9.
і скоса поглядав на домашніх котів: мовляв, ну-ну … начувайтеся. Їх зустрічало ледве не
все село. Щаслива і усміхнена Василькова мати витирала сльози. Всі вже знали, що лев
більше не погрожуватиме їм. І все це – заслуга отого Василька, що з малого і худого
хлоп”яти перемінився на міцного і вправного юнака. Пастухи гнали на пашу худобу. Діти
бавилися на вигоні. Село починало жити своїм звичним життям. Сільське начальство
подарувало Василькові з його матір”ю і, звичайно, з котом Мурчиком нову простору хату.
Кіт негайно кинувся її по-господарськи оглядати: а може там десь завелися миші. Спокій і
лад панував скрізь – і це був найщасливіший кінець для найгарнішої казки.

АГОВ

Жили собі дід та баба, і була в них … ні, не курочка ряба, а дівчинка Оля. Чи то їхня
була, чи сирітку якусь пригріли, а називала вона їх батьком-матір”ю та шанувала їх, як то
годиться. А що вже старі її любили – то й не сказати. Не нахваляться нею:
– І розумна вона в нас, і слухняна.
– А що вже робітниця.
– І в”язальниця. І вишивальниця.
А люди слухали … і що ? А нічого. Бо все це правда була.
От пішла якось Оля до криниці – води принести. Нахилилася над криницею та як
гукне:
– Агов !
А з криниці їй:
– Агов !
Аж злякалася дівчинка.
– Що це ?
Та поблизу нікого не було, щоб про те спитати.
– То мені здалося, – заспокоїла себе Оля та й опустила відро, щоб набрати води. Не вперше
дівчинка по воду прийшла, а якось лячно їй те відро витягати.
– Дурниці, – сказала Оля. – Сама себе налякала.
Та й аж засміялася. Стала дівчинка воду тягнути. А відро важке таке, як ніколи. Витягну-
ла – аж там у відрі щось страшне сидить: головате, окате, павук – не павук, жаба – не
жаба. Всі свої очі на дівчинку витріщило, пашу відкрило, – здається, так і проковтне.
– Ой, – злякано зойкнула Оля і вже хотіла опустити відро знову в криницю, та
страховисько заговорило.
– Стривай. Ти кликала мене.
– Хто ти ? Я тебе не кликала.
– Кликала, кликала. Ти гукала над криницею „Агов!” ?
– То й що ? Я просто так собі гукала.
– А хіба не казали тобі батько та мати, що не можна нахилятися над криницею, а тим паче
у криницю гукати ?
– Казали, – ледь не плакала Оля.
– Я більше не буду.
– А більше й не треба. Я – АГОВ. Ти кликала мене – і я прийшов. А тепер я заберу тебе
у своє царство.
– Але я не хочу в твоє царство.
– А хто тебе питатиме ? Сідай у відро – і я опущу тебе в криницю. Там ти відтепер
житимеш.
Оля хотіла втекти, але її ноги були чомусь неслухняні, наче до землі приросли. Дівчинка
заплакала.
– Не плач. Я до води звик. Сльозами криницю не доллєш.
Марно дівчинка кликала на допомогу. Поблизу нікого не було. Агов посадив її у відро та й
опустив у криницю, а потім скочив туди й сам. Оля думала, що вона відразу й утоне в тій
криниці, адже казали, що вона глибока. Але ж ні. Дівчинка якимсь дивом опустилася
сухісінька на саме дно, а тут і Агов її наздогнав.
– Тепер сюди, – сказав він, відчиняючи збоку непомітні дверцята.