– Дівчата, давайте організуємо класну скарбничку.
Це Козар.
– Яку скарбничку?
Всі зацікавилися.
– Ну, в кого будуть якісь копійки, той кидає в скарбничку.
– А в кого не буде копійок? – це Люся.
– Звісно, в кого не буде, то той і не кидатиме. Але це не має значення. Скарбничка і так
буде наша спільна.
– А що потім ми з нею зробимо?
Це вже Лариса Балтер. Дівчина практична, з вигляду старша від нас. Лариса єврейка,
але для нас це не мало значення.
– Як? Ви ще й досі не здогадалися, до чого я веду?
– Та кажи вже!
– Не тягни!
– Що потім будемо робити з цією скарбничкою?
– А випускний?
– Ура! Хай буде скарбничка!
Знайшлися і перші внески. Це був перший крок до нашого випускного. Бо колись же
мусив він бути, отой випускний. До нього ще довго, та ми вже знали, як швидко летить
час. Так і пролетіли наші шкільні роки – і залишився наш останній, наш одинадцятий
клас. Ми зовсім дорослі. Принаймні, так нам тоді здавалося.
Козар розвинув свій музичний слух майже до абсолютного. В шкільному хорі він був
одним з ведучих голосів, а ще – права рука Юрія Гавриловича. На хорі ми тепер вчили
дуже серйозні речі на чотири, а то й на шість голосів: “Щедрик” Леонтовича, “Полонез”
Огінського, “Амурські хвилі”. Все це було складно і цікаво. Тепер на хор нікого не треба
було заганяти – самі йшли і ладні були займатися, скільки було потрібно. Звучання було
дуже гарне, і ми це відчували. Радів наш вчитель Юрій Гаврилович: ось вона, справжня
робота! І щось величне і могутнє єднало нас, школярів – це була любов до прекрасного.
Тепер в хор не брали просто так, а відбирали таких, хто мав слух і вмів співати.
LVІ. Господині.
Ми вже четвертий рік найстарші в школі. А це не абищо. З нами рахувалися, з нами
радилися. Ми, правда, не дуже тим зловживали, але своя вигода в тому була. Наум
Ейнахович намагався трохи нас одягнути, іти нам на якісь незначні поступки.
А то якось викликав нас з Марійкою до себе і каже:
– Багато нарікань на нашу їдальню. Чи не могли б ви, дівчата, як старші учениці, разом
з комірницею складати меню на кожен день, виходячи з наявності продуктів, і щоб не
надто перевантажувати наших кухарів. Скажімо, якщо на обід вареники, то на вечерю
можна вже й кашу зварити. Словом, ви це краще знаєте і тому беріться за цю справу.
Ми з Марійкою все зрозуміли і відчули себе справжніми господинями. Тільки
подумати: відтепер від нас буде залежати, що учні будуть їсти кожного дня. Це ми з
Марійкою так собі думали. На практиці це було не зовсім так.
На великій перерві ми зустрічалися з нашою комірницею і складали меню, виходячи з
наявності продуктів. Кухарі пробували чинити спротив, бо тепер ми щоразу придумували
щось смачніше, ніж каші та макарони. Млинці, вареники, галушки, палюшки, налисники,
– щось, та придумували. Меню, переписане по–Брайлю, вивішували коло їдальні і там
завжди юрилися учні: всім було цікаво знати, що ми там для них придумали. За нами
бігали діти, просили, щоб ми замовили ту чи іншу страву. Коли кухарі щось міняли без
нашого відома, ми негайно йшли до них вияснювати – і були непохитні.
Таке серйозне і відповідальне завдання довірив Наум Ейнахович нам з Марійкою. І,
певно, змушені були визнати всі, що харчування в школі стало різноманітнішим. І заслуга,
безперечно, наша в тому була.
LVІІ. Тріумф.
