2.
наказували своїм дітям, щоб вдома сиділи і нікуди не потикалися. Отаке лихо було з тим
левом.
А якось прийшов від лева посланець: цар звірів вимагав, щоб йому прислали
людського хлопчика для прислуги. Смуток і плач стояв на селі. Ніхто не погоджувався
свою дитину на вірну смерть посилати. Та воно й зрозуміло. Але когось же послати треба,
бо лев – звір небезпечний, і не хотілося його вкрай розсердити. Сільське начальство довго
думало-гадало, а потім вирішило: нехай всі родини, в яких є хлопчики, жеребок тягнуть.
Кому випаде, той і пошле сина до лева у прислугу. Ніхто не хотів іти той жеребок тягнути.
Довелося силою людей зганяти. А коли всі розібрали ті жеребки, то заплакала-заголосила
бідна вдова, що жила на краю села: саме їй випало свого єдиного сина до лева посилати.
– Ой, синочку мій, мій Василечку, чи ж на те я тебе ростила і плекала, щоб віддати
ненаситному звірові ?
Та, плач чи не плач, а робити нічого: треба сина в дорогу збирати. Та й як його збирати ?
Що з собою давати ? Хто ж те знає, скільки хлопчик проживе, у лева служачи ? Зібрала
мати, що мала, а що – так сусіди принесли, жаліючи бідну жінку та її сина і нишком
радіючи, що їх обминула така біда. Василько вже так переживає, так йому страшно, та
виду не показує, щоб матір ще дужче не смутити. Аж тут котик до нього підходить,
Мурчик, невеличкий, попелястенький, Васильків улюбленчик. Взяв його хлопчик на руки
та й аж заплакав з жалощів.
– Прощай, мій котику. Будеш тепер без мене.
А котик і каже:
– Візьми мене з собою до того страшного лева. Може, я тобі в пригоді стану.
– Ні, мій хороший, ти й не уявляєш собі, як це страшно. І я б не йшов, та мушу. Лев тебе
з”їсти може.
– Не з”їсть. От побачиш, що не з”їсть. А коли мене не візьмеш, я сам за тобою до лісу піду.
– І не думай. Там у лісі взимку холодно. Якщо лев тебе не з”їсть, то й так пропадеш від
холоду та від голоду.
Котик нічого на те не сказав, зістрибнув з колін та й пішов собі геть.
Зібрався Василко в дорогу та й каже матері:
– Не сумуйте, мамо, та не плачте. Ще хто його знає – може все й на добре вийде. Та ще от
що: зачиніть-но кота, щоб за мною в ліс не ув”язався.
Та де вже там матері про кота думати, коли рідний син на погибель здому йде.
Пішов Василько, а за ним і кіт. Спершу ховаючись, а потім, коли відійшли вже від
села, підійшов до Василька, потерся йому об ноги і пішов з ним поряд.
– Ах, ти, неслуху, – спробував розсердитися Василько на Мурчика, а самому добре було,
що хоч якась жива душа біля нього. Нехай і котик, та все ж не сам. Але, щоб ще раз
припам”ятати Мурчика, все ж додав:
– Сидів би ти собі в теплій хаті, грівся під грубкою та чекав би, доки мама тобі молока
наллє.
Та й зітхнув.
Ось і ліс. Та темний, та страшний. Ні пташина ніяка не озветься, ні звірина ніяка не
пробіжить. Здається, якби вовк завив, і то б веселіше було. Та раптом здалеку почувся
дикий рев, а потім і слова того реву вирізнилися:
– Де той поганий хлопчисько ? Невже мені самому за ним іти ? Ну, коли вже я піду в село,
то з”їм на вечерю його не одного.
Страшно стало Василькові. А що робити ? Треба йти. І він гукнув, як йому здавалося,
голосно, та ліс поглинув його слова, і вони прозвучали майже пошепки.
– Я йду вже, йду.
Ще мить – і хлопчик побачив лева, великого, грізного, з кустратою гривою. Могутні лапи
сердито і нетерпляче рили землю, а очі у нього хижо світилися, наче він от-от кинеться на
хлопчика.