Під каштанами

ХVІ. “Ще тумани сиві
не зійшли з полів”.
Дівчата з мого класу всі були співучі. Позбираємося вервечкою, ходимо та співаємо.
Співаємо скрізь: в шкільному коридорі, в класі, в саду.
Ще тумани сиві
не зійшли з полів.
На широкій ниві
чути дружний спів.
І на світанку
мовить ланкова,
слухає ланка
теплії слова.
Співали і таких. Але все–таки більше про любов.
Віра Тимофіївна іноді ходила з нами в місто. Вона водила нас в театр, в Палац піонерів.
А якось ми з нею пішли на дитячу залізницю. Справжнісінькі тобі вагони, рейки, квитки.
Пасажирів обслуговували діти. Були там, звичайно, і дорослі, слідкували за порядком і
щоб не було “зайчиків”. Ми собі сіли та й ну співати. Всі слухали, особливо ж припала до
душі пісня про Васю машиніста. Така собі примітивна пісенька. Та це я розумію тепер. А
тоді ми й самі її любили. За те, що ми так гарно співали, нас повезли ще один рейс –
безкоштовно.
А ще ми ходили в музеї, на святкові паради. На парадах було не дуже цікаво. Ми ж не
бачили тієї святкової урочистості, хіба що відчували її.
Йшли танки, двигтіла земля. І розмови навіть не було чути. На мене це чомусь
наганяло жах. Святковий настрій приходив, коли йшли колони. Кожна щось співала. І ми
собі йшли. Вчителька купила нам повітряні кульки, а потім напоїла нас газованою водою з
сиропом . Поверталися втомлені і щасливі – таки й ми долучилися до свята.

Була весна. Ми виходили на ранкову прогулянку в шкільний наш сад. Він розцвітав,
духмянів, дихав весною. Старі каштани, ніби казкові велетні, дивилися на нас, оберігали,
пильнували, щоб не трапилось з нами якогось лиха.
Нас одягнули по–літньому: легенькі ситцеві платтячка і балетки. Ми почували себе
дівчатками, що вже дорослішали.
Тоді ще ранками і вечорами гули заводські гудки, що сповіщали людям про початок і
кінець робочого дня. Пам’ятаєте, колись була популярною така пісня:
Пропел гудок заводской
Конец рабочего дня.
Але пісня ця народилася пізніше. А тоді, в ті наші весни, гули, гули фабрики і заводи.
Всі до того вже звикли і слухали те багатоголосся, вимірюючи по ньому час. У ранковому
тумані цей оркестр звучав приглушено і м’яко.
Була весна. От–от розквітне бузок. А незабаром, вже зовсім скоро закінчиться
навчальний рік. І я поїду додому. А поки що… весняна повінь пахощів цвіту. А ми собі
раюємо тут, от лише дзвінки… Як вони мені набридли, Боже мій, у що можна
перетворити святий поклик дзвінка, коли він, святковий і урочистий, кличе нас вперше до
класу. Все по дзвінку: вставання, сніданок, прогулянка, уроки і все інше. Я розумію: як
інакше? Але це впливає негативно. Ну, придумайте щось, педагоги, психологи, чи ще не
знаю вже хто…

Мене забрав до себе дядько Семен, що жив тоді вже з дочкою у Львові. А потім він
завіз мене додому. Батька не було. Степана також. Ми були з мамою удвох. Через
багаточисленні свої хвороби мама на роботу до колгоспу не ходила, але допомагала
Марусі і Наді на буряках. Кожній жінці виділяли певну норму буряків, котру вона мусила
обробити. І вже нікого не цікавило, можеш ти чи ні, чи захворіла, чи діти маленькі. Хіба
жінки в ланці допоможуть, якщо ланка була дружна. Отже, “ще тумани сиві не зійшли з
полів”, а вже на полі з’являються жінки, з сапами і клуночками, в котрих був нехитрий
харч: сало, молоко, хліб, яйця або просто кілька яблук з куском хліба.

Від батька приходили листи. Він писав, що продовжив собі термін вербовки, так що
додому не скоро. Просив маму вислати зо дві посилки зимових яблук “таких, щоб не
зіпсувалися по дорозі”. Батько писав: “побачили тут картинку: хлопчик і дівчинка рвуть у
кошики яблука, – не вірять. Кажуть, що це вигадка. Я їм розповідаю, що у нас і справді
ростуть такі яблука, – не вірять. То пришли мені – нехай тут попробують наших яблук”.
І мама послала. Вибрала дві найбільші скриньки на пошті, поклала яблук – та й
послала. Потім батько писав, що навіть їх і не попробував: всі пороздавав, а ті ще своїм
знайомим ділили: от, мовляв, яке диво росте на Україні.

Мама завезла мене до Збаража, а вже звідси чоловік тьоті Нюсі дядя Жора мав завезти
мене у Львів. Мама через свою неписьменність боялася їхати зі мною так далеко. Дядя
Жора був, здається, сибіряк. Високий, кремезний, вже й не знаю, яким шляхом прибився
він до Збаража та й зійшовся з тьотею Нюсею. Чоловік то був надзвичайно добрий, а
головне – вмів робити абсолютно все: шити, будувати, що завгодно відремонтувати. Всім
допомагав, нікому не відмовляв. Був колись такий випадок: мамі треба було терміново
написати листа до тьоті Нюсі. Мама досить часто їздила до Збаража, знала, де шукати
будинок, а номер будинку так і не вклався в її голові. Ніколи не питала вона і прізвища.
Отож на конверті написали: місто Збараж, вулиця Панаса Мирного, дяді Жорі. От сміху
було, коли він таки одержав того листа.
Отож, “ще тумани сиві не зійшли з полів”, а ми під’їжджали до Львова. Потім дядя
Жора довго всім розказував, яке враження справила на нього моя школа і мої дівчата.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

twelve − 4 =