Під каштанами

XXXV. В рідному колі.

Я знову в рідному колі. У своїй сім’ї, за родинним столом. Ми разом збираємося не
часто. А тут приїхала я. Ну, заради мене, певно, не зібралися б, але ще й Ніна приїхала зі
свого Донбасу. З такої нагоди прийшла сестра Маруся з чоловіком Сяньком і найстарша
наша – Надя з Павлом. Батьки раді, бо далеко не завжди випадає таке щастя – бачити дітей
разом. От лише братів моїх нема: Степан шахтарює у Кривому Розі, а Гриша і далі живе в
Збаражі.
Дзвенять келихи.
Лунають тости.
Це так звично,
Це так просто…
Знову пісні,
Милі пісні,
З дитинства знайомі мені.
Та от – все випито, досита закушено. Багато дечого переспівано на різні мотиви, хто які
де чув. Бо розкидало нас життя в різні кінці.
Ніна – на Донбасі – ближче до Росії. Мова у неї стала якось чудна: ні російська, ні
українська – суржик якийсь. Я не звикла чути Ніну такою. Спостерігаю за сестрами.
Маруся енергійна, бойова, любить гарно одягнутися. Наді не до чепуріння: завжди в
роботі. З неї гарна турботлива мама. Павло і сам не посидить, склавши руки, і Наді не
дасть присісти чи прилягти. Надя б радо куди–небудь пішла в гості, та чоловік нікуди
ходити не любить. Може тому, що на 10 років старший, а може просто вдача така.
Отже пісні переспівані. Мій сивий батько дістає патефон і – танці. Тут уже пішла
просто–таки суміш: міське ніжне танго, стильний фокстрот, метка полька і мелодійний
вальс… аж до прадідівського українського гопака. І я не втрималась – пішла–таки
танцювати. Ні, гопака я не вміла, а все інше танцювала цілком пристойно. Та що це?.. Я
відступила і сіла на ослін.
“Одна нога тупотить,
А другая не хотіть.
Надо водочкі подліть –
Тогда будіть тупотіть…
І–і–іха!”
Голос хрипкий, крикливий, п’яний. Ноги збиваються з такту.
– Што ж ты, швагро, не льешь водочки?
Це вже вона до Сянька.
Моя Ніна, моя ніжна співуча сестричка, що мала високий красивий голос. Боже мій, що
з нею сталося? Пропала моя Ніна. А гарна ж збіса, – всі так говорили. І до роботи беручка.
А от… Працювала в їдальнях, в буфетах… Кругом шахтарі, що на той час хоч і тяжко
працювали, та заробляли добре. Гроші в них водилися. Донбас зробив свою справу –
згубив мою Нінусю.
Власне, не фізично, а морально, хоча й фізично також.

