Розділ XLIII. Про все потрохи.
Ми постійно до чогось готувалися. Не встигло відшуміти одне, як наспівало інше. Весь
час в русі, весь час у хвилюючому чеканні. Перед концертами тим, хто мав виступати,
неодмінно давали тепле молоко, щоб горло не боліло. Так Наум Ейнахович розпорядився.
А якось після чергової простуди я ніяк не могла відхрипнути, то він звідкілясь навіть
“Боржомі” приніс.
Тепер готувалися до міжнародного жіночого дня. З’явилася нова задумка: влаштувати
урочисте свято разом з учителями, щоб учні і вчителі ближчими стали.
У спортзалі накривалися столи. Білі скатертини, все, як слід. А за столами – вчителі,
вихователі і учні старших класів. Пресмачний обід, святковий пиріг, фруктова вода. І
розмови, і розповіді, і пісні. Отут і заспівав наш Йосип Михайлович. Та як заспівав! Ми
сиділи, як заворожені.
Ой, у полі верба,
Під вербою вода.
Ой, там дівчина
Рано воду брала,
Хороша, молода.
На доріжку глядить –
Аж доріжка коптить:
Ой, там–то їдуть
Славні козаченьки
На конях вороних.
Голос плив у високій залі, чистий, красивий, мов у юнака. Аж серце рвалося, і вже й не
знати, від чого і куди. Просто дуже гарно було.
Це був вдалий задум. Правда, кухарі були невдоволені: мовляв, морока одна –
повидумували! Столи в залі накривати! Робити їм нічого!
Та до того бурчання ніхто не дослухався. У всіх було багато вражень, в тому числі,
здається, і у вчителів. А у Позіна – нові ідеї. Правда, деякі з них обійшлися йому, по–
моєму, доброю збучкою, як–от, приміром така.
Була тоді у Львові дитяча виправно–трудова колонія для дівчат. Звісно, заклад
закритого типу. Звісно, там були не ангелята. І от надумав наш Наум Ейнахович
налагодити з цією установою зв’язок, шефство чи що. Ми навіть були там зі своїм
концертом. А може, в тому щось і було позитивного…
Дуже над тим не розмірковували, а дали Науму Ейнаховичу зрозуміти, що такий
зв’язок нам на користь не піде. І наше шефство на тому й закінчилось.
Але народжувалися все нові та нові ідеї, що не давали нам дрімати.
Наум Ейнахович сам щось придумував, залучав учителів, просив, благав нас, учнів:
пропонуйте, підказуйте, придумуйте, а я допоможу втілити. Організовувалися нові гуртки,
залучали студентів. Крім щіткової майстерні, почали організовувати ще й картонажну.
Якісь там копійки з того нам збиралися на майбутнє, а головне – ми освоювали робітничу
професію щіткаря і картонажника. Бо, які б там райдужні картинки ми собі не малювали,
більшість з нас після школи мала йти на роботу на підприємства, де працювали незрячі:
Львів, Тернопіль, Чернівці, Снятин і т. п. Кому як повезе, кого куди направлять. Нам до
закінчення школи було ще далеко, та готуватися треба було.
І це правильно. Хоча Наума Ейнаховича це не дуже заспокоювало. Він би хотів для
своїх вихованців якісь кращі професії. Чув же, що за кордоном є сліпі телефоністи,
масажисти. Масажисти подекуди з’являлися і в нас, але на той час то була рідкість. Поки
що це були тільки мрії. Нас, дівчаток, залучали до роботи на кухні. Після обіду ми мили
посуд. Це нам навіть подобалося. Пам’ятаю, чергували ми з Нелею. Миємо, співаємо. І
раптом – Неля сумно так:
– Добре тим, що мають дім, маму. Вони хоч трохи щось вміють робити. А я от вийду зі
школи – нічого не буду вміти.
– Нелю, я також нічого не вмію.
– Е, не кажи, ти хоч щось, а я ну зовсім нічого.
І в її голосі забриніли сльози. А я нічим не могла їй допомогти, бо й справді нічого не
вміла.
Всі розуміли, що життя в інтернаті рано чи пізно закінчиться, і треба буде жити
самостійно. А ми, чесно кажучи, не були до того готові. Ой, не були.
Розділ XLIV. “Увага! Увага!”
Нові ідеї просто–таки сипалися нам на голови новими несподіванками. Наум
Ейнахович придумав таке, що нам і не снилося: щоб у нас в школі був свій радіовузол. І як
це йому вдавалося – не знаю, але все, що він задумував, через якийсь час здійснювалося.
