Під каштанами

Я вже не пригадую, як виник конфлікт між Ларисою і нашим Василем Чернюхом. Я
вже не пам’ятаю суті конфлікту, але він виник. Потім він переріс у конфлікт між Ларисою
і класом – і це вже було дуже серйозно. Кепсько, бо це вже був останній подих шкільним
повітрям. Потім ніби все згладилося, але конфлікт був десь у глибині душі Лариси,
існував як підводний риф. Об нього мав розбитися корабель нашого випускного вечора.
Пам’ятаєте про нашу скарбничку? От ми і спланували собі, що зробимо випускний самі,
без вчителів. В умовах інтернату це було, звичайно, складно. Але вже буде, як буде, –
вирішили ми. І добре вирішили. Була скарбничка, були сякі–такі гроші з майстерень, що
нам їх нарешті виплатили. Але в Лариси було на думці за щось, вже не знаю, за що,
помститися класові.
І ось здані екзамени. Адміністрація впевнилася, що від випускного ми відмовилися
категорично. З цим ніяк не хотілося миритися, але що поробиш. Тоді вирішили
(вирішували вже без нас) зробити урочисту вечерю. Запросили батьків, був дехто з
учителів. Вечеря була святкова, була навіть фруктова вода. Батьки вже почали поміж
собою говорити, що треба було б їм якось організуватися, щоб таки зробити дітям хоч
скромний випускний.
Але “діти” – то були не діти, а справжні їжаки. Святкову вечерю ми сприйняли, як
нав’язаний нам випускний, такий, як собі намітила адміністрація. А нас хтось питав? А ми
хотіли?
Повечеряли. Ми почали вставати із–за стола.
– Давайте пісню, давайте поспіваємо!
Це вже хтось з учителів. Ми, ніби непорозуміло:
– А з якої речі співати? Це ж не випускний.
– Повечеряли, подякували за смачну вечерю – і до побачення!
Тут Козару принесли якийсь баян. Він розтягнув його, натиснувши на якусь кнопку:
– Бачите, звук западає. Хіба можна на такому грати?
А потім ми все–таки заспівали “Час додому час” і дружно пішли з–за столу,
зігнорувавши таким чином добрі наміри нашої адміністрації. Чи зле ми зробили? Може й
зле. Але ми були якісь некеровані. Нами можна було керувати, радячись з нами,
враховуючи нашу думку. Якщо вміло з нами повестися, то можна було багато чого
досягнути. Думаю, школа на нас не ображається, ми були добрими учнями.

LХІ. Фініш.
Якось після одного з екзаменів Лариса підійшла до хлопців:
– Гроші із скарбнички поділено на всіх порівну. Ось вам ваша частина.
– А як же випускний? Ми ж домовлялися, що самі собі зробимо.
– Дівчата не хочуть.
– Як не хочуть? Чому?
– З вами не хочуть. Самі будуть собі робити випускний.
– Та що ж це за такий випускний?
– Ну, не знаю, так вирішили.
– Та ж ми роз’їдемося – і, може, назавжди!
– Не знаю. Але це остаточно.
Хлопці посмутнішали: от тобі і маєш! Все було наче добре. Дружно жили, і екзамени
допомагали здавати один одному…
А потім Лариса віддала нам нашу частку грошей. І відбулася аналогічна розмова.
– А що трапилося? – здивувалися ми.
– Нічого. Хлопці хочуть самі собі випускний робити.
– Та що ж це за випускний?
– Це буде звичайна п’янка.
– Вони що, показилися? Ми ж роз’їдемося.
– Ні, дівчата, треба з ними поговорити.
– Я вже говорила, – заперечила Лариса. Тепер посмутніли і ми. Настав обумовлений
день. Ми склалися, купили, що могли. Та що там ми могли на свої мізерні гроші. Купили
редиски, цибулі, помідорів, огірків, сиру, консерву і якогось вина. Настрою не було ні в
кого. Лариса сказала, що з нами не буде і зайнялася пранням.
