Під каштанами

ХХ. Розповідь батька.
Нарешті повернувся батько. Він привіз трохи грошей, бо не був пияком і не боявся
ніякої роботи. Збиралися сусіди, рідня, і батько розповідав.
– Видали нам валянки і ватяні штани. Дівчата фиркають, не хочуть брати. А як вдарив
мороз 40о–50о, отут і заплакали дівчата, бо зрозуміли, що то не жарти – мама далеко.
Провідник наш сказав:
– Далі будемо їхати тільки на оленях – іншого зв’язку нема.
Приїжджаємо в якусь хату на ніч. Провідник наш вийняв з мішка якийсь кусок льоду,
відрубав сокирою, кинув у каструлю, поставив на вогонь. Дивлюсь – борщ. Дівчата
притихли. І плакати перестали. Москва сльозам не вірить, Сибір – також. Повдягали
ватяні штани, повзували валянки.
Зустріли тут наших–таки людей, тих, що колись розкуркулили та й повивозили. Гірко
посміхаються:
– Нас силою сюди повивозили. А ви самі приїхала, по своїй волі. Видно, від “доброго”
життя приїхали.
А ще розповідали, як їх привезли. На кораблі привезли. Полярна ніч почалася. Темно,
нічого не видно. Корабель боїться близько до берега підійти, щоб на мілину не сісти.
Команда: “Выгружайсь”. Куди? У воду? А вода крижана! Кожен рятував жінку, дітей, про
шмаття не думав. Скільки потонуло, а скільки від тієї крижаної води потім померло. Але
дехто вижив і тепер зустрічав прибульців гіркою посмішкою.
Я дав зарок не бритися, аж доки додому не повернуся. Борода допомагала: взимку було
тепліше, а влітку не так допікали комарі. Роботи вистачало для всіх. Мене, як
найстаршого, поставили стерегти пальне для тракторів. А ще за сумісництвом, я мав
спалювати гілки, що відрубували від звалених дерев. А ще я був єдиний, що вмів
витісувати топорища для сокири. От я і заробляв. Дехто з інженерів навіть заздрив. А ще
дівчата у вагончику обід готують, мучаться з сирим ломаччям, то я їм гарних і сухих
ломачок пристараюся, то вони й раді, та й мене безплатним обідом нагодують.
Закінчився мій термін – рік минув. Мене й умовляють побути ще. Платню набавили. Я
погодився. Побув ще півроку. А тут про війну заговорили. Ну, думаю, треба якось до
своїх добиратися. А то як замерзне вода, почнеться темнота, тоді пропадеш, а не
доберешся. От я і почав діставатися додому. Доїхав до Збаража – аж тут в поїзд хлопи з
Білозірки заходять. Мене не впізнають – я ж з бородою. Розмовляють зі мною як з чужим.
Приїхали до Лановець. Дай, думаю, фотокарточку зроблю – з бородою. Сфотографувався,
а потім вже – в парикмахерську, бороду збривати. Збрив. Підхожу до хлопів, з котрими
їхав. А вони:
– О–о! Ілько приїхав! Дай Боже!
А я сміюся. От, що то робить з чоловіком борода!
А через тиждень приїхав до Лановець, заходжу за фотокарточкою, а фотограф мені:
– Нема тут, дядьку, вашої карточки.
А я кажу:
– Давай я сам себе знайду.
– А скажіть, Ілько, а чому ви бороду не збривали? Кажуть, це буває, коли людина за
кимось дуже сумує. Це ж треба так сумувати! То за котрою сумували: за Катькою чи за
Якилиною?
– За обома, – сміється батько. А в його сміху – така величезна радість, що він нарешті
дома, що довкола всі свої, що не тріскається земля від морозів, що можна нарешті поїсти
смачного домашнього борщу. А потім, щось згадавши, дістає якийсь папірець, показує.
Страховка на п’ять тисяч. І до мене:
– Це, якби мене якийсь звір в тайзі розірвав, ти б за мене п’ять тисяч одержала б.
А я плююся:
– Таке видумали!
– О–о, дитину, там всього бува… Одна жінка заблудилася в тайзі. Сорок днів блудила,
а таки приблудилася до людей. Диво, що не пропала.
– І ви не боялися?
– А чого мені боятися? Я ж на фронті був. Мене пробували лякати, казали, що часом
щось там гукає, а я кажу: “То хай собі гукає. Мені що до того!”. То людина сама на себе
більше страху наганяє.

