Під каштанами

ІХ. А ми собі росли.
Мене дуже втомлював режим дня. Навіть, коли я стала дорослою, я ніколи не була за
режим. За все своє перебування в інтернаті я до нього так і не звикла. Все – по дзвінку:
вставання, зарядка, прогулянка, сніданок… Боже мій можна збожеволіти. Лише в неділю
трішки щось мінялося: на годину довше можна було спати та не було фіззарядки і уроків.
Декотрі дівчатка любили прокидатися раненько, то я просила розбудити мене о 6–й ранку
тільки для того, щоб дістати насолоду, що ще можна цілу годину спати.
Відмінницею я вже не була, але вчилася непогано. Важко давалася російська. У класі
нас було п’ять дівчат. Між дівчатами і хлопцями дружби не було. А ще чомусь називали
одні одних тільки по прізвищах. Це вже, певно, йшло від вчителів.

Надходила весна. У нашому саду обізвалося птаство. Сидиш на уроках і слухаєш вже
не вчителя, а птахів. З прогулянки приносили ряст. Мені було його жаль, бо він швидко
в’янув. Уроки фізкультури проходили надворі. Ми в основному просто гуляли. Вчителька
фізкультури була лагідна і якась зовсім не спортивна. Мені здається, що вона просто нас
жаліла до чогось заставляти. Ми собі гуляли, грілися на сонечку, співали. Аж тут вперше я
дізналася, що, виявляється, є таке свято, як день народження. І як дівчата довідалися, що у
мене цей день припадає на 22 квітня, не знаю. Тиждень вони потай від мене збирали свої
другі сніданки: пряники, вафлі, цукерки. Пошили торбинки із нашого цупкого паперу,
поскладали всю ту смакоту і подарували мені. Марійка ще від себе подарувала хустинку,
обшиту мереживом, і брошку дзвіночки. Кращих подарунків я в житті не одержувала.

Дорогі мої дівчатка, нас так мало залишилося та й тих розкидала доля в різні кінці. А
ми з Марійкою, хоч і у Львові, та зайвий раз зустрітися часу бракує. Таке життя. Що тут
поробиш! Роки пролетіли, що й не встигли ми набігатися, надихатися тим цілющим
повітрям нашого шкільного саду. Особливо ж весною, коли все цвіло, коли ми з Марійкою
могли зривати маргаритки і кульбаби. Теплинь, сонечко, зелень, височенні каштани.
Навпроти нашої школи, очевидно, жив якийсь меломан.
У нього завжди гриміла радіола, крутилися платівки тодішніх пісень –
найрізноманітніших. І від того було веселіше, і весна ставала кращою.
Одягали нас так собі старенькі платтячка, коричневі або темно–сині. А ще часом –
чорні фартушки або халати. Уявляю собі, як ми виглядали. Я не знаю, чи дозволялося
одягати щось домашнє. У мене нічого не було – то я й не журилася: ходила в тому, що
давали. Черевички на шнурках, пальта – які прийдеться, були навіть шинелі. Зате весною
в нашому одязі відбувалися деякі зміни: нам давали ситцеві чи штапельні платтячка.
Харчі були теж не дуже. Здебільшого каші та макарони. Я була до їжі перебірлива: то
мені не до смаку була напівсмажена великими кусками цибуля, то не подобалась солодка
підливка до каші чи макаронів. А про супи вже й казати нічого. Словом їла я абияк,
частенько лише чай і хліб з маслом. Мами не було, а вихователі не могли кожну дитину
умовляти, щоб вона їла. Я була маленька, худа як трясця, квола й слабка. Ще трохи
худішою була Марійка. Всі казали, що ми з нею дуже схожі. До Марійки часто
приїжджала мама і щось смачне їй привозила. У нас було заведено пригощати всіх. Ну,
звичайно, найбільше припадало мені.
Найчастіше ми гуляли з Марійкою, а ще з Нелею, особливо, коли співали. З третього
класу уже записували в шкільний хор, а потім ще організували хор піонерський. Пісні
були дуже патріотичні: про Леніна, Сталіна, партію і комсомол.
Москва – Пекин,
Москва – Пекин!
Идут, идут вперед народы,
За светлый труд,
За прочный мир
Под знаменем свободы.
Я дуже любила співати, але таке було просто нецікаво. Хотів нас вчитель навчити
пісню про колгоспних буряківнець. Все було б добре, ми її вже й вивчили, але там були
такі слова:
А у вечері, у клубі
Нас чекали хлопці любі.
І не дозволили. Хіба можна в школі про хлопців?
Дуже багато проводилося бесід про дружбу дівчат і хлопців, але все це були тільки
загальні фрази, а насправді всі вчителі і вихователі чомусь дуже боялися тієї дружби. Ми,
правда, були ще зовсім малі, та й хлопці до нас підходили хіба що з кулаками та
каштанами. Та вихователі до нас вже ставилися з якоюсь підозрою: чому в класі? Чому з
хлопцями? Що ви тут робите? Та ми були ще надто малі, щоб на таке зважати.

Вчитися було цікаво. Та кожний вчитель на кожнісінькому уроці починав і закінчував
словами про “батька Сталіна”.
Піснею про Сталіна
Починаємо день.
Кращих ми не знаємо
На землі пісень…
У країні Сталіна,
У країні Рад
Ми ростем – зростаємо,
Як зелений сад.
Це вже було занадто. Таке звеличення. Воно просто не вміщалося у дитячих головах і
вже не сприймалося. Було тільки нестерпно нудно. Але такі були часи. І вчителів не
можна було звинувачувати: їм треба було працювати.

Шкільний сад ділився на просто сад і другий сад. У другому саду росли буки. Восени
ми назбирували тих букових горішків, іноді якось там смажили, а частіше їли так. А ще
там росли груші, яблука. А ще там просто було гарно. Була ще і Тухольська долина. Хто
її так назвав – не знати, але нам радили краще туди не ходити. Хлопці, звичайно, ходили.
Курці там вчилися курити.
Все це і був наш інтернат, наш дім, наш рай. Коли чуєш іноді страхітливі розповіді про
інтернати, то наш і справді був раєм. Нас все–таки любили, якщо й не всі вчителі та
вихователі, то більшість.
Пам’ятаю, чомусь у неділю нам не давали другого сніданку. Правда, сніданок той був…
півтори вафлі, або два пряники, або дві цукерки, або кусочок хліба з повидлом… Але все–
таки хоч щось. Іноді з нами в неділю чергувала Антоніна Алойзівна. То вона ходила на
кухню і випрошувала у поварів для нас сухарів з білого хліба. Ми радо хрумкотіли
сухариками, а вихователька була, очевидно, рада, що хоч щось зробила для тих нещасних
дітей. Правда, ми себе нещасними не вважали, тому ми і не любили, коли сторонні охали
та зітхали, жаліючи нас.
Метода наших вчителів була така: нас переконували, що ми такі ж, як і зрячі. І робити
мусимо все те, що роблять зрячі. Може та метода і має свої мінуси, але вона чомусь мені
більше до душі, ніж теперішня, коли дитині–інваліду ледве не з пеленок втовкмачують,
що вона знедолена, неповносправна, із зниженим інтелектом чи ще там що. Ми тоді
соромилися всяких подачок, хоч і ситі були не завжди і одягнені абияк, та людська
гідність у нас була. Я вдячна своєму інтернату, своїм вчителям і вихователям, що
виховали мене такою, як я є. І не боюся зайвої патетики.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

twelve − two =