Я ніколи не була гарною, принаймні, мені ніколи ніхто в моїй юності про це не
говорив. Стали говорити значно пізніше, коли я дітей своїх народила. Але тоді я вже в ці
казки не вірила. Я вже звикла до того, що я не гарна, і всі компліменти приймала як
данину ввічливості. А в юності я була маленькою, худющою, страшненькою, блідою від
нестачі свіжого повітря, сонця і добрих харчів. Звичайно, мені, як і кожній дівчинці,
хотілося, щоб захоплювалися моєю вродою, але… захоплювалися нашою Люсею. І це
було справедливо. Вона була дуже гарна. І це помічали всі. Ми, її товаришки, це також
знали. Знала це і сама Люся. Їй завжди, особливо після наших виступів, передавали всі
компліменти, сказані на її адресу. З часом на характер Люсі це наклало певний відбиток і
в майбутньому нічого доброго з того не вийшло.
Краса у Люсі була класична: правильні риси обличчя, відповідність всіх форм, гарна
постава, все у неї було в міру, саме так, як це було потрібно. На обличчі – вираз
інтелігентності, одухотвореності.
Люся й справді була розумною, мала здібності до фізики, до математики, але була
натурою витонченою, любила гарні пісні, класичну музику, поезію. Вона мала добрий
музичний слух і чистий, приємного забарвлення голос. Люся була сирота, з маленьких
своїх дошкільних років росла в інтернаті. Десь нібито була навіть її домашня адреса:
Чернігівська область, Носівський район, с. Мрина. Вчителі пробували туди писати,
шукаючи її рідних, але то була марна справа.
Найцікавіше те, що Люся потрапила у Львів з Ленінградського дитячого притулку. Але
тепер всі її любили, бо Люся була такою, якою вона була. І, хоч в школі було багато сиріт,
Люсі приділялося набагато більше уваги, ніж іншим.
Мені Люся також подобалася. Вона була беззаперечним авторитетом для всіх. Ну, а я…
А я була собі звичайна, ніяка. Єдиною моєю окрасою були довгі коси, та того добра тоді
вистачало. Ще й фігурка була б нічого, але дуже вже я була худа, аж занадто. Та я все це
усвідомила, пережила, прийняла як незаперечний факт і змирилася. І не робила собі з того
ніяких проблем. Лише один раз, єдиний лише раз я відчула себе по–справжньому гарною.
Готувалися до Нового року. Треба було, за вказівкою Наума Ейнаховича, робити
костюмований бал. Цього року у мене була якась депресія і мені нічого не хотілося. Мої
однокласники також чомусь бунтувалися, мабуть тому, що треба було виконувати якісь
вказівки, а вони того не любили, а вони хотіли якось проявити свою оригінальність.
Валентин Супрунюк заявив:
– А ми будемо в робочих халатах.
– А що, – підтримали його хлопці, – ми будемо робітничим класом.
Наша класна керівничка Іванна Андріївна була в трансі: ну що їй робити? Наум
Ейнахович не любив, коли не виконувались його розпорядження. Вона була ще зовсім
молода. Ми були її першими випускниками. Як нас умовити? Як переконати? І я, одна з
кращих і дисциплінованих учениць, також збунтувалася. Ну що тут робити? Неодмінно
треба якось костюмувати клас. А як це зробити, коли ніхто не хоче? Взагалі ми любили
розваги, були веселими і комунікабельними. Просто на нас щось найшло. Не хотіли
причісуватись загальним гребінцем. Допоміг випадок чи якийсь порух.
Не так давно до нас у школу прийняли хлопця. Вже у 8 класі поранився. Ще довго
будуть знаходити діти “гостинці” від війни. Юрко позбувся очей, руки. Та й на другій руці
мав покалічені пальці. Якось ми з ним розговорилися. Хлопець був у розпачі. У нього,
виявляється, вже і дівчина була. А тепер… Дівчина, звичайно, відійшла. А сам Юрко
опинився в нашому інтернаті. В нього була прекрасна мама, що підтримувала його. Але то
все було не те. Він мріяв стати моряком. А тепер…
– А ти танцювати вмієш? – перевела я розмову на інше.
