно. Вони знов і знов відроджуються, тільки ніхто про те не
знає, навіть матері.
Явдоха витирала радісні сльози.
– Була я сама, а тепер у мене вас аж шестеро. Ходімо ж, діти, до хати. Вареники стигнуть.
– Тепер у нас не хата, а справжній козацький курінь.
– Тепер нову доведеться ставити, простору, з вікнами на всі сторони світу.
– Авжеж. Бо ж дехто вже й женитися надумав.
– Е, це справа добра. Нехай би хтось не надумав ! Ми і так з цим ділом припізнилися
трохи.
– За тим клятим турком і оженитися ніколи.
– Та встигнемо ще, братове. Шість весіль відгуляємо разом. Все село покличемо.
– А потім матері онуків повнісіньку хату приведемо, щоб козацькому роду не було
переводу !
Як сказали, так і зробили. Весілля відгуляли, потім хутір свій заснували і назвали той
хутір Куренівкою. Розказують, що на тім хуторі і досі козаки родяться. Самі тільки
хлопці! Хоч би тобі одна дівчинка ! Та це не біда: сватають хлопці дівчат з довколишніх
сіл, щоб козацькому роду не було переводу.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 × 3 =