А з патефоном (і де тільки його батько дістав!). Ми мали повно клопоту: всім хотілося
щось послухати або потанцювати, то у нас завжди було гамірно. Благо, патефон можна
було і на подвір’я винести. І тут давай вже пісню – щонайголосніше. Ну і криклива була
штука. Ставити платівки – то вже була моя справа: накручуєш пружину, міняєш голку – і
вся премудрість. Не треба ні електрики, ні батарейок. Ну, за платівки вже вибачайте: що
батько купив або у кого–небудь виміняв чи випросив, те й мали. Та всіх це влаштовувало,
ніхто не каверзував.
А як же зайдеться на танці, то батько такий, що й потанцювати міг з дівчатами.
– Чи ти, старий, здурів, – припам’ятовувала його мати. – Люди ж дивляться. Скажуть, геть
Ілько з глузду з’їхав.
І батько відповідав їй на диво серйозно:
– Хай собі там кажуть, що хочуть. Але мушу я дівчат танцювати навчити. Уяви собі, вмру
я, і наші танці вмруть. А хто їх потім навчить? І то була правда… А іноді патефон
відпочивав. А ми сідали під хатою та й співали. Виходив батько, сідав біля нас та й співав
з нами. Голос у нього був молодий, красивий, соковитий.
Розказував, що колись у війську пісні заспівував. Мати сварилася:
– Ну чого ти сів між молоді ж? Іди спати. Хай собі співають.
– А що їм від того, коли й я з ними поспіваю?
От вже співати любив. Іноді ми з батьком удвох сідали в хаті та й починали пісню у два
голоси. Мати пробувала вгамувати:
– Люди йдуть дорогою, дивляться, думають, що в нас п’ють.
– Заслони вікно – нехай думають, що ми п’ємо.
Ну то й що! До мене дочка приїхала, то я вже з нею й поспівати не можу?
І ми співали, і самі милувалися своїм співом, і пісня від того ставала ще кращою.
“Ой у полі вітер віє,
А жито половіє.
А козак дівчину
Та й вірненько любить,
А зайнять не посміє”.
Скільки ж їх, тих пісень ми з батьком переспівали. Під хатою у нас був столик, а
довкола нього – три лавочки. Столик був зроблений навколо горіха, що ріс парасолею,
розкинувши гілки на хату, на льох і на стодолу. Був затінок, зате в хаті не було мух:
горіха вони боялися. А пахло ж як! Ми іноді тут і обідали. Тут любила я щось собі писати.
Через наше подвір’я йшли люди до криниці по воду – так ближче було.
– Сідайте, відпочиньте, – запрошувала мама. І жінка чи чоловік ставить відро з водою,
сідає. А батько йде з кружкою до відра, зачерпує холодної води:
– – Мірку треба платити, –сміється. Всі п’ють холодну воду, бо наша вже нагрілася.
І панував такий спокій і умиротворення, яке могло бути тільки в селі.

Батько працював сторожем на колгоспному городі. Увечері брав з собою рушницю,
собаку та й йшов у поле. І сутки його не було, а потім приходив. А йому на зміну йшов
інший чоловік. Іноді з батьком ішла я. Мама тоді сердилася:
– Куди береш дитину? Хай відпочиває. Там ні їсти, ні пити.
– Чого це? – заперечував батько, – ми там такий суп зваримо, що й ти такого не звариш.
І батько справді розкладав вогнище. Варилося для собаки, для нас.
А зажарка – в консервній банці. Який то був суп! Якщо до мене в поле приходив хтось
з дівчат, батько пригощав:
– Їж, мама дома такого не зварить.
Це були гарні часи. Було поле, сонце, була якась дивна єдність з довкіллям, тепер би
казали, з космосом. А ще ми з собою брали якусь книжку. Тепер в мене їх дома багато
було: “Переяславська рада”, “Міфи і легенди стародавньої Греції”. Море журналів. Все це
– по–Брайлю, і все це я читала батькові, а він слухав. Слухав навіть наукові статті про
всесвіт. Я, як могла, пояснювала.
– То виходить наша, земля не одна? Виходить, ще десь є землі?
– Може, що й є…
І батько довго дивився на зорі, думав.
Я любила літо. Любила бути дома, любила щемкі сільські вечори. Виходила собі за
хату. А там – вишня в росі. Я ставала собі під вишнею і співала. Тихенько співала, тільки
для себе і для вишні. А часом і плакала. Просто так, від того, що душа виповнювалась
щемкими почуттями, що десь здалеку чувся баян, що дзвеніли цикади, що пахла матіола,
що була довкола прохолода і вічність… І добре, що було темно, що мене ніхто не бачив. І
я собі думала, що це ніколи не закінчиться, просто не може закінчитися, ні ця хата, ні ця
вишня. О, як я помилялася. Все колись закінчується. Приїжджаю і тепер в село – а мати
нема, ні горіха того, ні вишні. І хочеться впасти на коліна і молитися, як на святому місці,
і просити прощення гріхів. Яких? У нас перед батьками завжди є провина: що рідко
писала, що не все зробила, що могла.

Падають в садку яблука. Пора збиратися до школи. Пора. Згортаю свої недописані
вірші. Треба вже їхати у Львів. А може, ще встигну побачити Фелікса. Серце за ним так
зболілося. І я лечу, млію і лечу думками до Львова , думки випереджають поїзд.

