Під каштанами

Звичайно, ми дорослішали, і наставав той час, котрий мусив настати. Ми починали
подобатись хлопцям, а хлопці – нам, і тут вже нічого не могли зробити навіть вихователі.
Ми ж були трішки старші, ніж звичайні п’ятикласники. І ми все частіше знаходили в себе
записки від хлопців і навіть маленькі подарунки: духи, цукерки. Ми сходили вниз з нашої
спальні і відчували, що хтось неодмінно прислухається до наших голосів, ловить наші
слова. І від того наші голоси ставали трішечки дзвінкішими, слова добиралися гучніші, і
вимовлялися виразніше. Ми дорослішали. Начувайтеся, вихователі, буде вам робота – за
кожною стежити.

І все–таки весна – найпрекрасніша пора року. І серце тоді б’ється якось прискорено і
кожного дня чекаєш чогось гарного, неодмінно гарного. Ми тепер все більше ходили з
Марійкою. Збирали в саду кульбабки, тішилися сонцем, чекали, коли, закінчиться
навчальний рік. Ми ділилися своїми дівочими таємницями, бо ж і Марійка у себе в парті
знаходила записки від хлопців. Були такі, до котрих вона була байдужа, а були… То це
вже Марійчині секрети, і я, навіть по стількох роках, не маю права їх розголошувати.
Лише скажу, що говорити нам було про що.
Ми обидві виходили у відмінниці – і нам було довірено разом з іншими відмінниками
розпалювати піонерське вогнище у День піонерської організації. Всі вважали, що ми з
Марійкою схожі, іноді навіть плутали нас. Ми смакували цукерки, що привозила
Марійчина мама, ходили собі по саду, ховалися в його зелені, і було нам світло та гарно, і
ніяких інших бід у нас ще не було, окрім школярських і дівочих.

І п’ятий клас закінчувався. Це було весело і сумно. Сумно, бо ми розлучалися з нашою
улюбленою вчителькою Вірою Тимофіївною. Наша однокласниця Оля Хомко була трохи
старша і мудріша. Вона підказала нам зробити вчительці маленький подарунок. Ми
купили їй письмовий набір, а я написала вірша. Вчителька була розчулена до сліз. Вона
запросила нас додому. Дома ми пили чай і їли солодощі: ціле море їх настаралася Віра
Тимофіївна. День пройшов гарно, навіть наші хлопці були чемні. На прощання ми
сфотографувалися, а потім вже мали роз’їжджатися додому. Додому, звичайно, хотілося,
але кожна дівчинка вже мала за ким сумувати, тому роз’їжджатися не дуже спішили.