Хлопці також готувалися. Брали на кухні сякий–такий посуд: окремо ми, окремо вони.
Ще й кухарку здивували:
– Ви чого це нарізно?
Ми знизували плечима, бо й самі не розуміли, чого воно так.
Настав вечір. Ми чекали, поки піде вихователька. З нічною нянею Ганною Федорівною
ми вже домовились: тут все гаразд. От біда тільки – настрою ні в кого не було. В мене
розболілася голова. Я прилягла. Дівчата ще вешталися в коридорі, на сходах. До Марійки
підійшов Козар.
– Ех ви, – сказав він докірливо. – Стільки років разом провчилися… і не захотіли з
нами останній вечір провести.
– Ми не захотіли? – обурилася Марійка. – Це ви не захотіли!
– Ви ж гроші із скарбнички поділили і сказали, що хочете самі.
– Ми поділили? А Лариса… Чекай, Миколо, тут щось не так.
І почали розбиратися, що і як було, доки не розмотали цей клубок.
До мене прибігла Марійка і покликала в коридор.
– Я нікуди не хочу йти, у мене голова болить, – відбрикувалась я.
– Ходи сюди, – наполягала Марійка, – і голова боліти перестане.
Я вийшла, і Марійка з Миколою розповіли мені всю Ларисину затію.
– Ах ти ж, Лялька! Ну й придумала!
– От і добре, що все вияснили, – сказав Микола. – Тепер гайда до нас. У нас всі
пороз’їжджалися, на всю велику спальню тільки наші ліжка стоять. Ми ще з підприємства
декого з наших запросили.
Я аж тихенько пискнула:
– Ура!
Але Марійка, більш розважлива, зупинила нас.
– Чекайте… Ти, Колю, з хлопцями поговори. А може вони не хочуть?
– Та що тут говорити? Всі – за!
– Ні, справді, – підтримала я Марійку, – біжи до хлопців, а ми тебе тут почекаємо.
– Ай, мені навіть вас лишати не хочеться, а то ще передумаєте.
– Та ні, не передумаємо, іди вже.
Микола повернувся швидко:
– Ну, я ж казав! Беріть всіх і – до нас.
– Чи скажемо всім тихенько, щоб Лялька не чула?
– А що нам тепер Лялька!
Ми з Марійкою увійшли у спальню:
– А ну, дівчата, беріть наші баняки і – гайда до хлопців! У нас сьогодні випускний!
Я не знаю, як себе почувала Лариса. Вона не сказала нічого.
У хлоп’ячій спальні було просторо. Кімната велика, так що кілька ліжок, що ще
залишилися, були майже непомітні. А посередині стояв імпровізований стіл – тумбочки
зсунуті докупи. Тут стало відразу гамірно. Сторож був попереджений, щоб пропустив
хлопців з підприємства. Нарешті прийшли і вони, і забава почалась. Все було просто і
скромно. Зате щиро. Дивувалися з Лариси. Та не про неї зараз йшлося. Йшлося про нас,
що вчилися собі, вчилися – та й маємо роз’їхатися. Були веселощі, але й був якийсь
смуток. От якби так і працювали – всі разом. То ж ні.
Микола планував у Луцьке музичне училище пробувати. Стибка (тобто Степан
Вихопень) йшов масажистом у Перемишляни, здається, в лікарню. Зубрій (тобто Василь
Чернюх) залишався у Львові – йшов працювати на підприємство. А жаль, дуже розумний
був хлопець, міг би і вчитися. А німецьку як він знав! Ну, що тобі німець! Його навіть в
члени КПРС агітували, хоч і в школі ще був. І в партію не захотів, і вчитися не йтиме –
буде працювати на підприємстві. Супрунюк також. Люся збиралася працювати
масажисткою. За неї ми не переживали, знали, що їй допоможуть Наум Ейнахович і Семен
Маркович. Ніна Анікеєва мала їхати додому, там планувала йти по масажу. А ми з
Марійкою ще не знали нічого. Марійка мала направлення в Червоноград масажисткою. А
коли ні, то теж планувала влаштуватися у Львові на підприємстві. Я у Львів не хотіла. По
масажу у мене було направлення в Жидачів, а якщо ні, то на підприємство у Чернівці. Там
теж було багато наших.
