Під каштанами

LХ. Бунт.
І ось вона нарешті прийшла – остання весна в стінах школи для учнів нашого класу.
По–особливому пахнув танучий сніг, по–особливому дзюрчали струмки, по–особливому
співалося цією весною – ми подорослішали.
– Ау, Таню, виходь, – гукали дівчата.
– Не вийду, – відповідала я, бо щось саме писала.
– Приходь у другий сад, ми будемо там. Тільки приходь.
– Я потім прийду.
І продовжувала писати.
І наші голоси звучали якось по–особливому, по–особливому билося серце в грудях. –
Весна! Остання весна перед випуском, а далі… Та далі ніхто нічого не знав.
До мене підійшов Супрунюк.
– А що ти пишеш?
– Та… Так…
– Ти що, може, вже книжку про наш клас почала писати?
– Ні, ще ні. Але я її неодмінно напишу.
І ми чомусь розсміялися обоє теж якось по–особливому, радісно і схвильовано.
Була весна – остання наша весна під шкільними каштанами. І саме тим була вона для
нас особлива, не така, як всі інші весни, – сумна і радісна водночас.

Наближався квітень. А в квітні, як нам говорили, вся наша країна, увесь світ і,
звичайно, наша школа, готувалися відзначити 90–річчя з дня народження В.І.Леніна.
Готувалися всі групи. Був оголошений конкурс. На конкурсі мали визначити кращих з
кращих, хто б був гідний взяти участь в урочистостях. Ми були впевнені, що така честь
випаде нашій групі. Так воно і вийшло.
Тепер навіть уроки якось відійшли на другий план, не дивлячись навіть на те, що нас
чекали державні екзамени. Ми готувалися до свята. Готувалися ретельно, бо у нас на святі
мали бути гості–більшовики, котрі бачили В.І.Леніна. Все це покладало на нас велику
відповідальність.
Але тут нахлинули події, котрі порушили і святковий настрій, і саме свято.
У 9 класі сталася НП: Генріеті Юхимівні хтось наклеїв на спину записку з
нецензурними словами. Підозра впала на двох хлопців, котрі насправді ж до того не були
причетні. Чому подумали на них? Ніхто того не знав. Так собі, комусь, очевидно, із
вчителів прийшла така думка. Хлопців не допускали до уроків і збиралися виключити зі
школи. Все це вийшло раптом за межі звичайного хуліганства і набрало серйозного
характеру. Але наші вчителі не врахували, що ми вже були майже дорослі і не могли
допустити такої несправедливості. Так, сталося неприпустиме: скривдили незрячу
вчительку. Але чому ж на хлопців мала впасти вина? Поганими учнями їх не можна було
назвати, особливо Котелянця. Але він якраз і був найбільш їжакуватий, не хотів
причісуватись загальним гребінцем. Таких не любили.
Ми з тим змиритися не могли. Ми вирішили протестувати: вся група – 9, 10, 11 класи.
Кожного понеділка у залі проходили загальношкільні лінійки. У присутності всіх учнів і
декотрих вчителів звітували про життя школи за тиждень. Хвалили відмінників, сварили
двієчників, зачитувалися накази по школі.
Наближався саме понеділок. Ми чекали вибуху і готувалися до нього. Вирішили всі
одностайно (за незначними винятками, типу нашої Лариси): якщо на шкільній лінійці буде
зачитано наказ про виключення зі школи тих двох учнів, то увесь 9–й клас подає заяву про
вихід зі школи. Всі добре розуміли, що клас ніхто не закриє. А ми 10 і 11 класи мали
залишатися стояти в залі і не йти на уроки. Це був бунт. Це було нечувано. Очевидно,
“сексоти” у нас таки були і вже доповіли начальству про наші наміри. Наказ про
виключення хлопців так і не зачитали, але до уроків їх не допускали. Нас обурювало те,
що просто так собі звинуватили і покарали хлопців, не маючи ніяких доказів.
Наш бунт тривав і набирав розмаху. Саме мало бути ленінське свято. Наша група після
обіду переодягатися у святковий одяг не пішла. Ходили собі по коридору, гули, як джмелі.
На виховательку жаль було дивитися. Звісно, вона переживала, їй було найгірше. Потім
“зі штабу” (а штаб був, звичайно ж, у нашому класі) надійшла вказівка всім
переодягнутися, але в зал не йти. У зал ми силоміць загнали комсорга, старостів класів, бо
знали, що їм влетить. Вони просилися, що хочуть бути зі всіма, сперечалися, але ми їх
змусили піти в зал. В залі ще була наша Лариса – “буржуазія”, як ми називали. Вона явно
хотіла від нас відмежуватися, їй дуже хотілося, щоб всі знали, що вона не з нами.
Отож, бунт тривав. Тепер вже переживали всі: і Наум Ейнахович, і Марія Василівна, і
Семен Маркович. Лише Йосипа Михайловича щось не було видно: або йому нічого не
сказали, або його якось це не хвилювало.
Всі переживали, бо ось–ось мали прийти старі більшовики, а свято зривалося. Що ж
буде? Але більшовики чомусь так і не прийшли. Може, Наум Ейнахович вчасно
попередив, що свято відміняється, – не знаю.
Всіх нас зібрали в класі. Ми собі виспівували все, що мали в запасі про школу і
вчителів. Було й таке:
Он жених, а я – невеста,
но мы не печалимся.
Коль не хватит в школе места,
выйдем – обвенчаемся.
І ще багато всякого такого, чого б ми собі ні за що не дозволили в нашій буденній
обстановці. Із “штабу” надійшла вказівка: якщо говорити, то всім, а ні – то мовчати. Ми
знали, що, коли говоритиме хтось один, з нього негайно зроблять “зачинщика”.
З нами довго розмовляли, нас просили, нам пояснювали, що справа ця має політичний
характер і що це дуже небезпечно. Зараз я добре розумію, на скільки це і справді було
небезпечно, але тоді ми зовсім не надавали цій справі політичного забарвлення. Ми
захищали своїх товаришів, бо з ними обійшлися несправедливо, – от і все.
– Хто з вас хоче щось сказати?
Всі мовчали.
– Чому ви зірвали свято?
І раптом, ніби за знаком диригента, всі починали вигукувати:
– А чому хлопців не допускають до уроків?
– Чому їх звинувачують?
– Де докази?
– Хто бачив?
– Та припиніть цей шарварок! Хай говорить хтось один.
Та “хтось один” говорити не хотів – і група замовкала.
Нас нарешті відпустили. Начальство наше пішло, очевидно, радитись, розуміючи, що
все з нами не так просто. Розголосу робити, мабуть, не хотіли. Це не було в їхніх
інтересах. Очевидно, Генріета Юхимівна дістала завдання сама з класом розібратися і
якось вийти з тієї ситуації. О, ця вчителька вміла виходити із ситуації: була і дипломатом,
і психологом. Вона зібрала 9 клас на пиріг з чаєм. І в такій дружній обстановці учні самі їй
все розповіли, і учениця, що була причетна, розплакалася і розкаялася.
Все владналося. Хлопців допустили до уроків. Потім їх таки виключили, але дали
закінчити 9–й клас. На прощання Котелянець сказав: “Сміється той, хто сміється
останній”. І не просто собі сказав. Обидва “виключені” здобули вищу освіту – отже,
довели всім і самі собі, що не такі вони вже й погані, бо вчитися у вечірній школі разом зі
зрячими – не легко, а потім вступати до вузу – ще важче.
Мені здається, що після нашого бунту до нас почали ставитись навіть краще, бо всі
зрозуміли, що ми дружні і можемо за себе постояти. Всі знали, що наша група надійна і
що на нас можна покластися, бо ми вміли не лише бунтувати, а й робити добрі і цікаві
справи.

