2.
щоб похизуватися перед другими панами, як вони до нього у гості прийдуть. Вночі, коли
всі спали, приїхав пан зі своїми слугами та й відкопав скриню в садку під грушею. Привіз
її додому, заченився в покої та й відімкнув скриню, а там … Ну, ви вже знаєте, що там
було. Плюнув пан спересердя та звелів скриню у море кинути.
Другого дня прийшов пан до Івана та й каже:
– Надурив ти мене, хлопе. Ніяких хитрощів у тій скрині не було.
– А звідки ви, пане, знаєте ?
– Бо я її відкопав та й додому забрав.
– І що там було, пане ?
– Та … клоччя і непотріб всякий. Я тільки не знаю, на якого гаспида ти все це тримав та ще
й закопав під грушею.
– А ви, пане, до самого дна ту скрину переворушили ?
– Та на якого дідька я мав би весь цей мотлох ворушити ?
– І що Ви, пане, зробили з тією скринею ?
– Та велів кинути у море.
– Ай-ай-ай ! Що ви наробили ! Забідкався Іван, ледь не плачучи.
– Невже тобі жаль того мотлоху ?
– Та ж таки жаль. Під тим мотлохом, на самому дні зберігалася торбинка з золотом. Не
дуже багато його там було, всього півпуда. Та однак шкода.
Пан як зблід, таке почувши.
– А де ж ти, хлопе, стільки золота взяв ?
– Та це мені від моїх батьків спадок дістався. Це ще прапрапрадід мій десь розстарався.
Він козаком був, у походи різні ходив, от і надбав.
– А чому ж ти в бідності такій живеш ? Та й батьки твої не були багачами.
– Вони берегли для нас, для дітей. А я ото збирався оженитися та думав хату нову
поставити та зажити по-людськи. А тепер все пропало. Ех, пане, пане.
– Ну добре, хлопе. Але де ж все-таки твої хитрощі ?
– Та ж у скрині, я ж вам уже казав.
– Але ж де та скриня ?
– Е, пане, вам небезпечно щось довіряти. Он як ви зі мною обійшлися.
– Та скажи, Іване. Дуже мені знати кортить. Я дам тобі тридцять червінців.
– Та добре вже, скажу. Просто ви, пане, не під тією грушею копали. От і все. У мене в
садку дві груші.
Почухав пан потилицю та й пішов додому.
А Іван тим часом викопав під грушею яму, здійняв з горища найміцнішу скриню, яка
там тільки була, поставив її у яму, наносив повнісінько каміняччя, замкнув на міцний
замок та й закопав під другою грушею.
Вночі приїхав пан з двома слугами. Копнув – є !
– Ото тепер я вже нарешті зможу похизуватися перед другими панами, – тішився пан. Але
як слуги не напружувалися, скриню з місця зрушити не могли. Вже й пан кинувся їм
допомагати – а скриня ні з місця.
– Приросла вона там чи що, – бурмотів пан. – І як її Іван самотужки у яму поставив ?
Помучилися так з тією скринею, а потім послали за підмогою. Прийшло ще четверо слуг
з товстелезним мотуззям та ланцюгами. Всі гуртом нарешті витягнули важезну скриню та
й поставили на віз. Боялися, що й віз зараз присяде під отаким тягарем, та якось витримав.
Приїхали до маєтку. Ніяких сил не було тягнути кудись ту важезну скриню. Пан наказав
відчинити її, не знімаючи з воза. Довго довелося поморочитися з замком, а коли скриню
нарешті відчинили, то пан аж засичав від злості, а слуги не втрималися від голосного
реготу.
– Ну й Іван !
– Ото вже штукар – так штукар !
– Він спить собі, а ми каміняччя тягаємо !
– Що, пане, накажете з тим скарбом робити ?