Під каштанами

ХVІІ. Відлига.
Тільки подумати – я вже в п’ятому класі! Ми завжди радісно зустрічалися після літніх
канікул. А цього року у наших зустрічах було щось особливе. Між хлопцями і дівчатами
настала відлига – очевидно, подорослішали. Це було приємно.
Пам’ятаю був якийсь конкурс. Приз дістав наш Микола Козар. Там приз той був…
шість зошитів і шість олівців. Хтось зовсім без фантазії придумав отакий приз. Дівчат у
нашому класі також було шість. То Козар кожній подарував зошит і олівець. Це було
нечувано. Тепер не треба було боятися, що хтось із хлопців отак просто підійде і тебе
вдарить. Микола був височенький, худющий і дуже гнучкий. На фізкультурі вчитель не
міг нахвалитися. А ще Микола вчився грати на баяні. Знав нотну грамоту, зате на співах
не міг навіть гаму заспівати: всі ноти співав на одному звуці. Було важко втриматися від
сміху. І ми жорстокі й бездумні, сміялися. Потім, через роки, Микола признався, що тоді
він потай плакав. Звичайно, образливо: музикант, а гаму заспівати не може.
У нас за програмою мали бути уроки німецької мови. Вже вчителька Анна Романівна й
провела декілька уроків. А потім взяли та й відмінили: рано, мовляв, ще їм ту німецьку
вивчати. Відмінили – то й відмінили. Жалю великого ми не мали. Але зате ми мали
вільний урок. Сидіти мусили тихенько, бо довкола по класах йшло навчання. А то ще,
крий Боже, вчителя якогось могли прислати. От і сиділи ми всім класом, і розповідали
всякі історії, страшні чи смішні. А часом грали в яку–небудь гру. І серце тішилося, що у
нас нарешті був мир між дівчатами і хлопцями. Навіть Валентин Супрунюк, що вже й тоді
був схожий на маленького ведмедика, вів себе стримано. Хоча від нього всього можна
було сподіватися. Важко було передбачити, що він утне.
Географію у нас вела Лариса Петрівна. Навіть ми, незрячі, розуміли, яка вона модна і
гарна. Уроки в неї були цікаві, але ставилась вона до нас якось зверхньо чи що. І вже,
звичайно, нікого з нас не любила, хіба декого із старших хлопців.
У нашого Валентина руки завжди чомусь були жорсткі і порепані. А щоб незрячому
показати щось на карті, треба було взяти його за руку і показати його рукою. Страшно
було Ларисі Петрівні брати в свої пещені руки брудну і порепану руку Супрунюка. Тоді
вона брала указку і веліла хлопцеві за нею слідкувати.
– А я так не розумію, – заявляв Супрунюк. Мова у нього була повільна, розважлива,
слова вимовляв, здавалося, аж з притиском.
І вчителька змушена була таки взяти його за руку і показати все, що було треба. А
хлопець на тому не заспокоювався. Він навмисно виходив надвір з мокрими руками,
забруднював їх, як тільки міг, і наступного уроку вчителька знову з жахом мусила брати
хлопця за руку, що аж кровоточила, і показувати йому щось на карті. А у Валентина
прокинулась раптом любов до географії, і він неодмінно просив Ларису Петрівну показати
йому ще що–небудь.
Одного разу, коли хлопці понаїдалися часнику, вчителька нічого не підозрюючи,
зробила їм зауваження і сказала, що вона терпіти не може цього запаху. Краще б вона того
на говорила. Відтепер безпосередньо перед її уроком Валентин наїдався часнику і сідав за
першу парту. Ще й хлопців намовляв. А коли хлопці натерли часником вчительський стіл
і стілець, отут вже Лариса Петрівна не витримала: вона із сльозами вибігла з класу і
грюкнула дверима.
Урок було зірвано. Ми, дівчата, жаліли вчительку, хоч і не дуже її любили. Почали
совістити Валентина, але він задоволено сміявся, і наші слова на нього ніяк не впливали.
А найдивніше те, що як дізналися ми потім, це не було просте хуліганство. Виявляється,
хлопець був закоханий у вчительку і, очевидно, хоч таким способом намагався
привернути до себе її увагу. А може це була його маленька помста, бо вже пройшла між
учнями чутка, що у вчительки роман з одним старшокласником. Так це було чи ні, але
Ларисі Петрівні тепер нелегко було вести уроки в нашому п’ятому класі.

