ХІ. “Ми розлізлися межи людьми, мов мишенята” (Т.Шевченко).
Сестра Ніна виїхала з села ще до настання колгоспів. Її чоловіка Степана забрали в
армію – він втік. Його ловили – він тікав. Нарешті – таки забрали у морфлот. Все це
тягнулося роками. А Ніна була тут із свекрухою. Не зжилися. Свекруха судила її по селу,
слідкувала за кожним окрайцем хліба. Плюнула на все моя дзвінкоголоса сестричка – та й
завербувалася на Донбас. Про Донбас тоді розповідали всілякі страхіття. Казали, що там і
голод, і бандитизм. Певно, так воно і було. Та мою Ніну вже ніщо не могло спинити.
Донечку залишила свекрусі, виробила паспорт на дівоче прізвище, – та й поїхала. Я тоді
ще дома була, а не в інтернаті. Підійшла до мене Ніна, дала мені свою фотокарточку,
маленьку, що для паспорта зробила, заплакала і тихенько сказала:
– Прощай Танюсю! Не знаю, чи ще колись побачимося. Нічого нікому не кажи. Я
завербувалась і їду на Донбас.
Але про таке хіба можна було не казати? Ніна не витримала і заплакала, прощаючись із
своїм родом.
Потім поїхав Степан у ФЗУ, в Кривий Ріг. Там з нього мали зробити шахтаря. І
зробили. І спустився він, зовсім ще хлопчик, в шахту. Навіть від армії його звільнили.
Потім колись ми будемо гортати його альбом з фотографіями. А на тих фотографіях –
здебільшого похорони. Похорони шахтарів, що загинули в шахті. Про це тоді в газетах не
писали, по радіо не повідомляли, співчуття рідним не висловлювали. Лише в Степановому
альбомі було написано: “Шахтар в шахту спускається – з білим світом прощається”.
Другий мій брат Гриша, що з допомогою батькової сестри тьоті Нюсі та досягнень
тогочасної медицини подолав таки свою страшну хворобу туберкульоз, жив у Збаражі.
Звичайно, тепер йому треба було берегтися, але головне – живий. Працював фотографом–
портретистом. Навіть для якогось журналу робив фотографії. Іноді приїжджав додому, але
не надовго.
А тепер в дорогу зібрався батько. Було йому тоді вже за п’ятдесят, але мусив, бо треба
було якось жити. Вербували у Дніпропетровську область. Він завербувався. А в Тернополі
до них підійшов інший вербовщик і почав їх “перевербовувати” на лісоповал в тайгу.
Обіцяв золоті гори і високі заробітки. От не знаю лишень, чи казав він їм про страшні
морози, від яких тріскалася земля і дерева, про комарів, що влітку засипали очі, і т. ін.
Думаю, не розповідав. А тому спокусився багато хто, навіть дівчата. Подумав мій батько і
сказав:
– Там я ще не був.
І погодився.
ХІІ. Давай дружити.
Але на цей час я вже була в школі. Їхала зі щемом в серці, як додому. З’їжджалися
звідусіль дівчата. Радісні зустрічі, нові пісні. Пригощали одна одну всім, що для нас на
дорогу зготували наші мами. Не забували ми і про сиріт.
Четвертий клас якось не дуже запам’ятався. Хіба тим, що одного разу до мене підійшла
старша дівчинка і сказала:
– З тобою хоче дружити один хлопець.
Дружити? От новина. Я почервоніла і переминалися з ноги на ногу. Не знала, що
сказати. Я була дитина сільська і для мене було не зрозуміло, чому той хлопець сам до
мене не підійшов. І чому про дружбу потрібно неодмінно домовлятися. Хоче дружити – то
й дружив би, принаймні попробував би зі мною заговорити чи що. А то – на тобі! Але
вголос я нічого такого не сказала. Я дала згоду на дружбу з хлопцем, хоча не мала до
нього ні симпатії, ні антипатії. Був це Борис, що вчився у п’ятому. Був він далеко не
найкращий учень. Трохи бачив. Таких частенько брали на розвантажування продуктів,
котрі завозили до нас в школу. А хлопці й раді, бо їм ті уроки!
А ще Борис страшенно захоплювався військовою справою. В нього було безліч
усіляких значків. Я тоді ще зовсім на тому не розумілася. Хоч і тепер, чесно кажучи,
також не дуже.
Боря зібрав свій загін і був у ньому командиром. Правда, вже не знаю, яке у нього було
звання. Якось він сказав мені по секрету, що завтра його загін має битися з іншим
загоном. Я не знала, чи по–справжньому вони будуть битися, але дуже просила Борю не
робити цього. Та хлопець був рішучий і непохитний. Якщо він переможець, то його загін
пройде з піснею, і я її почую. Вже не знаю, чому я тоді не була на прогулянці. Сиділа з
малечею у дошкільній групі. І раптом пісня:
Гей, гей, красный герой,
На разведке да боевой.
На разведку да он ходил,
Много пленных приводил.
– Ура, – ледве не закричала я. Боря переміг!
Але ця дружба закінчилась якось сама по собі. Згасла і все. Боря потім ще пробував до
мене підходити десь в класі сьомому, запрошував на танець, але мене це вже якось не
хвилювало, і його, очевидно, також.
Я не знаю де зараз Борис. Ніякі відомості про нього чомусь не доходять. Де ти, друже?
Як склалося твоє життя? Роки мовчать. Мовчать і люди, коли не знають, що сказати.
Змовкаю і я.