Тетяна ФРОЛОВА
Кортилася торба
Кортилася торба
з високого горба.
В торбі – паляниця,
комусь знадобиться.
Хто її відкусить,
казати казку мусить.
Паляниця смачна,
казочка смішна
і зовсім не страшна.
Шматочок паляниці
дам знайомій киці.
Бажаючих нема –
то решту з”їм сама.
Як паляницю з”їм,
то й казку розповім.
А може й не одну,
а може і не дві …
А скільки набереться
в глибинах мого серця
і в мене в голові.
Мені казати,
а вам слухати.
Нікому не заваджати,
нікого не зачіпати,
потилицю не чухати.
Набридне – засинайте,
цікаво – дочитайте.
Як не вмієте читати,
попросіть сестру чи брата,
або маму, або тата.
Книжку розкриваю,
казку починаю.
ПРО БІДНУ ВДОВУ ТА ЇЇ СИНІВ
Із-за гори ворон кряче.
Чого бідна вдова плаче ?
– Як же ж мені не плакати ?
Нічим діток годувати.
Усі гори зеленіють,
де багаті жито сіють.
Тілька одна гора чорна,
Де сіяла бідна вдова…
Отак і жила бідна вдова Явдоха Перебийносиха, як у тій пісні співається. І це вже
зовсім не з казки, а з життя. Отак і жила вдова Явдошка з трьома синами в селі Сухоріччя,
що недалеко від Дніпрових заплавів. Не тепер це було, а ще в ті часи, коли козацтво край
свій боронило та на шаблях своїх волю виколисувало. Чи важко Явдошці жилося ? Та ви
ж чули: як у тій пісні про бідну вдову, що її і досі кобзарі співають. І про Явдошку вже
давно забули, і про синів її, а пісня жива і ще довго житиме на струнах кобзарів.
Дивувалося сонце:
– Чи ця жінка спить колись ? Заходжу – вона на ногах, сходжу – вона на ногах. Наче й не
лягала зовсім.
А хіба влежиш, коли все на твоїх руках ? І поле, і все хазяйство, і діти …
А коли хлопці підросли, стала і їх до роботи привчати. Той корову пасе, той за
плугом ходить, а найстраший вже й за косу береться. Тішиться мати:
– От я вже й свого косаря дочекалася. Ще трошки підростуть мої діти – і кину я бідою об
землю. А там і невістки звеселять мою хату, внуки знайдуться…
Отак мріяла собі вдова та ростила своїх синів-соколів. А хлопці росли навдивовижу: і
гарні, і розумні, і до роботи беручкі, і знають, кому яке слово до ладу сказати. А вже як
про козаків що почують, то очі в них так і заблищать.
– Всі в батька, – зітхала Явдошка, згадуючи свого відважного чоловіка, що склав голову
під Батогом.
Дивувалася люди:
– От Бог дав талан Явдошці. Таких синів викохала.
А Явдошка й сама крадькома хрестилася та Богу дякувала.
Виросли сини. Пора б і женити. Явдошка вже потай і невісток собі приглядала. А
хлопці – ні та й ні:
– На Січ підемо, матінко, благословіть.
Тут Явдошка вдарилася об поли руками:
– Та невже ж таки всі три ? Нехай би хоч найменшенький зостався.
Він, либонь, більше до пера схильний, ніж до шаблі.
– Що Ви, мамо, – обізвався молодший син. – Хіба я з лопуцька ?
Як би це я та вдома сидів, коли мої брати ворогів битимуть ?
Не гоже, матінко. Хіба ж Ви так мене вчили ?
І справді, не так вчила їх мати, щоб за чиїсь плечі ховатися. Та й про батька їхнього
відчайдуха, а свого чоловіка не раз їм розповідала.
– Ой, діти, діти ! Сини мої ! – зітхнула, заплакала та й благословила своїх соколів, щоб
мандрували вони на Січ та були там добрими козаками. Наказувала їм, щоб старших
шанували, небезпеки не обминали та про свою матір не забували.