Розмовляли, співали, навіть трохи потанцювали. Великого галасу не здіймали: ми все–
таки були на нелегальному становищі.
Навідалася Ганна Федорівна: чи все в порядку. Лариса вже їй спокою не давала, щоб
вона нас розганяла. Але у нас все було пристойно, і Ганна Федорівна пішла собі.
А ми бавились далі. В саду прокинулось птаство.
– Ходімо в сад, – схвильовано запропонував Козар. Його дехто підтримав. Але дівчата
зупинили всіх, хоч нам, звісно, теж хотілося туди, у вранішню прохолоду, у роси, до
пташок. Але ми не могли підставляти Ганну Федорівну. Треба було все прибрати і
розходитись. Був уже ранок. Ми прощалися. Надовго прощалися. А де з ким – назавжди.
Потім декотрим вчителям ми розповіли про наш підпільний випускний. Всі схвалили,
бо знали, що на тому і закінчилось наше дитинство. Зовсім закінчилося. Що чекало нас?
Того не знав ніхто.
До побачення, рідна школо!
Не забудем тебе ніколи.
Нам видали наше придане: дві пари білизни, два плаття, черевики, пальто, байкову
ковдру і два комплекти постільної білизни. Інтернат таким чином забезпечував своїх
випускників всім необхідним на перших порах. Ще було потрібно так багато всього, але
це вже потім, коли почнемо заробляти. Мені і в голову не приходило надіятися на
допомогу батьків. Я знала, що мушу ще їм допомагати (принаймні такі у мене були
наміри).

LХІI. У той широкий світ.
Шкільні каштани помахали нам віттям, і ми, переступивши через шкільний поріг,
пішли в той широкий світ, що починається тут–таки за шкільною брамою. Для початку ми
з батьком поїхали в Жидачів. Я гонорово їхала влаштовуватися масажисткою. Десь
уявляла собі, як радо мене зустрінуть, бо ж багато було розмов про те, який корисний
масаж і як бракує масажистів. А тут і я – молодий спеціаліст. Я вже й думати боялася, де я
буду жити, як буду добиратися на роботу, – я, котра ні до чого ще в житті не привчена.
Але зате я мала направлення з Облздороввідділу на роботу масажистки! Ну й що? А
нічого. Головний лікар сказав, що ставки в них такої ще нема, все це справа майбутнього,
а поки що… я спробувала щось доводити. Головний лікар не довго зі мною і розмовляв.
– Можете йти скаржитись, якщо хочете.
І ми попрощалися. Я була на той час дуже наївна, але вже й тоді розуміла, що, коли
навіть мені і вдалося б силоміць влаштуватися, то довго б я там не пропрацювала б.
Звісно, коли йдеш на перекір головному лікарю, то… обурення переповнювало мене. Але
що я могла? А ще менше міг мій батько – простий сільський чоловік. Я до Наума
Ейнаховича. Він – дзвонити і в Облздороввідділ. Та було літо, почався сезон відпусток.
Начальство відпочивало. І нікого не хвилювала моя мізерна доля, доля сліпої дівчини, що
не хотіла чомусь бути просто інвалідом, а ще до чогось прагнула у цьому житті, бо так
навчила її школа, бо виросла ця дівчина під каштанами, що й самі тягнулися до сонця.
Єдине, що мені вдалося, то це взяти відношення з Облздороввідділу у Тернопільський
Облздороввідділ, де йшлося про те, щоб допомогти мені трудовлаштуватися
масажисткою. Але це було так мало, що навіть я це розуміла. Вирішила їхати додому,
відвезти речі (не тягатися з валізами), а вже потім їхати в Тернопільський
Облздороввідділ.
