2.

– Сюди, – підштовхнув він Олю, що було зупинилася. Пройшли ще трохи по вузькому
вологому підземеллі – і опинилися в якомусь помешканні, що, правда, мало скидалося на
світлицю, але тут була ціла родина таких, як тато, аговченят, великих і маленьких. Тут
була і поважна мама-аговчиха, що здавалася трохи симпатичнішою за свого чоловіка. Оля
з острахом дивилася на ту чудернацьку родину і ніяк не могла зрозуміти, для чого її сюди
привели.
– А гляньте-но, кого я вам привів, – звернувся Агов до малечі. – Це людська дівчинка.
Тепер вона житиме з нами. Її звати … стривай, а як тебе звати ?
– Оля, – сумно промовила дівчинка і все дивилася та й дивилася на маленьких аговченят,
що стрибали довкола неї, приспівуючи:
– О-ля, О-ля-ля ! О-ля, О-ля-ля !
Їй було лячно і неприємно. Звідкись у світлицю проникало сонячне світло. Воно було не
яскраве, а якесь наче бліде, але це все-таки було світло.
”Значить, там десь має бути вихід, зв”язок зі світом, – подумала дівчинка. – Десь там тато
з мамою мене шукають. Але вони мене тут ніколи не знайдуть”.
Та й заплакала. Здивовані аговчата зупинили свій танок і ошелешено глянули на Олю.
– Чого вона ? – спитав найменший Аговчик.
– Та то вона так, з непривички. Нічого, звикне, – відповів Агов-старший.
– А вона тепер завжди-завжди у нас житиме ? Вона буде наша ?
– Так, – сказав Агов. І Оля ще дужче заплакала. Малі аговчата здивовано і трохи
співчутливо дивилися на неї і закидали свого батька безліччю запитань.
– А де її мама ?
– Чи буде вона з нами бавитися ?
– Чи знає вона казки ?
Агов відповідав, що мама дівчинки живе там, наверху, що Оля тепер житиме з ними, що
вона мусить з ними бавитися, бо інакше … він не сказав, що буде, коли Оля не захоче
бавитися з його дітьми, але дівчинка зрозуміла, що це буде щось страшне.
– А казки, казки, – вистрибував найменший Аговчик.
– Ось тільки вона перестане плакати, то відразу й почне розповідати вам казки. Людські
діти їх багато знають.
А потім звернувся до Олі:
– Зараз же перестань плакати. Я тебе не для того сюди взяв, щоб ти смутила мою малечу.
Мама Аговчиха заступилася за дівчинку:
– Нехай поплаче. Їй жаль за батьком та матір”ю. Хіба ж ти того не розумієш ?
– Ще ти з нею заплач, – розсердився Агов і вийшов.
Оля плакала, аговчата дивилися на неї сумно і співчутливо, а потім їм набридло і вони
пішли собі бавитися, ніби Олі й на світі не було. Мама Аговчиха підійшла до неї і тихо
сказала:
– Ну, годі тобі. Заспокойся. Однак вже нічим не зарадиш. Житимеш тепер у нас.
– Я хочу додому.
– Ти ж розумієш, що це неможливо. Звикай до нас і перестань плакати, бо як повернеться
чоловік, як побачить, що ти й досі плачеш, тоді лихо буде.
А сама думала:
„Даремно чоловік взяв людське дитинча. Чує моє серце, воно не принесе нам щастя. Аби
тільки лиха не накликало”.
Оля ще трохи поплакала та й почала роздивлятися довкола. Дівчинка конче хотіла знати,
звідки сюди проникає сонячне світло. Це була маленька надія на порятунок. Під самі-
сінькою стелею вона побачила малесеньке віконечко, все затягнуте павутинням.
„Тепер зрозуміло, чому те світло таке бліде”.
Але тут раптом промінець зовсім погас.
„Сонце зайшло, – зрозуміла дівчинка. – Ніч. А де ж я тут спатиму ?”
І Олі згадалося її м”яке, тепле ліжечко з пуховими подушечками і легкою ковдрою. Вона
хотіла знову заплакати, але тут підійшла мама Аговчиха і лагідно сказала:
– Ходімо, я покажу тобі, де ти будеш спати.
– Оля увійшла в спальню. Аговчата вже лежали у підвішаних до стелі колисочках з міцних
ниток павутиння. Оля з острахом подивилася на порожню колисочку, явно приготовану
для неї.
– Лягай, лягай, – підбадьорила її Аговчиха, – вона міцна і м”якенька.
Дівчинка дуже боялася павутиння, змалку боялася. Їй було дуже неприємно. А що мала
робити ? Зітхнула та й лягла. Колисочка і справді була м”яка, але ж, як подумає Оля, що
це – павутиння, то аж стиснеться вся у маленьку грудочку.
Агочиха вийшла, наказавши дітям спати. Аж тут обізвався найменший Аговчик.
– Ми можемо розмовляти, але тихенько. Тепер ти нарешті можеш розказати нам казку ?
– Ні, ні, – загукали інші аговчата. – Казку потім. Нехай спершу розкаже, де вона живе …
тобто жила.
– Ти жила в норі ? – запитало котресь аговченя.
– Ні, я живу … жила на землі, в гарненькому веселому будиночку з великими вікнами.
Зранку, як тільки прокидалося сонечко, воно обов”язково заглядало в моє вікно. Біля
нашого будиночка цвіте багато квітів. А садок – це справжнє царство яблук і грушок.
Недалеко ліс – цілий зелений світ. А в лісі є багато смачних ягід, і скрізь квіти. З лісу
вибігає річечка, а вода в ній така чиста, тепла і ласкава, що й вилазити з неї не хочеться.
А сонце таке яскраве і тепле.
– А як це ? Як це ?
– Я не знаю, як вам пояснити. Це треба побачити. Блакитне небо, а по ньому легенькі білі
хмаринки … Земля така велика-велика. Скільки б не біг, не добіжиш до кінця.
– А якщо цілий день бігти і ще ніч ?
– Однак не добіжиш.
– А якщо сто днів і ще сто ночей ?
– І однак не добіжиш до кінця землі, бо вона дуже велика.
– Ого !
– Дуже цікаво. І як би все те побачити ?
Дівчинка зітхнула. А найменший Аговчик сказав:
– А я якось прошмигнув за татом і вже було виліз з криниці. Я сів на цямриння і побачив
той зелений світ, про котрий ти так гарно розповідала: і небо, і сонце, і траву …
– Він бреше, бреше.
– Ні, не брешу. Але я ще не встиг все добре роздивитися, як до мене підійшов якийсь
страшний звір, кудлатий, хвостатий, та як загавкає.
– Це Бровко, – радісно скрикнула Оля, – це собака тітки Марії. Він зовсім не кусається, він
тільки гавкає. Бровко, напевно, бавитися з тобою хотів.
– Не знаю, але я дуже злякався і шаснув у криницю. А тут мене тато помітив та й загнав
назад додому.
Всі замовкли і непомітно почали засинати, як після гарної казки. Заснула і Оля, натом-
лена своїми неймовірними пригодами.
Вранці Оля відкрила очі і подумала, що це їй наснився страшний сон, та потім вона
згадала все, що з нею сталося, і знову засумувала. Зате аговчата були веселі. Вони обсту-
пили свого батька і гукали:
– Хочемо на сонце. Хочемо до лісу. Пусти нас.
– Що це за вигадки ? Це ти, негіднице, їм нарозказувала ? Що ви її слухаєте ? Все це –
казка.