Під каштанами

Коли ми йшли в наші спальні, то нами опікувалась вихователька Філомена Андріївна.
Сироти ніжно називали її мамця. Нам, у кого були свої мами, вона не дозволяла себе так
називати. У хлопців була свою вихователька – Антоніна Алойзівна. Це були люди, котрі
повністю віддавали себе дітям. Вони і жили в школі: мали якісь крихітні кімнатки – і
ніяких умов. В коридорі холодна вода і газова плита, якась чудна, на ніжках.
У Філомени Андріївни ще була незряча сестра Станіслава, що вчила дітей гри на роялі,
вела у нас уроки праці. Жили сестри разом. Жодна не була заміжня. Філомена Андріївна
повністю присвятила себе своїй сестрі, а через неї і нам, дітям.
У них ще були родичі у Винниках. Вони іноді їздили туди. Там, у Винниках, була в
сестер якась хатинка. Коли вони поверталися, то пригощали нас горіхами і яблуками. Ми
любили їх, вони опікувалися нами, вчили нас чистити взуття, зашивали наші старенькі
шкільні сукні, прасували, підміряли… Словом, і не знаю, як все це їм вдавалося. Ще вони
розкладали нам постіль, білизну, мило. Обов’язків мали повно, більше, ніж платні.
У Антоніни Алойзівни, здається, не було нікого. Вона доглядала хлопців, як своїх
дітей. Вночі вставала їх накривати, лікувала, коли хтось захворів. Потім вона так і
померла в школі. Впала на сходах, повертаючись з міста.
Тепер таких людей, мабуть, вже нема. А про них якось забули, не згадуємо навіть в
школі. А треба б. Бо ті люди віддали сліпим дітям все своє життя.

Напередодні свята була метушня. Знову підмірялися білі фартушки, прасувалися
стрічки до кіс, а в кого були, то й піонерські галстуки. Я вперше почула такі слова як
“вечір”, не в тому значенні, що вже темніє, а в значенні – концерт, виступи. Для мене
стільки тут було нового, що я не здатна була всього осягнути.

Свято… Нам всім роздали подарунки. Це була гарна міцненька коробочка, в котрій
були цукерки і печиво. Ми були раді. В їдальні нас годували також по–святковому: був не
хліб з маслом, а булочка: половинка з маслом, а друга – ні. А на сніданок сосиски,
тоненькі, смачні. А на обід – ще й кусок пирога, також дуже смачного. Словом, – свято. Я
вперше була на шкільному концерті. Програма будувалася так: пісня, вірш, музичний
номер.
Як жаль, що музичні номери (маю на увазі гру на скрипці, на піаніно, на баяні) якось
випали з програми. А все–таки це було добре, коли вони були.
З того концерту я мало що запам’ятала. Втомилася.
А от восьмого листопада, свято все ще тривало, були піонерські збори, і нас з Івасиком
приймали в піонери. Ми стояли під прапором, проказували піонерську клятву. Я вже її не
пам’ятаю, але щось там було: “боротися за справу Леніна – Сталіна”. Потім нам пов’язали
галстуки, прикололи піонерські значки. І що б там Івасик не говорив, а я була
схвильована, лице пашіло. Це вперше мені приділялося стільки уваги. Відмінниця,
піонерка, нагороджена брайлівською книжкою С.Михалкова “Я хочу домой”. Правда
книжка була написана російською мовою, а я російської ще не вивчала, та однаково, це
було приємно.

