Розділ XLIX. Ще одна зима.

Сипала снігом зима. Вона засніжила наш сад, головну алею, каштани, здавалося, аж
стогнали від холоду і важкого снігового кожуха. А дітям що! Гасають собі. Тепер у нас і
лижі є, і санки. Катаються. У Тухольській долині вчитель фізкультури Мирон Омелянович
разом з хлопцями зробив справжню трасу з трампліном. Гарно тепер тут на санках
кататися.
Але я зиму не люблю. Не люблю, коли холодно, не люблю коли слизько. Певно,
дається в знаки дитинство: ні в що було одягнутися, то взимку й сиділа в хаті.
На уроці фізкультури вчитель майже силоміць веде мене у Тухольську долину
кататися:
– Ходи, а то замерзнеш стояти. Це ж так хороше – покататися на санках.
І я пішла знехотя. Тут уже наді мною взяв шефство Супрунюк.
– Та ходи, разом будемо кататися.
І я сіла на санки позаду Валентина. Санки летіли швидко, підстрибуючи на штучно
створеному трампліні. Я пищала, реготала, а Валентин сміявся тихо, поважно. Здавалося,
він був радий, що розворушив мене. На гору він тягнув і санки, і мене. Мирон
Омелянович задоволено посміхався.
Потім в класі Валентин підійшов до мене і тихо спитав:
– А про це ти напишеш у своїй книжці?
– Напишу. Обов’язково напишу.

На прогулянку після обіду треба було виходити обов’язково, хочеш того чи не хочеш.
Режим. Діти повинні дихати свіжим повітрям. Мене це обурювало. А що, коли я не хочу?
Але залишатися в класі можна було тільки тоді, коли на те були поважні причини. У мене
таких причин знаходилося чимало. Та все ж іноді я мусила виходити на прогулянку. Тоді
на знак протесту я ставала на східцях біля дверей і так стояла, аж поки не дзвонив дзвінок,
скликаючи нас йти виконувати домашнє завдання. Це був мій маленький бунт проти
шкільного режиму, проти загального “гребінця”, котрим всіх треба було “причісувати”.
– Ну ходімо в сад, – умовляла мене Галина Павлівна, – ну чого ти тут будеш стояти?
– Я дихаю свіжим повітрям, я на прогулянці, – і це головне, – вперто і задерикувато
відповідала я. – А дихати свіжим повітрям я можу, де захочу. Чи є якась нова вказівка, де
можна дихати, а де – ні?
І вихователька йшла собі, а я продовжувала стояти на шкільних східцях і вся тремтіла
від холоду.
Та я знала, що зима колись–таки мусить закінчитися, і це мене підбадьорювало.
Іноді вночі, коли я не мала що читати і мені чомусь не спалося, я уявляла собі нічний
шкільний сад, порожній і холодний, засніжені великі каштани, заледенілу головну алею, і
тоді відчувала, як тепло і затишно в нашій спальні, і як добре, що я зараз не там, не у
холодному нічному саду. Тоді я щільніше накривалася ковдрою і засинала.

