5.

з дітьми чекає. То дай мені, добра жінко, якоїсь поживи та криничної води напитися – то
я полечу собі.
– А що ж ви, орли, споживати любите ?
– Ну … не пошкодуй, добра жінко, для мене хоча б … курки. Мало це, але ж я тоді зможу
додому долетіти.
Жаль було Явдосі отак собі нізащо-ніпрощо курку віддавати. Не так їх у неї і багато. А тут
ще про весілля думати треба. Але про те жінка соромилася навіть подумати, не те, що
сказати. Треба ж орла порятувати. Такий дужий та гордий, а бач потрапив у халепу.
Заглядали хлопці з-за хати, та близько не підходили, слухаючись материного наказу. А
та зловила курку, принесла води з криниці та й відвернулася, щоб не бачити, як орел
її курку буде їсти. А він з”їв, геть усе, до останньої кісточки. Потім запив водою та й
сказав:
– Ти добра жінка, Явдохо Перебийносихо.
– А ти й моє прізвище знаєш ?
– Та знаю. І не тільки твоє прізвище знаю, а знаю й те, що ти за синами своїми
побиваєшся.
– Ой, вірлоньку, не край мого серця. Може ти й дітям моїм очі виймав, як впали вони в
бою.
– Ні, не виймав я очі синам твоїм. Я не з тих орлів. Хоча й бачив відважних синів твоїх,
котрих до речі у піснях також орлами називають. Міг би я тобі чимало розказати. Та
навіщо тобі те знати ? А за твою доброту я хочу тобі віддячитися. Підійди до мене та не
бійся. Кривди я тобі не зроблю.
Дістав з-під крила три маленьких насінинки, подав Явдосі та й сказав:
– Візьми ось та посій он там під тією яблунею. Та не забудь щодня поливати. А потім
побачиш, що з того буде.
Напився орел ще раз, змахнув крильми та й полетів. Дивувалася Явдоха, аж мов остовпіла.
Аж тут і її хлопці підійшли.
– Про що це Ви, мамо, з орлом розмовляли ?
– Та … про всяке.
– А я й не знав, що Ви у нас з орлами розмовляти вмієте. І він Вас розумів ?
– Добре слово всякий розуміє: і звірина, і птиця, і людина, – сказала Явдоха.
– Всякий розуміє, окрім турка. Бо з турком треба тільки шаблею розмовляти.
– Всякий розуміє добре слово, – сказав середульший, – а особливо, коли його ще й куркою
присмачити. Ми бачили, бачили. Ну й хитрюга той орел.
Хлопці засміялися.
– Скрута у нього, – сумно сказала Явдошка. Про насінинки вона вирішила не говорити ще
нічого. Хто його знає, що з того вийде. А може й нічого. Потім діти засміють: орлові
повірила. Ні, вона їм нічого не скаже. Поки що.
Розійшлися хлопці. Скопала Явдоха грядку під яблунею та й поклала у землю три
насінинки. Загорнула, підлила та й стала чекати. Чекала день, чекала тиждень, кожного
дня підливаючи свою грядку.
– Певно, надурив мене той орел. Добре, що хлопцям нічого не казала. Ото сміялися б з
мене старої. Але навіщо тому орлу було мене дурити ?
Та й далі заходилася підливати свою грядку.
По якімсь часі дощ рясний пройшов. Як роса спала, вийшла Явдоха на грядку свою
глянути. Дивиться – аж щось наче стримить із землі, на сонці поблискує. Нахилилася
жінка ледве не до самої землі, придивляється – аж то кінці шабель з землі витикнулися.
Здивувалася Явдоха, та своїм хлопцям – ні слова.
Минув ще час. Якось вранці до хати вбіг молодший з побратимів та й гукає:
– А йдіть-но всі сюди ! А гляньте-но ! Що це за знак, що в нашому саду шаблі ростуть ? Чи
не пора нам, братове, в похід ? Я одну шаблю спробував було з землі висмикнути – не
піддається. Що б це за знак ?