6.
Він ласий до чужого – то й погодиться.
– То давай. Добра рада. Тільки ж тоді доведеться і з паном ділитися. А шкода.
– Тут нічого не вдієш. Або пішки йти, або з паном ділитися. Іншої ради нема. Та дамо вже
йому якусь гарибіду. Там, кажуть, наш брат такий багатий, що для всіх вистачить.
Як вирішили, так і зробили. Їхали, питалися, та таки добилися до Іванового двору.
Стали та й дивляться – очам повірити не можуть.
– І як той гаспидський Іван так розбагатів ? – дивується пан.
– Видно-таки, добрий спадок йому батьки залишили.
– Нехай віддає нашу долю – і квит.
От заходять вони до хати. Жінка розгубилася, а Іван навіть зрадів. Якщо правду каза-
ти, він не тримав на братів зла. Сам збирався до них поїхати та подивитися, як вони
живуть. Скучив за ними – брати ж все-таки. Прийняв їх так гостинно, аж їм трохи ніяково
зробилося. Але треба було справу до кінця доводити. От, пообідавши смачно та відпочив-
ши з дороги, брати й кажуть:
– Ми, Іване, от чого до тебе приїхали. Кепсько ти з нами вчинив. Не весь батьківський
спадок з нами поділив. Ми приїхали, щоб ти віддав нам нашу долю.
А пан і собі:
– Так, Іване, так. Брати твої бідують, а ти он як розбагатів. Це не по совісті.
Розсердився Іван. Так образливо йому стало. І сказав він до своїх братів:
– Хто ж вам винен, що ви такі нероби ? Та я все ж хотів вам допомогти, а тепер …
І Іван вийшов з хати, одягнув свій перстень, а коли з”явивлися перед ним хлопці-молодці,
сказав:
– Там у мене в хаті гості сидять непрохані. То чи не могли б, не відкладаючи на завтра,
гарненько так їх кийками почастувати ? Та не дуже. Не для того щоб набити, а для того,
щоб провчити.
Увірвалися хлопці в хату та ну частувати невдячних гостей киями. Ті з переляку та неспо-
діванки аж у двері не попадали. Вибігли вони з хати – та на віз, та навтіки ! Ледве пана не
лишили, бо він не був такий спритний.
Покликав Іван молодців та й каже:
– Дякую вам, панове-молодці, що допомагали мені у моїй великій скруті. А тепер я хочу
віддати вам цей перстень, щоб ніхто більше не наважився вас турбувати. А я вже тепер з
своєї праці житиму. Я до праці змалку звик. Та й про дітей своїх мушу подумати, аби вони
неробами не росли. Нехай не звикають до дармового. А ви, як надумаєте, заходьте до нас
в гості.
Подякували хлопці, подивувалися з такої оказії та й пішли у свою казку. А Іван з жінкою
та дітьми і досі собі живуть. Кажуть, либонь, у нього вже й онуки є. І казки вони люблять.
Так він їм і розказує, а вони слухають, як ото ви іноді.