ХХІ. Отак воно й буває.
В школу віз мене батько. Ми приїхали вранці. Було прохолодно. Я завжди приїжджала
раніше, а то чомусь приїхала першого вересня. Учні і студенти йшли з квітами. Батько і
мені купив букет. Я була сердита: тепер думай, як і куди його подіти. У нас не було
заведено – з букетами: ми ж інтернатські.
– Сьогодні всі йдуть до школи з квітами, – наполягав батько.
– То й нехай собі йдуть. А я не хочу, – незадоволено буркотіла я. Боже, яка була дурна!
А все моя зайва сором’язливість. Скільки я від неї натерпілася. Врешті–решт з квітами
якраз добре вийшло: у нас в класі стояв букет.
Шостий клас належав до старшої групи, бо десятирічки у нас не було. Старші класи
були внизу – еліта. Шостий, сьомий і восьмий класи належали до однієї групи. Це
означало, що весь позаурочний час з нами був один вихователь, і всі позакласні заходи:
голосні читки, лінійки і т. ін. ми проводили разом. Фелікс був у сьомому класі, отже… Я з
хвилюванням чекала, що буде: чи підійде, чи заговорить… Я ж ні за що. Хай би там що.
Сиділа на уроці – і чула його кроки. Їх ні з чиїми не спутаєш: тверді, чіткі, як у
військового.
На великій перерві я вийшла в коридор і встала біля вікна. Підійшов Фелікс, запитав
про щось незначне, трохи постояв біля мене – та й відійшов. Таки підійшов! Я була
щаслива. Моє щастя виражалося голосним сміхом, співом, особливо ж про любов. Ми вже
з Нелею так співали! Бідна Поліна Василівна перенести того не могла.
– Поете, как старые девы. Нужно петь пионерские песни.
Та ми собі з того лише сміялися, і далі співали про любов. Тим паче, що не всі
вихователі думали так, як Поліна Василівна. Декотрі, навпаки, просили заспівати ту чи
іншу пісню. А ми й раді. Чому ж не заспівати?
Тоді були популярні артистки Фролова і Семьонкіна. Ото ж нас з Нелею до них
прирівнювали. Ох, яка ж я була горда! Бож Фролова співала другим голосом, і я також.
Дурне дівчатисько! Закохалася в того Фролова по самі вуха. Але – нікому, навіть собі про
це ні слова. Лише вірші… Вірші можна. Дурні, химерні, як у закоханих. Я їх потім
повикидала. Всі вони були сумні, бо ж надій у мене не було ніяких. Такий хлопець! А я…
Він підходив все частіше. Підійде, стане, спитає про якісь дрібниці – та й піде собі.
Фелікс непогано грав на баяні. Багато хлопців у ті часи захоплювалися баяном. І ми,
дівчата, також, просили зіграти те чи інше. Особливо ж я любила вальси. Надзвичайні
були декотрі: “Пам’яті квітів”, “Розбите життя”, “Тихі сльози”, “Неаполітанські ночі”. Та
й ще, та й ще…
Молодь тоді була значно сентиментальніше. Може це тому, що тільки недавно
закінчилася війна і травмовані душі прагнули чогось ніжного і ліричного. У мене і тепер
іноді буває справжня ностальгія за баяном, за тими вальсами, піснями. Як почую – аж
серце зайдеться. А пісні ж були… Прості, ніби й примітивні, а було в них щось таке… Від
душі чи що. А може це я просто старію… А може у кожного так: дороге йому те, з чим
ріс, з чим жив… Наспівую іноді ті пісні, намугикую вальси, але молодість не повернеш,
тільки щем у душі. А може, так і треба? Мабуть треба…
А по радіо:
Сорвала я цветок полевой,
Приколола на кофточку белую.
Ожидаю свиданья с тобой,
Только первая шага не сделаю…
А я також чекала. Чекала кожної хвилиночки, щоб перемовитися словом, хоча б
незначним. Мені йшов чотирнадцятий рік. Я була горда, що і Джульєтті було
чотирнадцять і Дуняші із “Станционного смотрителя” теж було чотирнадцять. Чомусь так
виходило, що найкращі героїні мали якраз по чотирнадцять років. А може це я саме такі
твори вибирала. Можливо й так.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

20 − seventeen =