– Та… Колись танцював, – зітхнув хлопець.
– Давай спробуємо.
– Ні, я не зможу.
– Чому? Зможеш. Ну, давай!
Хлопець відмовлявся, але мені відмовити було важко. Я була іноді настирлива. Дуже
вже мені хотілося розворушити Юрка.
В класах після уроків майже постійно звучала музика. Магнітофон на той час ще були
розкішшю. А от програвач у нас був. І платівки також були. Та й баяністів вистачало.
Отож, ми могли танцювати просто в класі, і робили це охоче. І сприймалося це нормально.
Танцювали тоді вальс, польку, танго, фокстрот. Був і краков’як, а іноді і чардаш. Я не
знаю, як це виглядало збоку, як сліпі діти танцювали, але нам це було байдуже.
Юра ще опирався, але я відчула, що перемагаю. І він таки здався. І ми, спершу
повільно, закружляли у вальсі. Добре, дуже добре Юрко танцював. Він і сам не
сподівався, що у нього вийде. Вийшло! Ура!
– А ким ти будеш на Новий рік? – запитала я, беручи, як кажуть, бика за роги.
– Та от… Думав, ніким, а тепер… Не знаю. А на вечорі ти будеш зі мною танцювати?
– Звичайно, буду.
– Ну, тоді я одягнуся моряком.
У мене тепер була відповідальність: я хотіла, щоб Юркові на цьому вечорі неодмінно
було весело. Ні, я не закохалася в нього, і він в мене – також ні. Хлопець рятувався від
своєї сліпоти, що несподівано впала на нього і загнала його у безвихідь. А я палко хотіла
йому допомогти.
Все це добре. Але ж і мені тепер треба було подумати про свій костюм. А наші хлопці –
як заклинило: тільки в робочих халатах. Нам, дівчатам, таке аж ніяк не усміхалося.
І тут я придумала сценарій. До робітників приїжджає делегація. Хлопці – робітники.
Ми, дівчата, – делегатки з різних країн. Люся мала костюм індіанки, їй і перуку з косами
дістали, і родинку на лобі поставили. Потім Люся мала переодягнутися ще в один костюм
– вона мала бути королевою балу. Я вже зараз не пригадую, ким були Лариса, Ніна і
Марійка. Знаю лише, що вони також були делегатками з якихось країн. А от мені випало
бути китаянкою. Ми довго консультувалися, який має бути у китаянки костюм. Але нічого
у нас з того не вийшло. Китайських костюмів у нас не було. Тоді Іванна Андріївна
принесла свою чорню сукню, прикрашену намистинками. На мене вона була задовга! Але
в тому не було біди: вечірня сукня могла бути і довгою. З боків довелося зробити по
складочці. А оскільки я не любила і, між іншим, досі на люблю, великих вирізів, довелося
довкола шиї підшити чорний шалик, що на лівому плечі зав’язувався пишним бантом.
Попід шаликом низочка білого намиста. На скільки я зараз розумію, це була елегантна
вечірня сукня, що нічим не нагадувала одяг китаянки. Своє пишне волосся я на ніч
заплела у багато кісок, щоб воно було ще пишніше. А потім мені з нього Іванна Андріївна
допомогла змайструвати пишну зачіску. Лакові туфлі на каблучку довершували мій убір.
Говорила я російською мовою з акцентом і сказала, що прибула з далекого Китаю, так що
всім все стало зрозуміло. Всі мусили мені повірити, що я – китаянка. Для більшої ваги я
ще й англійську фразу якусь докинула – Анна Романівна мене навчила. А потім хор
заспівав “Гімн демократичної молоді світу”, ми підхопили і злилися з залом.
Потім була музика, були танці, і я танцювала з моряком, що звався Юрою, і ми були
щасливі і веселі.
От саме після того вечора мені вперше в житті сказали, що я була гарною. Мені було
приємно. Але особливого значення я тому не надала.