XXXVI. Життя – як пісня, весела або сумна.

І ми зустрічаємося. І я вся, як струна, як пісня, – аби лиш зрозумів, аби не забув. Не
забув. Такий дорослий, ще серйозніший. Розповідає, розповідає… Про школу, про
вчителів. Але мені здається… Ні, ні, то мені лише здається, що він якийсь ніби чудний,
ніби віддалений… А може відстань вже роз’єднала нас? Ні, ні, це я, дурна, вигадую собі,
аби лишень переживати. Він любить, просто він такий серйозний, посоліднішав. От
закінчу 8 клас – і поїду в Харків вчитися – може ж таки мене направлять. А для того треба
старатися. В мене знову з’явився стимул до навчання.
Сидимо з Марійкою за останньою партою. Так спішили, аби її зайняти. Тут так
затишно. Можна й поспати на уроці. Ми обидві маленькі, а перед нами – наші хлопці, що
он які повиростали. За ними нас і не видно. І книжку на уроці можна почитати. Тільки не
в побігулі. У неї око гостре, по обличчю бачить, що ти її не слухаєш. І тоді вже начувайся.

Уроки співів то відміняли в старших класах, то знову їх вводили. Але то все не те.
Просто–таки не цікаво. А от… Після останнього уроку чую, як у залі звучить рояль. Це
грає Юрій Гаврилович – вчитель співів. Він ще вчить дітей грати на баяні. А це вже він
грає, так би мовити поза програмою, для душі. І я спішу, я біжу, ніби він мене кличе, ніби
він для мене грає. А може й для мене… Хто зна… Приходжу, стою біля рояля, починаю
підспівувати.
– Це ти, Таню?
Вчитель незрячий. Він належить до тих небагатьох вчителів, що поза уроками називає
нас, особливо дівчат, не по прізвищах, а по іменах.
– Я, Юрію Гавриловичу… Добрий день.
І серце завмерло. Вчитель починає грати “Стояла я і слухала весну”, або “Дивлюся я на
яснії зорі”, або “Гетьте, думи, ви, хмари осінні”. Я невпевнено беруся співати. Вчитель
починає вчити: і мелодію, і як треба брати той чи інший звук…
Єдині уроки по вокалу. Як їх було мало, але які вони мені дорогі. Я пам’ятаю вас,
Юрію Гавриловичу. Ви уже у вічності. Чи чуєте ви із свого поза того світу, як ще й досі
співає ваша учениця?..
Я співаю. Це таке блаженство. І вчитель зараз зовсім інший, ніж на уроках співів або,
коли веде шкільний хор. Він якийсь ніби аж розкрилений. Часу у нас мало: незабаром
продзвенить дзвінок – я піду на обід. Ми не виявляємо одне до одного ніяких симпатій, ми
взагалі ні про що не говоримо: ми співаємо, або співаю я , а Юрій Гаврилович вчить мене,
поправляє… Як швидко летить час… О, дзвінок. Ще хоч хвилиночку.
Спів – це було щось таке високе, до чого я не сміла прагнути. Не сміла, бо я була
звичайна людина, а співати мусили люди особливі, десь на рівні небожителів. Якби мені
тоді хтось шепнув, натякнув, що й я смію, я б пішла по тій дорозі беззастережно. І певно
вперлася б лобом в стіну, як декотрі інші. Сліпа співачка? Куди її? На сцену! Та ви що!..
Але я була щаслива, що доторкнулася до високого мистецтва. Та мені ніхто не сказав, що і
я могла б. А я сама не сміла, бо спів – це було щось святе. А Юрій Гаврилович? Чому він
не підказав? Він не міг не відчути, що це таке для мене. Він відчув, але мабуть добре знав,
що для незрячої дівчини це було безперспективно, тільки й щастя було, що поспіваю в
залі, біля рояля стоячи. На концерті я ні разу так і не заспівала жодного з тих романсів.
Очевидно, не можна було.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 × 5 =