Під каштанами

Я все–таки на Новорічному святі була в українському костюмі. Щось знайшлося в
школі, щось принесла Іванна Андріївна. От лиш не знаю, чи був цей одяг схожий на
Наталчин, але я почувала себе справжньою Наталкою–Полтавкою.
Та що це за Наталка без Петра? Петром був, звичайно, Сергій. Бо як же інакше! Такий
був задум. Всі казали, що ми – гарна пара. А ми і справді якось зблизилися.
Новорічне свято вдалося на славу. Був серпантин і конфетті, були бенгальські вогні,
хлопавки, духовий оркестр. Жодного сумного обличчя, всі щасливі, сяючі, і я також. Мені
здається, що і Наум Ейнахович був щасливий, що все так гарно вдалося. Хтось
фотографував. Потім був стенд з новорічними фотографіями. І я таки співала пісню
Наталки, і ми танцювали з “Петром”, і він був у брилі, і схилявся до мене у танці,
торкаючись своїм брилем мого віночка. І забула я на час свій смуток, і була молода і
щаслива. І забула навіть, що я не дуже гарна. Я почувала себе вродливою і ледве не
найкращою.

Відшуміло. Але довго ще не вщухали розмови. І попливли зимові канікули: спокійно,
розслаблено, хоча і під нестримним тиском шкільного режиму.

Розділ XLII. Зустріч.
Сталося найжахливіше, що могло статися: на зимові канікули у Львів приїхав Фелікс.
Раніше такого не було – він приїжджав тільки влітку. Не скажу, що ця зустріч була
небажана, скоріше, навпаки, та я її боялася. Боялася, що збожеволію, що не витримаю, що
розплачуся, що…
Кроки його я почула ще здалеку: почула і не повірила. Та це був він… Він підійшов,
привітався, підвів мене до вікна.
– Ти на мене не сердишся?
“Боже, боже, допоможи мені не розплакатися” – подумки молилася я. А в голос
засміялася і спитала:
– За що?
– За те, що сталося.
– А що, власне, сталося?
– Ну… Що я з Ніною…
Я засміялася зовсім безжурно.
– А–а, це… ну, ти з іншою, а я з іншим… Все нормально…
Фелікс був прикро вражений. А може, це мені здалося? А може, я просто хотіла, щоб це
його вразило…
– У тебе є хлопець?
– А що ж тут дивного? Чи ти думаєш, що в мене не можна закохатися?
– Ні, чому ж?.. І ти його любиш?
Я голосно засміялася:
– А тобі це для чого?
– Так… Просто… А хто він? Я його знаю?
Я вже, здається, “переграла” саму себе, бо сміялася вже надто голосно.
– І це ти хочеш знати? Для чого?
– Просто…
Але Фелікс кудись поспішав. Обіцяв зайти ще завтра. Ми попрощалися. Він пішов. А
дівчата повели мене в спальню, майже непритомну. Я ридала, а дівчата… Вони були
просто зі мною. Не втішали, не заспокоювали – вони зі мною були. І це було так важливо.
А потім я зійшла вниз, хитаючись як після хвороби, і всі знали, що мені боляче, і не
було це ні для кого секретом, і ніхто з мене не глузував. І не знав того тільки Фелікс,
скільки страждань принесла мені та зустріч, така бажана і така болюча.
Фелікс мав прийти ще завтра.
Сергій ходив невдоволений і якийсь роздратований.
Нарешті підійшов до мене.
– Як ти можеш!
– Що?
– Любити такого… От я йому скажу…
– Що ти йому скажеш?
– Все, що я про нього думаю. І нехай забирається звідси.
– Ти нічого не смієш казати . Бо інакше…
– Бо інакше що?
– Я перестану з тобою розмовляти. І ще от що…
– Хотіла тебе попросити: побудь умовно моїм хлопцем.
– А чому лише умовно?
– А тому, що я ще до того не дійшла, щоб випрошувати чиюсь любов.
– Так я ж сам… Я давно збирався тобі сказати…
– Не треба. Не треба нічого казати. І ти знаєш, що не треба. Ти просто побудь на один день
моїм хлопцем.
– А що я маю робити?
– Не знаю. Сам придумаєш.
Я й справді не знала. Але мені дуже хотілося довести Феліксу, що в мене є хлопець, і
що я ніскілечки не переживаю, не жалкую за тим, що сталося.
– Добре. Щось придумаю… Слухай, а може йому просто вліпити?
– Ти що, здурів?
– А чого він… Ще й приходить….
– Це тебе нехай не обходить.
– Але ж я – твій хлопець.
– Умовно.
– А насправді? Ти любиш його!
– Відчепися, набрид! Насправді я нікого не люблю.
– Пробач.
Фелікс прийшов після обіду. Ми стояли в класі біля вікна. Невимушено розмовляли
про Львівську і Харківську школи, про спільних знайомих.
Підійшов Сергій. Він вдавав з себе невдоволеного. А може й справді був таким.
– Таню, ти ще довго?
– Іди, я незабаром звільнюся.
Фелікс зреагував миттєво.
– Це і є твій хлопець?
– А що?
– Та він… Та він не гідний тебе.
– Не смій так про Сергія. Він хороший.
Моє обурення було щире.
– Розумієш, рівень не той, інтелект…
Я відчувала, що закипаю, що зараз зірвуся.
– А ти що, дівчину собі по рівню вибирав? По рівню чого?
– Ну… По інтелекту…
– А по–моєму, інтелект людини не лише в тому, що вона знає, що вона говорить, а й у
тому, як вона себе поводить з іншими, у її вчинках.
Фелікс явно розгубився. Я завжди слухала його. Він був для мене беззаперечним
авторитетом. А тут я перечила, я щось доводила. Такою він мене не знав.
– А я вибираю людину, щоб була людиною.
Я подобалась сама собі. Я була така незалежна і горда. І мені було так боляче. І я була
така маленька і беззахисна, і мені так хотілося плакати…

І я плакала. Потім, у спальні, коли вже пішов Фелікс. І обурювалися дівчата:
– Як йому не соромно! Знає, що дівчині боляче, ще й приходить.
– А може не знає, дівчата?
– Ото й добре, якщо не знає. І не має знати. Щоб не думав, що він такий вже єдиний і
найкращий.
– А що, коли він любить Таню? Бо чого тоді приходить?
Це Марійка, це вона. І як вона тільки відгадала, що ця думка і в мене ворушилася…
Десь глибоко–глибоко, на самісінькому дні. І я не гнала її – хай там живе, з нею було
легше…

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 × 5 =