Цього року мене обрали ланковою. Я погано знала, які мої обов’язки і що я маю
робити, але була дуже горда, що з–поміж всіх обрали мене. Час від часу відбувалися збори
ланки, тобто класу. На тих “зборах” ми могли бавитися м’ячем, проводити якийсь
атракціон або щось обговорювати. І чому це називалося “збори” – не знаю.
Ланки об’єднувалися в загони. Головою нашого загону, так би мовити, моїм
начальством, була Марійка. Загони об’єднувалися в піонерську дружину. Керувала
дружиною рада дружини, а головою тієї ради був Фелікс Фролов. Це був дуже серйозний
учень. Він, як тоді більшість, був переростком, але здавався ще старшим, зовсім дорослим.
Був відмінником, ходив чітким військовим кроком, а ще дівчата поміж собою шепталися,
що він був гарний. А ще він грав на баяні. Тоді баяністів було багато, мабуть тому я і досі
люблю баян. Так отой–то Фролов, голова ради дружини, на котрому трималася вся
піонерська робота, прийшов якось до мене і почав перевіряти щоденник ланки, котрий я
повинна була вести. Я його вела вкрай невміло, а ще й допустила ряд помилок, за що й
дістала зауваження. Словом, я червоніла, нібито вичитував мене принаймні директор
школи.

ХVІІІ. Ми дорослішаємо.
У нас в класі вчився тихий і спокійний Степан. Він був старший від нас. А ще він був
феномен, правда, тоді ми ще того не знали. Ми просто вважали його майже героєм. Якось
той Степан упав з гойдалки і зламав руку. І нічого, навіть не скривився. Йому ту руку
склали і, як часто це й зараз буває, виявилось, що склали її не так. Треба було знову
ламати і заново складати. І знову нічого. Питаю його:
– Дуже боліло?
– Зовсім ні, – відповідає. Ми розуміли, що не могло ж таке не боліти. Ми вважали його
просто дуже сильним і мужнім хлопцем.
Тоді хлопці вирішили випробувати Степана. Посперечались, що він не витримає, якщо
йому на руку лінзою сфокусувати сонячне проміння. Витримав, і зовсім спокійно. У
хлопця, що тримав лінзу, тремтіла рука, а тому опік був досить обширний – величенька
ділянка шкіри на руці була досить серйозно обпечена. Рана довго ятрилася, і знову Степан
вів себе так, ніби нічого не сталося, лише усміхався.
Тільки пізніше, ставши дорослою, я довідалась, що є, хоча й дуже рідко, такі люди, що
не відчувають болю. До таких і належав наш Степан.
Так отой–то Степан якось мені в парту поклав записку: “Давай з тобою дружити”.
Записка була без підпису. Я ніяк не могла здогадатися, хто її поклав, бо Степан вів себе зі
мною, як і зі всіма… Але якось він таки підійшов до мене і запитав:
– Прочитала?
Я знітилась. І від того, що нарешті зрозуміла, хто писав записку, і від того, що треба
було щось відповісти.
– Записку прочитала? – ще тихше запитав він.
– Так, – відповіла я, і дуже добре, що Степан не міг бачити, як спалахнуло моє лице.
– Ну і що?
Я мовчала.
– Ти згідна?
Я мовчала.
– Згідна? – допитувався хлопець.
– Я не знаю…
Я й справді не знала. Я шалено думала: “Звичайно ж, йдеться не про любов, а про
дружбу”. До Степана в мене не було ні симпатії, ні антипатії. Мене гнітило те, що про
дружбу треба було якось домовлятися. Хіба не можна просто собі дружити, без записок?
Хоча… мушу признатися, що знаходити в своїй парті записки було досить приємно.
Колишні парти від теперішніх відрізнялися: в них були глибокі шухляди і там лежали
наші зошити, бо ж носити нам їх не було куди. В класі попід стінами стояли довгі лави на
котрих лежали складені підручники. Підручники шрифтом Брайля громіздкі, їх багато. Та
ми з ними давали собі раду. Тепер часто біля мене за партою сидів Степан, і я читала
вголос якусь книжку. Вихователька сиділа в класі і пильно за нами стежила. Я іноді
відчувала, що Степан зовсім не слухає тієї книжки. Я зупинялася.
– Читай далі, – просив хлопець.
– Ти ж не слухаєш.
– Слухаю. Читай.
І я продовжувала читати. Іноді Степан палко стискав мою руку – от і все. І даремно так
непокоїлася наша вихователька. Непокоїлася і я, але зовсім з іншої причини. Я не знала,
як мені сказати Степанові, щоб шукав собі іншу дівчину. Ну як йому сказати чесно і
відверто? Це ж буде так боляче! А мені? Як бути мені? Адже я до нього зовсім байдужа.
Отакі, уявіть собі, муки терзали мою маленьку душу.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 × 1 =