Під каштанами

LVІІІ. Я їду в гості.
Цього року зимові канікули для мене були особливі: я їхала до Марічки додому.
Марійчина мама погодилась і тепер забирала нас обох. Я була в шкільному одязі, а от
взути нічого було: шкільні черевичата для села взимку не дуже годилися.
– Нічого, – заспокоїла Марійчина мама. – Ми вдома щось підберемо. У вас з Марусею
однаковий розмір.
І сказала вона це так просто і тепло, що мені навіть не було соромно, що я не маю
зимового взуття.
Батьки мені на зиму нічого не купували, оскільки я взимку додому не їздила, а в школі
мені мало вистачати того, що давали в школі. Зайвих грошей батьки не мали, то я на них
не ображалася.
Їхали ми поїздом. У Підволочиському районі у селі жила Марійчина мама, там був
Марійчин дім. Мені було дуже цікаво, як вона живе, яка у неї хата, – все було цікаво.
Мама її була спокійна і турботлива. Вона увесь час клопоталася біля нас: щоб не голодні
були, щоб не померзли. Я давно не була у селі на Різдвяні свята і мені дуже хотілося
поїсти кутю, подихати святковою атмосферою. Невже я почую коляди? В школі про це і
говорити не можна було. В ті часи ще навіть не співали коляди на радянський лад: “Ясен
світ засвітився” і:
Хай святкує з нами
Вся наша родина,
Вся наша родина –
Радянська країна.
І нарешті святий вечір. Кутя! Боже мій! Це ж скільки років я її не їла! Така самісінька,
як у моєї мами.
А потім ми пішли до Марійчиної бабусі з дідусем. Це далеко, здається, кілометрів з
дванадцять буде. Мама довго вагалася, чи вириватися з нами у таку далеку дорогу. Але ми
вже дуже просилися, щоб таки йти. Взули мене у Марійчині бурки – і ми пішли. Окрім нас
ще ішов син Марійчиного вітчима Гриць і Марійчин дядько, що був на рік молодший від
своєї племінниці. Правда, пройшли ми не так уже й багато: знайомі хлопці з Іванівки
саньми їхали, то й взяли нас. Хто не знає, що таке взимку саньми їхати по наїждженій
дорозі, коли коні біжать собі, ніби бавлячись, той багато втратив. Та ще й з піснею.
Хлопці співучі, голосисті, а найкращий голос у Івана – Марійчиного дядька. Та й ми з
Марійкою таки дещо знали з тих пісень, що співалися десь тихенько. А тут вони
розгорнулися на повний голос: аж дух перехоплювало – і ніхто нічого не боявся. Ото
хлопці!
Прощався стрілець зі своєю ріднею.
Від’їжджав він в далеку дорогу.
За свій рідний край,
За стрілецький звичай
Йшов у бій за свою перемогу.
І проймали щемом слова стрільця, з якими він звертався до свого коня:
Іди, коню мій,
Скажи неньці рідній,
Що я лежу у степу забитий…
Тужила пісня, але тужила з такою силою, що хотілося у щось вірити, прекрасне і
величне, у те, що було дорожче навіть за життя.
І згадалася мені Марійчина тітка Ярина, про котру Марійка розповідала мені ще в
школі, правда, пошепки, щоб ніхто не чув, а то… Ой–ой–ой! Ми обидві вже знали, що
могло бути за такі розмови.
Ярині тоді було 16 років, коли забрали її. Забрали за те, що її хлопець пішов у
бандерівці. Коли прийшли рідні до неї на побачення, то вона лише показала сині опухлі
пальці: дівчині затискали їх дверима, пхали під нігті голки. В 16 років! А потім був Сибір.
Десять років Сибіру.
Тепер вона дома, має донечку Олю. Мені так хотілося її побачити. Для мене вона була,
як жива легенда. Я б побожно поцілувала ті її пальці, що витерпіли такі муки, але я мала
вдавати, що нічого не знаю, а то Марійку могли б насварити, що мені розповіла.
Всі нам були раді. Дідуню чимось нагадував мого батька. Може тим, що гарно співав.
– Ану, дівчата, заспівайте мою улюблену.
І Марійка вже знала, якої співати:
Ой, у полі нивка,
росте материнка,
Там дівчина жито жала,
сама чорнобривка.
А ще дідуньо любив стрілецькі пісні, бо і сам колись був стрільцем. А потім прийшли
колядники. А для нас з Марійкою після колядок співали ще й “Калину” – це співалося
тільки для дівчат. Ми стояли розчервонілі і щасливі: для нас, як для справжніх дівок,
співали “Калину”.
Але довго тут гостювати ми не могли: пора було збиратися до школи.
Сталося так, що Марійчина мама пішла додому раніше. Ми з хлопцями мали прийти
наступного дня. Мама дуже переживала, лишаючи нас на хлопців, зарання бідкалася, як
далеко нам доведеться йти. Але нам і цього разу повезло: саме йшла у якісь потребі
вантажівка, то й нас підкинули. Та Іван захотів свою сестру Явдоху – Марійчину маму –
трохи “розкрутити”, як він сказав:
– Ви, дівчата, за машину нічого не кажіть. Скажемо, що ми йшли пішки – нехай вас
трохи пожаліє, той пляшечку поставить.
Ми з Марійкою заперечували: нам не хотілося брехати.
– Та ми їй потім все розкажемо, тільки спершу нехай пляшечку поставить.
Ми все ще не погоджувались, та Іван наполягав на своєму:
– Ви тільки мовчіть, я сам буду розповідати.
Увійшли у хату. Тітка Явдоха кинулася нас роздягати та роззувати:
– Бідні мої! Ото вже натомилися, ото вже намерзлися!
А ми з Марійкою кихкочемо, мало не луснемо.
А Іван так серйозно:
– Ой, Явдошко, та так помучилися, що ледве дійшли. А що померзли, то страх! Давай
швидше чимось погрітися, та й дівчатам наливай, щоб не простудилися.
А коли вже пляшка була на столі, то й розповіли все, як було. А потім всі разом
сміялися довго і весело.
Ці канікули я згадую іноді ще й тепер, хоч нема вже ні Марійчиної мами, ні Ярини, ні
Івана. Пухом вам земля, добрі люди! Хай вам не вадить, що згадала Вас, бо залишився у
мене про вас спогад добрий і теплий…