ХІХ. Листи.
Але ще можна було писати листи. Лише треба було написати бандероль сліпих,
наклеїти марку за 5 коп., – і можна було нашими товстими листами дивувати працівників
пошти, аж поки вони до них не звикнуть.
Ой, як же я чекала тих листів! Наш сільський листоноша Петро Пундик здається мав
задоволення мені їх приносити. Прийде до нас під відчинене вікно, стукає листами по
підвіконню і гукає:
– Бандероль!
А я вже така рада, що й розказати не можна. І листоноша не йде. Він якийсь час
дивиться, як я читаю листи. Я посміхаюся, і листоноша також посміхається.
Листи приходили майже кожного дня. А коли день чи два не було нічого, то потім
могло прийти відразу три або навіть п’ять листів. Іноді їх на пошті відкривали: дуже вже
кому–небудь хотілося знати, що воно таке. Відкривали – та й нічого, бо хто ж може
прочитати мої листи!
Одного разу я одержала листа від Олі Хомко. Вона надіслала мені адресу нашого
голови Ради дружини Фролова Фелікса і просила привітати його з днем народження. День
народження у нього був 14 червня. А надворі вже стояв липень. Я нічого не розуміла.
Вітати з днем народження я, звичайно, не стала, а листа йому все ж написала. Адреса є –
чому ж не написати? Потім того собі ніяк пробачити не могла: перша написала хлопцеві!
Але тоді я про це не думала: написала та й усе. Дуже вже мені подобалось писати листи. А
надто – їх одержувати. А тут – адреса! Та й не надіялася я, чесно кажучи, що він мені
відповість.
Аж ось, пам’ятаю, 25 липня приносить Петро Пундик щось аж три листи. А серед них
лист від Фелікса. Боже мій, як я здивувалася і втішилася. Лист був дуже стриманий, дуже
серйозний, бездоганно (без граматичних помилок) написаний. Тільки що не стояло в кінці
“з піонерським привітом”. Я була дуже горда: який хлопець мені написав. І це вже потім
картала себе, що написала йому перша. На жаль, ті листи в мене не збереглися. Я їх всі до
одного таки берегла, та тільки потім вони безслідно зникли. Напевно Фелікс їх і прибрав,
коли ми з ним розлучилися. Очевидно, він їх просто викинув, бо не любив спогадів, ні
добрих, ні поганих. А я люблю. Більш того, я вважаю, що це те єдине, чого в людини
ніхто не може відібрати. Хіба хвороба чи смерть. Ну, та тут ми вже не владні.
У Феліксовому листі були такі слова: “Про нашу переписку в школі не кажи нікому,
навіть мені”. Зрозуміло. Але в серці щось заворушилося: значить в школі він робитиме
вигляд, що нічого не сталося. А власне, що сталося? Нічого. Я йому написала – він
відповів. Ну то й що? Звісно, у школі тільки заїкнися! Рознесуть, засміють. А вже
вчителі… Ні, ні, і не говоритиму нікому про наше листування. А може й листування
ніякого не буде. Звідки я взяла, що він мені ще напише? Але він написав. Тепер я мала
собі ще одне хвилювання: чекати листи від Фелікса. Та це було гарне хвилювання, з ним
все життя робилося немов іншим. Фелікс зшивав свої листи якось по особливому. Я їх
відразу впізнавала. Це були серйозні і вдумливі листи. Відповідала я на них також
стримано і виважено, навіть зробила йому зауваження за крапки, що він ставив в кінці
листа. Їх можна було зрозуміти по–всякому, і не скажу, що мені це було неприємно, але ж
мене так вчили бути скромною, що мабуть–таки перевчили. І я написала: “А чи не можна
без…?”. Тоді Фелікс у кінці наступного листа написав: “З піонерським привітом, Фролов”.
Так що свого ляпаса я дістала. Так мені і треба.
Прийшов лист і від Івасика – мого колишнього однокласника. Хлопець мені писав, що
любить, і не просто любить, а жити без мене не може. Я пожбурила листа в куток, бо не
мала бажання відповідати на нього. Івасик на той час став зовсім іншим, ніж знала його я.
Але тут втрутилася моя мама.
– Напиши, дитино. Не мусиш щось там таке писати. Напиши простого листа. Ти знаєш,
як то чекати. А він же десь чекає.
Так, я вже знала, як то чекати… І я написала, звичайно, по–товариськи написала.
Писати я дуже любила. Я навіть листувалася з дівчинкою з Краснодарського краю,
котру знала лише з листів. А що вже із своїми дівчатами!..
Ми писали одна одній слова пісень, а одна дівчина переписувала мені в листах
Шевченкову “Катерину”, бо шрифтом Брайля Шевченка майже неможливо було дістати.
Пам’ятаю Неля якось принесла старого затертого “Кобзаря”. Ми читали його по черзі.
Я тоді ще мало що могла з нього зрозуміти, але ставлення в мене до Шевченка було
побожне. Звідки це? Не можу сказати, що мене цьому навчили дома. У нас був портрет
Шевченка. Він висів разом з образами. Але мене не вчили молитися до нього. А я ладна
була молитися. Мені здавалося, що це не просто людина, а якась небесна сила втілена в
образі людини. Звідки це – не знаю. Мені здається, що ніхто мене тому не вчив.
То я переписувала з листів Шевченкові твори в зошит і маю ті зошити й досі. Правда,
не молюся вже до Шевченка, бо ж людиною він був, хоч і геніальною, та все ж людиною.
Але іноді подумки таки звертаюся: “Дай, Тарасе, сил мені, допоможи”. До його могили
приходила на поклін, як до святого місця, що має цілющу силу, і вірю, що має.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

two + fourteen =