От і тепер. Незабаром радіовузол таки був. Розмістили ми його прямісінько в кабінеті
директора. Колись це було майже святе місце, куди учні заходили з острахом, або з
якимось особливим трепетом. Тепер ми собі тут господарювали, як у себе дома. Повна
тобі демократія. Люся, Козар і ще дехто з хлопців освоювали радіовузол. Це ж справа нова
і не зовсім проста. Відрегулювати, настроїти, включити на всю школу… Словом вчилися,
пробували. А до певної міри це був секрет, і ми його не дуже розголошували. Перша
передача мала відбутися 1–го Травня вранці. Ой, що це буде! Ми бігали, метушилися,
хвилювалися.
Моя справа була – придумати текст і скомпонувати його з музикою. А мені так
хотілося сказати: !Увага! Увага! Говорить шкільний радіовузол!” І щоб мій голос
пролунав на всю школу, по всіх класах, у шкільному саду. Та ж не могла я сама про це
сказати – незручно.
І от нарешті. Перше Травня. Ранок. Ми ще в спальні. І раптом вимикається звична
радіопередача, і голос Марійки Фітяк провіщає: “Увага! Увага! Говорить шкільний
радіовузол!” І наш Микола Козар – диктор і баяніст в одній особі: “Вітаємо вас з святом
Першого Травня!” І пісня пролунала урочисто й переможно. Ура! Працює! Працює наш
радіовузол!
Тепер би це нікого, певно, не здивувало, а може б і зовсім не зацікавило, а тоді… це був
тріумф. Чи спостерігав Наум Ейнахович за нами, за нашими обличчями, за нашим
піднесеним настроєм, з яким ми ходили по школі. Ми, мабуть, були фанатами своєї
школи. Все, що було з нею зв’язане, хвилювало нас до дна.
Тепер мали нові проблеми: готувати шкільні радіопередачі. І щоб цікаві, неодмінно
цікаві. Отут було потрібно море творчості і фантазії. А мені все–таки хотілося бути
диктором. Не літературним редактором, а простим рядовим диктором. Але мені не
пропонували, а я сама не сміла.
Обрали радіокомітет. Від вчителів увійшла Генріета Юхимівна. Нам навіть посвідчення
зробили, схожі на депутатські, тільки вклеїли кілька чистих листочків, щоб записувати
подяки за особливо цікаві радіопередачі, а також зауваження чи ще якість там мінуси або
плюси, пов’язані з роботою на радіовузлі.
Ми влаштовували літературні передачі, концерти на замовлення, ми просто включали
платівки – і лунала музика, лунала в класах, в шкільному саду, а ми слухали і знали, що це
наш шкільний радіовузол.
Вже значно пізніше з’явився магнітофон, ще такий недосконалий. Плівка плуталася, її
треба було перемотувати. Словом, клопоту… Потім всі ставали в чергу записуватись:
кожному дуже хотілося себе почути. Почула себе і я. Почула – і не здивувалася, що мене
не взяли в диктори. Вимова у мене бажала кращого та й голос…
Словом я твердо вирішила самовдосконалюватись, і найперше зайнятись вимовою. Так
що магнітофони інколи все ж приносять якусь користь.
Розділ XLV. Гість.
Роману я іноді писала, але лише зрідка. Він переписувався з хлопцями і час від часу
мені передавали його прохання написати йому листа – чекає, мовляв. Та мене це
листування якось не хвилювало. А зараз – тим паче: все відійшло на другий план – ми
готувалися до екзаменів. Хлопці не дуже хотіли вчитися: їм би тільки дуріти. А ми
вирішили трохи повторювати відповіді на білети. Забарикадувалися в класі. Двері
попідпирали партами, щоб хлопці нам не заважали. Вчимося. Раптом несамовитий стук у
двері. Вирішили не реагувати. Хлопці, певно, ніяк не заспокояться, що ми від них втекли.
Але ні. Голос нашої Люсі, якийсь схвильований:
– Дівчата, відчиніть!
І кулачками загрюкала в двері. Ми відчинили. А Люся захекана:
– Роман приїхав!
– Роман? Який Роман?
– Та той з Бельців. Іди, Таню, він тебе чекає.
– Не піду. Нехай чекає.
– Ти що? Здуріла?
На мене накинулися всі.
– Хлопець приїхав, а вона – не піду!
– Скоріше іди.
– Я що, його кликала? І що я буду казати?
– Ну, познайомишся.
Я ледве не плакала.
– Сором який! Що вчителі скажуть? Що подумають?..
Але йти треба було. І я пішла. Увійшла в клас, розпашіла і знічена. Та робити нічого –
підійшла до купи хлопців, привіталася. Познайомилися. В такому дурному становищі я ще
ніколи не була. Сердилась і на себе, і на Романа. Ну навіщо це мені? Розмови, плітки, косі
погляди вчителів. І хоч би мені це було в радість. Ну як я доведу, що в мене з Романом
нічого нема і бути не може? Та й ніхто мене не питатиме. Але треба було щось казати.
