ГОДИННИКАР

Було це дуже давно. Ще тоді, коли мене на світі не було, коли не було ще на світі
ні моєї мами, ні мого татуся. Словом, було це ще тоді, коли мій дідусь парубкував і
голосним покашлюванням чи розлогою піснею викликав з хати мою тоді ще зовсім юну
бабусю. Отак давно це було. Саме отоді ходив по світі дивовижний годинникар. То був
дуже старий чоловік. А що вже майстер до годинників був знаменитий, то про кращого
тоді й не чувано. Не було такого годинника, щоб він його не полагодив. Люди знімали з
горищ всякий мотлох, котрий з якихось причин ще не встигли викинути, і, якщо цей
мотлох колись називася годинником, то майстер брався над ним чаклувати. Почаклує,
почклує він над тим годинником – і почне той годинник відраховувати час. Дивувалися
люди з вправності того мастра і прозвали його Дивосвітом. Так його тепер і називали,
загубивши десь на життєвих дорогах його справжнє ім”я. Та він, либонь, і сам його забув.
Дивосвіт – та й годі.
А майстер брав, що йому платили за роботу, а коли нічого не платили, то й так
обходилося, та й ішов собі далі.
– Дива та й годі, – дивувалися господарі старих годинників. – Чарівник він чи що …
– Сказано: Дивосвіт …
А ще той майстер шукав якогось старовинного годинника, найстаровиннішого у світі.
У кожного про нього розпитував, та поки що напасти на його слід йому так і не таланило.
Зайшов якось той годинникар і до Улянчиної хати. Улянка – то дівчинка мала, така
собі білявенька, з двома тісно заплетеними кісками. Дівчинка пильно приглядалася до
майстра, бо вже чула про нього, і він здавався їй чаріником. А той полагодив, що там
було, а потім і питає:
– Чи не чули ви часом про дуже старого, найстаровиннішого годинника на світі ? Він мені
дуже потрібний.
– А навіщо ж вам той годинник, коли він такий старий ? – здивувався Улянчин тато. – Він
вже, певно, весь іржею покрився.
– То не біда, – відповів майстер, – мені б тільки його знайти.
– А де ж ви про нього чули ?
– Та … ще моя бабуся про того годинника розповідала, а вона чула від своєї бабусі.
– Ет, то даремна справа його шукати. Навіть, якщо і був такий годинник, то його вже
давно хтось викинув на сміття. Який сенс тримати такий мотлох ? Не розумію, навіщо він
вам ?
– Та я, знаєте, люблю всякі диковинки.
Як тільки Улянчині батьки вийшли з хати, дівчинка підійшла до того майстра і тихо
сказала:
– А я, здається, знаю, де є такий годинник.
– І де ж він, дівчинко ?
– А недалечко від нашої хати, на горищі.
– А чому ти думаєш, що це саме той годинник ?
– Бо він такий … він не зовсім звичайний. Угорі на ньому сонце, а внизу – місяць.
– Так, це той годинник. Ходімо швидше, я хочу його побачити. Та ще, чуєш, хто ж там
живе ?
– А ніхто не живе. Господарі повмирали, а дітей у них не було. От хата і пустує. Батькам
про те не кажіть, бо вони не дозволяють мені туди заходити. Але ми, діти, бавилися на
тому горищі та й бачили того годинника. Він, мабуть, дуже старий. Угорі сонце – аж наче
справжнє, так і сяє ! А внизу – місяць, немов із чистого срібла.
– Це він ! Веди мене скорше до того годинника.