LIХ. До фінішу.
А життя текло собі. Почалося останнє півріччя нашого навчання в школі. Що чекало
нас потім, того не знав, напевно, жоден ворожбит. Не знали того і ми. І навіть наші
вчителі не знали. Дехто з них лякав нас:
– От почнете самостійне життя – тоді побачите!
Та ми якось не дуже лякалися, хоча й знали, що нам буде, ой, нелегко. Кожен собі щось
мислив, але так, на загал. А конкретно… поживемо – то й побачимо. А поки що треба
було вчитися, бо на нас чекали серйозні екзамени на атестат зрілості. А це були не жарти.
Ми всі якось згуртувалися, збилися до купки, ніби перед небезпекою, ніби шукаючи один
в одного підтримки чи захисту. Але це підсвідомо. Зовні все було, як і раніше. Ми брали
участь у святкових концертах, проводили радіопередачі, весь час щось придумували,
переживали, хвилювалися.
На цей раз ми придумали таке: на кінець навчального року, силами свого класу
влаштувати прощальний концерт. А що? Баяніста ми свого мали, співати було кому, а
Василь Чернюх так умів читати вірші, що аж мурашки по тілу…
Концерт готували потай від усіх. Лише Галина Павлівна мусила знати, бо ми в неї
випросили якусь годинку часу для репетицій після того, коли вже всі йшли спати.
Ото здивуються! Всі звикли до загальношкільних концертів, ну, ще могла бути
самодіяльність кожної групи. А тут – класом! Ото буде! Ми загорілися всі: щось
придумували, фантазували, були і режисерами, і виконавцями. Тільки подумати: ми –
перші випускники Львівської десятирічки для сліпих. Це вам неабищо.
Я вже не пам’ятаю всієї нашої концертної програми, але співали ми добре: і всі разом, і
Люся зі мною у дуеті, і наше тріо – Люся, Ніна і я, і я сама… Особливо ж гарно звучала
наша спільна “Та туман яром котиться”. Це було навдивовижу, бо так пісні тоді звучали
не часто.
А ще я придумала свою пісню “До побачення, рідна школо!”. Її співали всі разом, а ми
з Люсею заспівували. Концерт мав бути довгим і цікавим. А головне: всі раптом стали
активними, навіть Супрунюк. Але для учнів інших класів це поки що була таємниця.

А тим часом наш шкільний хор посів перше місце на обласній шкільній олімпіаді.
Тільки подумати, ми виступали в оперному театрі і співали “Щедрик” Леонтовича і
“Полонез” Огінського. І “Щедрик” заспівувала я. Правда, там всього кілька слів, але все–
таки… А потім нас записували на Львівському радіо. А потім ми самі себе слухали по
радіо, і про нас говорили, які ми здібні і талановиті.
Один Львівський поет, очевидно, під враженням від нашого виступу присвятив нам
вірш і його надрукували в газеті.
Палиця мацає шлях,
вухо по місту веде.
Темно в очах,
світло в серцях –
двоє з театру іде.
У того поета, напевно, були добрі наміри, але ми їх не оцінили. Невдячніших героїв
своєї творчості той поет, мабуть, ніколи не мав. Коли вихователька читала нам той вірш,
то кожний його рядок ми зустрічали голосним реготом. Образливо було б тому поету таке
почути, але ми просто не любили говорити про свою сліпоту. Особливо ж не любили ми,
коли про неї говорили сторонні.
“Палиця мацає шлях”… Цей рядок був взагалі неприйнятний, бо ходити з паличкою в
школі нас не привчали, і ми того соромилися. Так що добрий намір поета не знайшов у
нас позитивного відгуку.

Тепер ми виходили на фінішну пряму – до екзаменів і випускного. І – прощай, школо.
Наш Микола Козар, а він був старостою класу, пообіцяв, що на останньому дзвінку скаже
лише одне речення: “Спасибі Микиті Сергійовичу Хрущову!”. Ми йому не вірили. А він
запевняв, що саме так і скаже. І не тому, що він насправді був такий вдячний Микиті
Сергійовичу. Просто з Хрущовим і його ідеями на цей час дуже носилися. І цю фразу
треба було сприймати як гумор. Але ж не на останньому дзвінку! Та це я розумію тепер. А
тоді нам всім сподобалась ця ідея.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

eleven − five =