Хлопець сидів і мовчав. Я відчувала: дивиться на мене. Горю з сорому.
Почалася пуста розмова, котра може бути між двома незнайомими людьми. А на язиці
було:
– Ну чого ти приїхав?
Але я так не спитала. Розпитувала про школу, про навчання. А ще про що?.. Запас
дурних запитань вичерпувався. А він відповідав коротко. Більше мовчав. І чого було
їхати? Нарешті замовкла і я – вичерпалась.
Тут вмішалися наші хлопці. Першим почав Козар.
– Колись, як козаки приходили до дівчат на сусідню вулицю, то ставили хлопцям барило
горілки.
– А ти йому перше поясни, хто такі козаки, бо він же не знає.
Назрівала суперечка. Роман, видно, не був дуже комунікабельний. Що розмовляв
російською мовою, дива в тому не було. Та й ми до того ставилися тоді не упереджено: з
Молдавії ж хлопець приїхав. Мене ревнувати також було нікому, хіба що Сергій… Та
хлопців однак зачіпало: приїхав тут якийсь… А Роман і не пробував шукати з ними хоч
якогось контакту. Був понуро–впертий, мовчазний. Я постійно відчувала на собі його
пильний погляд.
Хлопці продовжували розігрувати своє обурення.
– Хлопці, та що ж це таке? – втрутився Валентин.
– У нас дівчину забирають, а ми мовчимо?
Все це, звісно, були жарти. Та звідки про це мав знати Роман? Я повинна була
заступитися. Саме те я й зробила.
– А ну припиніть, – гарикнула я. – Коли вже так добре знаєте наші традиції, то маєте
пам’ятати і про гостинність.
Хлопці замовкли. Та тут прийшов Шурка Зозуля із сусіднього класу – веселун і
балагур. Він відкликав мене вбік. Ми розмовляли з ним зовсім тихо, пошепки. Шурка
нахилився до мене, аж я відчула міцний запах дешевих цигарок.
– Шурко, ну чого тобі? Хіба ти не бачиш, що я зайнята?
– Бачу, а тому і покликав.
– Ну, то скажи скоріше, що тобі треба.
– Нічого мені не треба. Я просто хочу, щоб він трохи поревнував.
Я розсміялася, бо Шурка вмів розсмішити кого завгодно. Він шепотів мені в саме вухо:
– От я тобі буду говорити що–небудь, а він нехай думає, що я щось путнє тобі говорю.
Я по дурному реготала. Я розуміла, що це не гарно по відношенню до Романа, але
нічого з собою не могла зробити. Нарешті я ляпнула Шурку по плечах і відійшла від нього
геть. Зрозуміло, що Роман сидів пригнічений, а я не знала, що маю робити.
Пішла до директора, попросила дозволу, щоб Роман побув у школі кілька днів.
Натерпілася сорому, бо мала відповідати на питання: хто він такий, звідки я його знаю і
т.п.
Нарешті Роману дали матрац, постіль і дозволили ночувати в класі.
Після вечері ми сиділи чемно за партою і, замість того, щоб розмовляти, писали одне
одному записки. Роман: “Ты мне очень нравишся. Ответь мне!»
Я: «Ты еще встретишь свою девочку».
Роман: «Я уже ее встретил. Это – ты».
Я: «Ты меня совсем не знаешь».
Роман: «Так узнаю».
Я: «Ты уедешь – и не стоит создавать себе ненужных проблем».
Роман: «Ты мне нравишься. Есть ли у тебя парень?»
Я: «Я люблю другого. Но он не со мной».
Роман: «Забудь его».
Я: «Не могу».
Роман: «Я помогу тебе его забыть».
Я: «Нет!»
Роман: «Ты не хочешь?»
Я: «Нет».
Роман: «Я тебе не нравлюсь?»
Я: «Ты хороший парень, но я люблю другого».
Переписка тривала довго. Роман робився все похмуріший.
Він пробув у школі кілька днів. Я здавала екзамени. Мені треба було готуватися. А в
класі самотньо сидів Роман. На обидва екзамени він безпомилково відгадав номер білета,
що мав мені попастися, і оцінку, яку я одержу. І як він відгадав?..
Але я вже навіть не натякала, а прямо сказала йому, що пора їхати, а то мені незручно.
Це ж все–таки школа.
І він нарешті поїхав. Як він добирався на вокзал, де взяв гроші на квитки (він був
сирота), я не знала, і вважала, що незручно про це питати, бо я однаково нічим не змогла б
йому допомогти. Роман поїхав.