Під каштанами

Готувалися до зустрічі Нового року. Все це вже було не в новинку. Шкільний хор
співав урочисто й патетично:
“Будь здоров, будь здоров,
Рік великих будов,
Вахту миру й щастя приймай!”
Це вже було не дуже цікаво. Цікавим було те, що я мала танцювати біля ялинки танець
п’ятірки. Звучав вальс “Берізка”, а головне те, що грав його на баяні Фелікс. Ну і ну! А як
же ж я маю танцювати? Боже мій, я ж не вмію! Я до піонервожатої. Вона взагалі була
непогана, та їй було якось байдуже, як там я буду танцювати. І я танцювала. Не думаю, що
це було гарно, але я з приколотою на грудях п’ятіркою танцювала вальс, і грав його
Фелікс. І для мене це було найголовніше у новорічному святі.
Класним керівником був у нас Йосип Михайлович. У нього, як у кожної людини, були
свої плюси і мінуси. Але це була поетична натура, а ще він дуже гарно співав. Був у нього
тенор, високий, ліричний. Пісні він знав і любив і не міг терпіти, коли до пісень хтось
ставився з неповагою.
Був у нас учень на прізвище Новачук. От халепа: ми так звикли всіх кликати по
прізвищах, що й не пам’ятаю, як його й звати було. Здається, що Михайло. Вчився не
дуже та й з поведінкою так собі. От якось після обіду розлігся він поверх парт та й співає:
Місяць на небі,
зіроньки сяють,
тихо по морю
човен пливе…
Заходить Йосип Михайлович. Він обурений:
– Ти що це, Новачук! Та хіба ж таку ліричну пісню так співають? Розлігся… Та це ж така
пісня, що душу виймає…
І заспівав… Ах, як він співав…
А ще він читав нам фантастику, притому українських письменників. З яким
захопленням ми слухали “Аргонавти всесвіту”, “Нащадки скіфів”. Читав він гарно,
інтонаційно, і ми слухали – анічичирк. Проблем він з нами не мав. Клас був гарний. До
нас з Марійкою Йосип Михайлович ставився особливо добре. Пам’ятаю, писали ми
контрольну з математики. Приклади були довжелезні і треба було в них не запутатись. Ми
з Ролею таки заплутались. І вже не знаю, як воно так сталося, але заплутались однаково,
хоча й не списували, бо сиділи на різних рядах. І як же я була здивована, коли вчитель
поставив Ролі трійку, а мені чотири. Я не витримала: а може вчитель не догледів? У нас
же з Ролею був однаково хибний шлях, однаково неправильна відповідь.
– Йосипе Михайловичу, –я все таки встала, – а в нас з Ролею однаково написана
контрольна.
То чому у мене четвірка а в Ролі трійка?
Я не знаю чи почервонів вчитель, але відповів:
– Прошу сідати… Вчителеві видніше, кому яку оцінку ставити. В тебе робота була
написана охайніше…
Чого–чого, а чесності в нас вистачало, її нам таки прищепили. Мушу признатися, що,
якби я була скупою чи недоброзичливою, чи підлою, і, якби про це навіть ніхто не знав,
мені було б соромно самій перед собою. Так що не так уже й погано виховали нас наші
вчителі.
Літературу у нас вела Самченко Наталія Прокопівна. В неї був низький, приємний
голос. Вона добре знала і мову, і літературу. Любила поезію, любила осінь. Із своїм
чоловіком Павлом Антоновичем ходили вони на прогулянку в осінній парк, і Наталія
Прокопівна набирала листя і робила прекрасні букети, що стояли в неї цілу зиму. Вона
знала як робити, щоб листя не скручувалося. Здається його треба було розпрасувати чи
що. Це вже знала моя вчителька. Це їй присвятила я вірш…
А вчителька моя любила осінь…
Збирала листя в гомінкий букет.
І той букет стояти міг би й досі.
А вчительки нема, лише портрет…
Найкращим був урок з літератури,
І певно, навіть двієчник це знав.
Читала вірші Римського, Сосюри
(Сосюра більше їй імпонував).
Була така… До трепету лірична,
Була – немов поезія сама,
Така проста, така до болю звична…
І як же так, що вже її нема?…
І знову осінь парки вистеляє
І, посмутніла, жде її, дивись.
Не виглядай, голубонько, немає
І не прийде, як то було колись.
І осінь так заплакала невтішно,
Що вчительки моєї вже нема,
Свої багрянці позбирала спішно –
І зблякло листя і прийшла зима…
Вони з чоловіком були україністами, знали і любили свою історію. Дома у них була
гарна бібліотека, старовинні килими, плахти, навіть стільці. Якщо Наталія Прокопівна
пригощала чаєм, то неодмінно з калиною. Вона добре знала, що корисно, а що – ні. Я
спілкувалася з ними потім, коли стала вже студенткою. Тоді вперше я зрозуміла, що
цікавими людьми можна бути і в старості.
Звичайно, у шостому класі я про це не думала. Я слухала, як Наталія Прокопівна вела
урок. І слухати її було цікаво.
З роками, мені здається, наступні покоління вчителів якось обміліли. Чогось їм
бракувало. Чого? Мабуть, провина лежить на послаблених вимогах до вступників у
педагогічні заклади. Був час, коли на вчителя міг вивчитися той, кому не пощастило і він
нікуди не поступив. Оце й нанесло непоправну втрату нашій освіті. А таки нанесло. У нас
в школі рідко траплялися вчителі, що не люблять дітей. І це була правда. І ми це
відчували, навіть двієчники, навіть порушники поведінки. А до декого, можливо, це
дійшло аж через роки. Але таки дійшло. І від того кожен намагався стати хоча б трішечки
кращим.