Тепер стояло питання про наш випускний вечір: перші випускники десятирічки – це
вам не іграшки! От лише… лише треба було скласти список, кого б ми хотіли запросити.
Ми вирішили, що запрошеними мають бути всі ті, хто виходить зі школи разом з нами.
Так було колись, коли у нас була восьмирічка. Випускний був для всіх. А тепер
адміністрація була проти такої постановки.
– Ми їх зі школи виключаємо, а ви хочете на випускний запросити? Ні, так не буде.
– Але ж це наші товариші. І раніше завжди так було.
– Так не буде, – Наум Ейнахович стояв на своєму.
Його підтримувала Марія Василівна і Семен Маркович.
А ще ми включили в список всіх тих вчителів (улюблених звичайно), що працювали з
нами напротязі всіх років. Тут знову адміністрація запротестувала. Ми ж не врахували, бо
і не знали того, що робилося в кулуарах, які в кого з ким склалися стосунки.
– Ті вчителі не можуть бути запрошені, бо вони з вами зараз не працюють.
– Але ж вони з нами працювали.
– Це було колись.
– Але ми їх поважаємо.
– Це ваша справа.
Закінчилося все тим, що ми відмовилися від випускного.
– Тоді не треба нам такого випускного. Нам на такому вечорі буде просто не цікаво.
Спершу ніхто не вірив, що ми це серйозно. Перші випускники! Все мало бути з
розмахом. І – на тобі, маєш!
Потім була окрема розмова з Йосипом Михайловичем. Але він на цей час вже зовсім
втратив свою роль. Біля керма стояли Наум Ейнахович і Марія Василівна, а допомагав їм
Семен Маркович. І все–таки нам не вірили, що ми відмовимося від випускного –
очевидно, не достатньо нас знали.

