Під каштанами

Якось я одержала листа. Він був явно не від Фелікса. “Здрастуй, конваліє, з привітом до
тебе Лютік. Після закінчення школи у Львові я вирішив вчитися далі. Не буду описувати,
скільки я натерпівся, наїздився. Ніде мене не приймали, нарешті прийняли в Алатирі
(Чувашія), де я зараз і вчуся. Тут добре. Школа хороша, ставлення до мене також. Але
маю до тебе прохання: дорога конваліє, вишли мені українських пісень: “Місяць на небі”,
“Зоре моя вечірняя”, “Ой, у полі три криниченьки” і ще, які ти знаєш. Так я за ними
скучив, що ти не повіриш. До побачення!”
Лютік.
Лютік! Це ж Кутовий! А я була конвалія. Це тоді, коли ми всією групою грали в
“садовніка”. І ніколи я не помічала, щоб Кутовий піснями цікавився, або щоб сам любив
співати. Ну й дива!
І, уявіть собі, на такий зворушливий лист – і я не відповіла. Пробачити собі того не
можу. Ну що ви! Я вже доросла! Тепер на переписку з хлопцем я дивилась по–іншому. В
мене Фелікс – і нема чого з іншими хлопцями переписуватись. От дурна! А ще й вірші
писала! Та, що було, те було. І я Лютіку не відповіла. І даремно він десь там у Чувашії
чекав від конвалії українських пісень. То мій непростимий гріх.

XXXVII. Клубочок.

З нашої школи послали вчитись у Харківську школу сліпих, щоб вони “перейняли
досвід”.
Бо Харківська школа була, виявляється, дуже передова. Мені важко сказати, що там
було доброго. Знання, певно, вона давала хороші, бо багато хто з її учнів поступав в
університет і музичні заклади. Я чула щось про якихось “режимників”, що були присутні
на уроках. Отут вже не подурієш!
Було якось дивно: режимники у школі! Навчання велося російською мовою!
Повернулися посланці у захопленні: дисципліна там така, що нам далеко. Почали
“запроваджувати” передовий досвід. Тепер учні, перш ніж звернутися до вихователя, мали
сказати:
– Дозвольте звернутися!
А потім:
– Дозвольте йти!
Але наші учні, певно, були не з того тіста. Або “досвід” цей треба було
“запроваджувати”, починаючи з першого класу. Ми собі з того нововведення просто
зробили смішки. Бідна вихователька Галина Павлівна! Кожен учень підходив до неї з
яким–небудь запитанням, але перед тим неодмінно звертався “по формі”:
– Галино Павлівно, дозвольте звернутися!
– Звертайтеся.
– Котра година?
– Шоста.
– Дозвольте йти.
– Ідіть.
– Галино Павлівно, дозвольте звернутися.
– Звертайтеся.
– Котре у нас сьогодні число?
І т.д. так цілий день.
Вихователька не витримала і благала нас, щоб ми перестали “Впроваджувати досвід.

Йосип Михайлович був демократичним директором. Він просив нас, коли щось не так,
підходити до нього і вияснювати все, що нас турбує. Ми частенько користувалися таким
методом. Найбільше нарікань було на харчування. Воно–таки бажало бути кращим.
Переважно “у відрядження” йшла я. Я не дуже охоче виконувала цю почесну місію, хоча і
подобався мені наш інтелігентний директор. Але на це “відрядження” потрібно було
потратити кілька годин, бо, коли потрапиш до нього в кабінет, це ніколи не буває недовго.
Він заводив розмову про поезію, неодмінно казав, що поет – це “інженер людських душ”,
а ще міг довго розповідати про старовинний годинник, про нашу школу, яка вона давня.
Це було цікаво, але забирало багато часу.
Йосип Михайлович майже ніколи ні на кого не кричав. Хіба вже дуже хтось намагався
його вивести з себе. Певно, йому не пасувало бути директором. Ми над ним трохи
підсміювалися, але не зло. А ще він вів у нас математику. Всі малюнки до геометрії робив
сам, і дуже добре робив. Я потім чогось подібного не зустрічала навіть в підручниках. З
такими малюнками кожна теорема, кожна задача ставала зрозумілою. Тільки наш
феноменальний Супрунюк іноді міг Йосипа Михайловича “заговорити”. Він безневинно
звертався до вчителя з якимось запитанням і непомітно втягував його у дискусію. Прощай
урок! Можна було спати. Це вже було надовго. Вчитель дуже любив щось пояснювати і,
якщо вміло повести розмову, то… словом, ми добре знали слабкості наших вчителів і
використовували їх. Ми були найстарші, отож мали деякі привілеї. Ми іноді могли
відпрошуватися в місто, якщо не було двійок і порушень поведінки. Тоді ми йшли до
Слави. Слава вже працювала. А коли вчилася у школі, була відмінницею і активісткою.
Вона гарно співала, голос у неї був дзвінкий і милозвучний. Мені хотілося її наслідувати.
Отож до тієї Слави ми ходили додому. Жила вона на Ярослава Мудрого в однокімнатній
квартирі. Жила з мамою. Вони жили бідно, але були дуже гостинні. Нас завжди чимось
частували: варениками, тортом, печивом або ще чим–небудь. Мама була трохи галаслива,
але для нас дуже доброзичлива. Ми любили в них бувати. І не лише тому, що можна було
смачно поїсти. Нам просто хотілося хоч трохи побути дома, коли не в себе, то бодай у
когось.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

20 + ten =