XXV. Дядечко з газети.

Якось вихователька підбила мене надіслати свої вірші в одну з піонерських газет. Зараз
я вже не пригадую, що це були за вірші. Знаю лише, що серед них був вірш про Шевченка.
Потім вихователька довго переглядала ту газету: вона, наївна, надіялась, що вірші все–
таки надрукують. Та віршів не було.
Одного разу мене покликали в учительську. Я йшла і думала, що могло статися, чого
мене кличуть. Ніби ж ні в чому не провинилася. Виявилось, до нас в школу зайшов
дядечко з тієї газети, куди ми посилали вірші.

Газета була київська, та він саме був у Львові і принагідно вирішив познайомитись з
дівчинкою, що пише вірші, тобто зі мною. Я розхвилювалася, почервоніла.
– Ти давно пишеш вірші? – запитав у мене гість.
– Так, – тихенько відповіла я.
– Як давно?
– З дитинства.
Той усміхнувся.
– Розумієш, газета не може надрукувати твої вірші.
Серце у мене впало, фарба схлинула з лиця. “То навіщо він прийшов сюди та ще й
мене покликав?! – подумала я , але нічого не сказала. Лише ледве не розплакалася від
сорому. Сердилася на себе, на виховательку, що підбила мене на таке.
– Ти не розстроюйся, – заспокійливо сказав дядечко з газети.
– Розумієш, твої вірші не актуальні.
Я, звичайно, не зовсім знала, що це таке, але розуміла, що вірші мої не такі, як треба,
словом, нікудишні. І зараз я хотіла лише одного: щоб скоріш закінчилася та розмова, і
щоб скоріше я вже пішла звідси. Та дядечко з газети продовжував:
– Треба, щоб вірші були на злобу дня.
Я нарешті спромоглася мляво вступити в розмову:
– Я ще погано знаю, коли які події, щоб могла до певної дати надіслати вірші.
Мені здалося, я нічого поганого не сказала. Адже дядечко говорив те саме: на злобу дня.
Але гість присоромив мене:
– Ай–ай–ай! Така маленька, а вже хочеш підстроюватись до дат.
Я приголомшено мовчала. Але ж він сам щойно мені про те ж казав: на злобу дня!
Я не знаю, яку тоді посаду займав цей дядечко, але потім він став відомим критиком і,
коли я зустрічала його статті в солідних журналах і підручниках, я завжди посміхалася,
пригадуючи нашу розмову.
– Раджу тобі почитати книжку Абрамовича “Теорія літератури”, – сказав мені гість на
прощання.
Його слова я сприйняла як настанову: розумна ж людина радить. І мені таки дістали цю
книжку. Вона була для студентів ВУЗу, а я щойно вчилася в 6 класі. Мені почали її
читати, я навіть спробувала щось з неї записати, але незабаром зрозуміла, що це даремна
трата часу, бо в тій книжці нічого не второпаю, та й облишила.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

16 − eleven =