І ось – останній дзвінок. Це завжди урочисто. На подвір’ї вишикувалась вся школа.
Малеча нам вручала папки з побажаннями, членам радіокомітету побажання вручалися
окремо, написані на листочках.
“Ми, члени радіокомітету, шлемо Вам, випускники, свій палкий, сердечний привіт!
Вже продзвонив для Вас останній дзвінок і ви вступили в хвилюючу полосу здачі
державних екзаменів. Бажаємо Вам з честю витримати їх і ясною широкою дорогою іти в
трудове майбутнє. І де б не були ви, хай успіх і радощі чекають вас всюди!
Особливо звертаємось ми до випускників Кноль, Міняйло, Балтер, Бендюк, Козара, які
невтомно працювали в радіокомітеті і були організаторами цікавих передач.
Тепер, коли ви виходите в самостійне життя, ми від щирого серця хочемо побажати
Вам всього найкращого, і щоб ви ніколи не забували рідну школу, де ви провели свої
найкращі роки – дитинство. Щасливої дороги, товариші!”.
Ми вручили букети вчителям. Дехто з них сплакнув. А ми вели себе вкрай несерйозно
– аж диво бере: ми ж таки любили свою школу і своїх вчителів. І Козар таки сказав свою
фразу: “Спасибі Микиті Сергійовичу Хрущову”, – це було єдине речення, яке він сказав. І
ніхто з нас нічого не додав. Ми реготали, що вже аж ніяк не пасувало до такої події. А
Семен Маркович сказав:
– Микола Козар сказав лише одну фразу, але в ній відбилося все. Зрозуміло: хлопець
хвилювався. Але головне він сказав.
Ох, краще б Семен Маркович промовчав, бо від тих слів нам стало ще смішніше.
Уявляю, якими нерозумними ми виглядали, але, що було, те було. Лише потім в спальні
кожна з дівчат призналася, що десь там ворушилися сльози, але…
Ще на нас чекали екзамени. Це теж не мало. Знали, що поздаємо, але однак
хвилювалися. Але й про екзамени сьогодні не йшлося, це потім. А сьогодні ми ще мали
продемонструвати всім свій сюрприз – наш концерт. Ми вирішили показати його в день
останнього дзвінка. Бо ж хто нас потім буде слухати, коли учні роз’їдуться? Ми
хвилювалися. Для виступу роздобували, де хто міг, українські костюми, коралі, віночки.
Все нам вдалося. Якщо й було щось не так, то розчулені слухачі нам великодушно
прощали, бо ж ми так хвилювалися, і вони – теж.
А коли Василь Чернюх заспівав “Тиха вода, тиха вода бережечки зносить”, а ми
класом підтримали нашого соліста, зал вибухнув оваціями. Таку пісню не часто можна
було тоді почути. Співала і я сама. Про школу, звичайно.
Крім учнів, наш концерт слухали ще й батьки, що приїхали за своїми дітьми. Була тут і
мама мого д’Артаньяна. Галина Павлівна таки встигла шепнути їй про нашу з ним
дружбу. І, звісно, мене показала. Та, як не дивно, мама це сприйняла нормально, дуже
доброзичливо. А чому дивно? Бо кожна мама, навіть та, у котрої був зовсім сліпий син,
неодмінно хотіла мати зрячу невістку. А ця ніби нічого не мала проти мене.
Після концерту вона сказала:
– Ну, ця Таня співає прямо як артистка.
До артистки мені було далеко, але така оцінка матері мого товариша мені імпонувала.
А ще мама сказала:
– От і добре. Закінчать школу, поберуться – та й будуть жити, як ті голуб’ята.
Хоч заміж за д’Артаньяна я не збиралася, але була вдячна його мамі за її
доброзичливість до сліпої дівчинки.
Ми прощалися з учнями. Малеча за нами плакала щиро і гірко. Ми запевняли, що
будемо часто приходити, і самі в це вірили.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

12 − three =