Так і зробили. Але тупості людській немає меж. Нас довго витримували перед дверима
кабінетів, відсилаючи з одного кабінету в інший. То ми когось чекали, то щось там
вирішували, і нарешті – як бомба:
– Ми можемо її взяти в будинок інвалідів на повне утримання, але ви (це вже до батька)
візьміть з колгоспу справку, що не можете за її утримання платити.
Я ошаліла. Батько також. Ми нічого не розуміли. А головне – у мене відняло мову: я
вже не мала ні сил, ні слів, щоб щось пояснювати. Пояснював батько. Я мовчки ковтала
сльози. Ось воно, життя. Ось він, той широкий світ. І все–таки… І все–таки мені нарешті
дали направлення в Гусятин, в туберкульозну лікарню. Змучені до краю, голодні, ми з
батьком поїхали додому. Добралися до Лановець десь о 9–й вечора. До Білозірки
приблизно 15–17 км. На машину чи фіру вже, звісно, розраховувати не було чого: хто мав
їхати додому, той вже поїхав собі.
– Підемо пішки? – це батько.
– То й підемо.
Ніч спадала тепла і тиха – ні вітерцю…
– А ти дійдеш? – завагався батько.
– Та чому ж ні? Хіба я маленька?
– А якою дорогою підемо: шосейною чи польовою?
– А хіба не однаково?
– Е, ні! По камінню іти важче. Ноги швидше втомлюються. А польова – вона м’яка, на
ноги легше.
– А я й не знала.
– О, я це знаю, бо в житті вже стільки пройшов тих доріг…
Батько зітхнув, і ми пішли.
Захоплено дзвеніли цикади. Боже мій! Справжній тобі оркестр. Десь в житах обізвалася
сонна перепілка. Тихо – аж в вухах дзвенить. Йдемо, розмовляємо. Йти легко. Поклажі не
несемо ніякої. Розмовляємо про всяку всячину. Не спішимо. Час у нас є – до ранку далеко.
Не відпочиваємо. Йдемо собі.
Аж раптом попереду шум якийсь. І що воно таке? Чи млин якийсь, чи що… питаю у
батька.
– Це тополя, – каже батько. – Це місце називається “Біля трьох тополь”. Правда, тополя
тут тепер лише одна.
Ми підійшли до тополі. Удвох з батьком спробували її обійняти. Не змогли.
– Старе дерево, – промовив батько. – Кажуть, тут колись великі ліси були.
– А тополя шуміла, лопотіла, немов жива. Це було дивно, бо вітру зовсім не було.
– Тату, а як же ж вона шумить, коли вітру нема?
– Вона дуже висока. А там, угорі, видно, є вітер. Хлопці пасли корови, то дехто із
сміливих залазив наверх, то кажуть, що видно Почаїв.
– Боже мій, це ж скільки їй років, цій тополі?
– Не знаю. При мені вона вже була здоровенна.
– То, може, вона ще і при татарах була?
– Може. Хто зна…
Була ніч, була тополя, що розмовляла без вітру, були ми з батьком. Була якась таїна,
народжувалась легенда…
Від трьох тополь вже починалися білозорецькі поля. Коли ми підходили до села, село
вже облягалося спати. Мало де вже й світилося. Гамірно було лише в клубі. У нас також
не світилося. Мама вже лягла. Ми постукали. Мама не спала і швиденько відчинила.

– Боже мій! Певно, пішки йшли!
– Пішки, – сказав задоволено батько, бо ми з ним ніби і не втомилися, а наче
очистилися від скверни і відновилися. А мама – звісно, мама.
– З самих Лановець? Бідна дитина!
– Ну чого я бідна, мамо? Гарно ж як!
– Ти, стара, краще їсти давай, бо ми з Танькою такі голодні, що й вовка з’їмо.
Мама кинулася до кухні.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 + 3 =