VIII. По сходинках.
Почалася друга чверть. Діти ще вчили буквар. Я його знала майже напам’ять.
Вчителька сказала, що я в її журналі більше не числюся, а тому на уроках можу собі
робити все, що хочу, аби тільки тихенько, щоб не заважати іншим. Нічого собі! А де ж я
тоді числюся? І як це так? І чому? Я не мала в кого спитати, а у вчительки не
наважувалась.
Та хтось невидимий, певно, керував моєю освітою. Вже й не знаю, хто мені дав
граматику для першого класу, задачник для другого, а читанку для третього. Я накинулася
на книжки. Було цікаво. Особливо читанка. Отож на уроках я тепер мала собі роботу.
Мене записали до шкільної бібліотеки. Перша книжка, яку мені дали “Самовар”, автора не
пам’ятаю. Це була зовсім тоненька книжечка, і я її тут–таки і прочитала. Пішла в
бібліотеку ще раз, але мені сказали, що більше в один день не можна брати книжок і щоб я
прийшла через тиждень. Та тепер у мене була читанка, товста і цікава. З задачником я
справлялася сама. Правда, якось натрапила на дужки. Я не знала що це таке і що з ними
треба робити. Запитала у виховательки. Вона Брайля не знала, але якось догадалася чи що
і все–таки мені пояснила. З граматикою зовсім було зле, бо я й не уявляла, що це таке. Та
ще й було багато незрозумілих слів. А з всякими правилами мені впоратися було не під
силу. Мої однокласники граматику мали вивчати лише з другого півріччя.
Приходила Марійка. Вона зі мною писала, щось мені пояснювала. Справжня тобі
маленька вчителька. Пам’ятаю, ми писали задачу про добірну картоплю. Мені не
вміщалося слово “добірної”. Виходило, що треба перенести одну букву: добірно–ї. Я
звернулася до свої маленької вчительки Марійки.
– Так переносити не можна, – авторитетно заявила вона. – Але, коли вже ніяк не
поміщається, то перенеси.
Отак вчилася я аж до 10 грудня. А 10 грудня на третьому уроці за мною прийшов
вчитель другого класу Федір Романович. Він взяв мене за руку і повів у свій клас. Далеко
іти не треба було. Це був прохідний клас, через нього ми переходили, коли йшли до свого
першого класу. Федір Романович був добрий вчитель, дуже терплячий. Чомусь в його
класі було декілька учнів слабшого розвитку. Вони не вміли зашнурувати черевики,
правильно одягнутися. Вчитель няньчився з ними, при чому спокійно, лагідно, терпляче.
Із свого навчання у другому класі я чомусь нічого не запам’ятала. Та й недовго я там
була.
26 січня на третьому уроці прийшла за мною вчителька третього класу Віра Тимофіївна
і повела мене у свій клас. Тут на мене напав страх: а що, коли я не зможу там вчитися і
мені доведеться назад повертатися у другий клас? Що тоді? Соромно ж.
– Не бійся, – лагідно заспокоювала мене Віра Тимофіївна, – у нас тобі буде добре. Там
такі хороші дівчатка.
Дівчаток тих я вже знала. Вони і справді були хороші. Голос у вчительки був низький,
гарного тембру, лагідний, якийсь материнський. Ми прийшли до класу. Вчителька
познайомила мене з учнями. На цьому уроці мали писати контрольну з арифметики. Мені
можна було не писати, але я захотіла все–таки спробувати. Вчителька пообіцяла, що коли
я не справлюся, то двійку мені не поставить.
А я контрольну написала на п’ятірку. Лише приклади писала в рядок, а не в стовпчик,
як те вимагалося від учнів.
А от з російської було гірше. Я ж її не вчила, отож, і писала, як чула: “сасна”, “дарога”.
Ну і сміху було. Але чомусь це не ображало. До мене тут ставилися доброзичливо. А
головне – всі дівчата гарно співали. Співали все підряд: “Стеной стоит пшеница золотая”,
“От колхозного вольного края”, а також “Они любили друг друга крепко”, “Місяць на
небі”, “Ой, вишенько–черешенько”, і “Зоре моя вечірняя”. Любили співати пісні з
сюжетом і трагічними кінцівками, як–от: двоє любилися, він її покинув, вона втопилася, а
потім він не знайшов кращої та й собі втопився.
Співали всякого і багато. Нас не можна було ні спинити, ні переслухати. Наша
програма була невичерпна. Особливо ж Неля Татаревська. Вона тих пісень знала силу–
силенну. Де вона їх тільки брала? Це була дуже цікава дівчинка. Вона була трохи старша
від нас і тим пишалася. Неля вела пісенники. В них були такі пісні, що і фольклористи
позаздрили б. Дівчина вважалася сиротою. Правда, вона розповідала, що десь на Донбасі у
неї є бабуся. Але тієї бабусі ніхто не бачив, і до неї ніхто ніколи не приїжджав.
Тепер я спала у великій спальні, між ліжками – тумбочка на двох. Але могли в ній
разом тримати речі дівчатка, що не спали поряд. Це залежало від того, хто з ким дружив.
Уподобання мінялися, тумбочки також. Але мені якось жаль було міняти товаришок, я б
хотіла дружити з усіма. З брайлівським папером було сутужно. Зошити видавали тільки
для уроків. На канікулах ми сідали за зшивання зошитів. Зшивали товстими нитками по
сім двійничків. Спершу папір згинали вдвоє, складали, а потім вже зшивали. Зошитів
треба було багато, для всієї школи.
Після обіду Неля покликала мене у спальню. Виявляється вона винесла чимало паперу.
Мені було страшно: а що, коли хтось побачить? Іноді вчителі чи вихователі могли
перевірити, чи в тумбочках порядок, чи чисто. А що, коли хто–небудь знайде папір?
– Не бійся, – заспокоювала мене Неля, – я його швиденько спишу.
А списаний папір міг уже лежати спокійно. Неля і мені дала паперу. Я зшила собі
товстий зошит, і почала в ньому записувати свої вірші. У мене була мрія: мати своє власне
письмове приладдя і 100 аркушів паперу.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

9 + 16 =