Василь Іванович затіяв похід в музей В.І. Леніна. Похід зірвався: не знайшлося
бажаючих. Це було нечувано.
– Як це так? Що ви за комсомольці!
Вихователь виходив з себе. Він докоряв, він вимагав, щоб вся група негайно йшла в
музей Леніна. Та з нами вже так не можна було. Ми були вже старші, і не реагували на
його погрози. Я ж, звичайно, взяла на себе роль оборонця.
– Василю Івановичу, хіба можна заставляти когось іти в музей? Ну не хоче ніхто!
– Як? В музей Леніна? Не хочете?
– Та були вже ми, Василю Івановичу, були, і не один раз. Скільки можна!
– Та чи знаєте ви, що музей Леніна треба відвідувати по кілька разів у році – і однак не
збагнеш до кінця величі його.
І тут, звичайно ж, Супрунюк докинув:
– То чого ж тоді стільки ходити в той музей, коли однаково не збагнеш…
Вибухнув загальний регіт. Вихователь зійшов на крик:
– Це не чувано! Буржуазні настрої! Чийсь поганий вплив!
І вже до мене:
– Це все ти, ти – зачинщиця! А ще голова дитячої ради!
– То прошу мене переобрати, якщо я вас не влаштовую.
Я вже також кипіла від злості: ми мусимо йти в музей Леніна, бо він, бачите,
запланував! А нас він спитав? Я навіть і не підозрювала, якими небезпечними були такі
розумування. Ми, власне, нічого не мали проти В.І. Леніна. Політичного окрасу тут не
було. Ми просто вже стали старшими і не хотіли, щоб нас до чогось змушували.
Був грандіозний скандал. Дійшло до Наума Ейнаховича. Він якось, вже не знаю як,
заспокоїв вихователя, і все затихло. Очевидно, в школі не хотіли великого розголосу.
“Винних” не карали, бо, власне, й не було за що. Принаймні, нам тоді так здавалося.
З часом Василь Іванович все–таки вирішив нам помститися. Тільки в свій спосіб. Він
зібрав нашу групу, покликав Наума Ейнаховича і підняв питання про “вуличні потяги”,
що виникають між дівчатами і хлопцями. Виявляється, в нашому класі у дверях була
чимала дірка – очевидно, від колишнього замка. Вихователь признався, що часто
спостерігав через ту дірку, що робиться в класі, коли його немає.
– У школі утворюються пари, а це – неприпустимо! Це школа, а не сільський клуб.
Хлопець може обняти дівчину, про щось шептатися з нею. А про що? Про що, я вас
питаю.
Група вирувала.
– А підглядати через щілину, – це порядно?
– А коли ви прийшли на роботу п’яний – це порядно?
А таке і справді було, і не один раз. Але ми його не видавали. Тепер ніякі гальма вже не
могли втримати нас. Наумові Ейнаховичу довго не вдавалося заспокоїти цей вир. Нарешті
він добився тиші.
– Василю Івановичу, ви затіяли серйозну розмову. Ви винесли групі серйозні
звинувачення. Тепер вам лишилося одне: конкретно назвати імена тих, хто себе поводив
негідно учня школи, і в чому це виражається. І ми вживемо заходів.
Ми знали, що чогось страшного в нас бути не могло, тим більше в класі. Це було
смішно. Вихователь хотів просто нам довести, що він все про нас знає, а що саме “все” – і
сам не знав.
– Я конкретно нікого не маю на увазі, – почав потихеньку свій відступ вихователь. – Я
просто хотів попередити, щоб нічого не сталося, щоб потім…
Ми з обуренням перебили вихователя. Група знову завирувала.
– Досить! – розсердився Наум Ейнахович. – Ви зібрали дорослих дітей, і самі не знаєте, що
їм хочете сказати. Ви хочете, щоб вони не були дівчатами і хлопцями?
Ми розійшлися, а Наум Ейнахович ще довго розмовляв з нашим вихователем. Про що?
Не знаю.
А ми? О, я б не позаздрила відтепер Василю Івановичу. Дуже важко йому стало з нами
працювати. “Вуличні потяги” ми негайно перейменували у “вуличні протяги”. Микола
Козар підібрав відповідну дощечку, щоб забити підступну дірку у дверях, через котру
вихователь вів свої спостереження за нами. Але зробити це він хотів не просто собі. Так
було б нецікаво.
– Василю Івановичу, – звернувся Микола до вихователя. – Ви часом не знаєте, звідки у нас
в класі такі протяги? Ну просто вуличні!
– Ні, не знаю.
Вихователь відчував, що за тим питанням криється якась каверза, але ще не міг
збагнути, яка саме. Був понурий.
– А я, здається, знаю, – продовжував Микола. – То все та клята дірка в дверях. То, може, її
забити, га, Василю Івановичу?
– Якщо тобі заважає, то забий.
Микола встав із своєю дощечкою підійшов до дверей. Почав припасовувати. Хлопець
явно знущався з свого вихователя, що понуро сидів за учительським столом і нічого не міг
зробити і навіть сказати.
– Я б не забивав, – вибачливо продовжував хлопець. – Я ж розумію, що без цієї дірки ви
вже не зможете так ретельно за нами слідкувати. Але мушу, бо дуже вже протяги. Я й
кашляти вже почав.
І Микола, вдавано покашлюючи, почав повільно забивати дірку.
А потім прийшов Шурка Зозуля. Вони з Василем Івановичем були земляки – десь,
здається з Харківщини.
У Шурки свій метод. Він вмостився між нами з Марійкою і почав нам по черзі
нашіптувати, скажімо, таке:
– От мій земляк думає, що я вам щось таке кажу. То й нехай собі думає. А я вам нічого
такого не кажу. Але він того не знає.
А в голос:
– Ех, земляче, – це до вихователя, – і гарні ж дівчата! Правда?
Той щось невдоволено буркнув.
– Я розумію, земляче, – продовжував Шурка. – Ви заздрите мені. Та що поробиш!
Молодість – вона молодість.
І далі продовжував нашіптувати нам свої нісенітниці. Ми з Марійкою знемагали від
сміху.
Не зміг працювати у нас Василь Іванович. Чи сам пішов, чи його звільнили – не
прижився. Що ж, буває. Ми за ним не сумували. Потім, значно пізніше, я випадково
почула, що Василь Іванович працює в якійсь установі на кафедрі марксизму–ленінізму
(здається, так цю кафедру називали). Ну, що ж, це для нього, так би мовити, робота за
покликанням.