Під каштанами

А іноді… Ми влаштовували танці. Відкривали спортзал, просили когось з баяном або
ставили платівки. А значно пізніше таки утворився танцювальний гурток. І вже було
заздалегідь відомо, коли він має бути. Тоді на танці приходив і Йосип Михайлович. Він з
нами танцював, причому з цілком незрячими – також. Складалося враження, що це для
нього не мало значення. Він елегантно запрошував до танцю, потім з поклоном дякував і
відводив дівчину на місце. Він дуже добре танцював. Хто не вмів, того він вчив і,
здається, мав з того приємність. Особливо мені подобалось танцювати з ним танго і вальс.
Він неодмінно вмів дівчині сказати щось приємне, але ніколи не був банальним чи
нетактовним. Ніколи нікому в голову не приходило подумати про нього щось недобре.
Він був гідним прикладом для наших хлопців, як поводитися з дівчиною. Це був взірець
елегантності, поваги, стриманості і, якщо хочете, гарного тону. Якось мені не доводилося
чути, щоб теперішні директори шкіл ходили, скажімо, на шкільні дискотеки. З часом у нас
навіть організували гурток бального танцю. Танцювали чардаш, па–де–катр, па–де–грас і,
звичайно ж, вальс. Цікаво, як я виглядала в танці. Все–таки… А любила ж танцювати, –
хай йому біс! Ох, і любила ж.
В цьому році ми мали закінчити школу і йти на роботу. А Марійку, мене і Люсю
збиралися направити в Харківську школу для сліпих, щоб продовжувати навчання.
Спасибі й за те. Поїду. Там ще буде Фелікс. Поїду. Хоча про університет не мрію. Мені
треба на роботу. Батьки не зможуть допомагати. Та й жити в студентському гуртожитку
серед зрячих – перспектива не з найкращих.
Фелікс писав регулярно. Він придумав шифр, так що наші листи вже ніхто не зможе
прочитати. Потім я мала клопоту з тим шифром. Прийшов такий зашифрований лист у
школу. Вчительська цензура прочитати його не змогла. Лист потрапив до директора. Мене
– за шкварку. Я затялася – не скажу, не розкрию наш шифр. Листа мені віддали, але
попередили, що більше зашифрованих листів віддавати не будуть. От халепа!
У нас завжди підтримувались стосунки із зрячими школами, вузами. Вважалося, що це
могло на нас вплинути позитивно. Може й так. Правда, я дуже сумніваюся, що зрячі учні
дивилися на нас просто як на своїх ровесників. Впевнена, що дивилися вони на нас як на
сліпих, з жалістю. Що ж, і це може й не зле: виховувало в них доброту, бажання комусь
допомогти. Але ми співчуття і жалю не любили і не приймали: ми шукали рівності із
зрячими – ми хотіли бути такими ж, як і вони. Казка, звичайно. Але так нас виховували в
школі. І, може, й добре робили.
Ми виступали з концертами в зрячих школах, а також до нас приходили студенти з
університету – шефи, так би мовити. Переважно вони що–небудь нам читали.
Та одна студентка зацікавилась моїми віршами. Правда, на цей час я писала більше про
любов – вірші, котрих я стороннім не показувала, та все ж іноді траплялося написати щось
із громадянської тематики.
Щось із тих віршів я їй і продемонструвала. Студентка пройнялася. Вона домовилася з
кимось – і нас кількох запросили в університет на літературну студію. Отут я й почула, що
таке критика. Матінко моя! Це була добра школа. Виступали студенти, читали свої вірші –
як на мене, вірші дуже гарні. А потім виступали студійці, їхні ж товариші, – і від тих
віршів “каменя на камені” не залишалося. Після такої “критики” поет мав би, по–моєму,
або взагалі не писати, або ніколи більше своїх віршів не показувати. І так кожен вірш!
Дещо, правда, іноді відзначалося позитивне в тих віршах, але в основному їх нищівно
критикували. Я вийшла з тієї студії якась майже перелякана. Я знала лише одне, що на
таку студію я б ніколи своїх віршів не понесла. Зате до своїх віршів я почала ставитися
прискіпливіше.
А клубочок котиться та й котиться. Як у казці. І куди він приведе?.. А чому, власне,
клубочок? Може тому, що прізвище моє Кноль у перекладі з німецької мало б означати –
клубок. Отаке! І звідки у мене німецьке прізвище? Хто його зна! Тоді ще не було в моді
досліджувати своє генеалогічне дерево. Отже, клубочок котиться собі…

З Чернівець до нас з учнями перевели Женю Сивка – гарного баяніста. Він якось на мої
вірші придумав мелодію – і вийшла пісня. Це ж тільки подумати! Це була “Вечірня пісня”
і “Вальс дружби”. Було цікаво і хвилююче. “Вальс дружби” я співала на концертах. Але
що це був за спів: мені бракувало дихання, я з переляку могла і “з’їхати” – ет, з таким
співом! Часом після такого виступу мені доходило ледве не до плачу. Та я все одно
рвалася виступати. Друзям подобалося – то може було не так вже й погано, але я до себе
була безжалісна. Це ж співати – і треба було співати добре: неодмінно – добре.
А от тріо у нас було гарне – так вважали всі: Люся, Ніна і я. Ми перебирали дещо з
репертуару сестер Байко, а дещо – від сестер Федорових. Але співали добре. Якось ми
влаштували зустріч з сестрами Байко. Ми з Марійкою і нашою піонервожатою навіть у
них дома були – приходили запрошувати їх до нашої школи. І я бачила, як вони бавилися
з маленькою Лесею (тепер це відома Леся Бонковська). І сестрички погодилися прийти до
нас. І ми страшенно хвилювалися. І знамениті сестри Байко слухали наше тріо! І кожна із
сестер цілувала свою напарницю, отже Марія Байко цілувала мене! Потім співали вони,
наші відомі на всю Україну сестрички! І ми плескали голосно і щиро, бо вони нам
подобалися. І ми були щасливі, що чули їх не лише по радіо.

А на канікулах, на зимових чи весняних, коли в школі залишалося дітей не так уже й
багато – переважно сироти, та ті, кого батьки не могли взяти додому, в тому числі і я,
увечері в спальні я читала дівчатам щось вголос, аж поки вони не засинали. А ще я
розповідала їм казки, котрі сама ж і придумувала. Казки були довгі, з заплутаним
сюжетом, часом розповідалися кілька вечорів. Але вдруге повторити ту казку я б вже не
змогла – забувала. Це був експромт. Я ніби кидала чарівний клубочок, він котився в казку,
а я йшла за ним. Він котився, а я йшла і розповідала, а дівчата поступово засинали. Час від
часу я питала:
– Дівчата, хто ще не спить?
– Я!
– І я!
Чулося з різних ліжок. І коли слухачів було зовсім мало, я замовкала. Наступного дня
дівчата розповідали одна одній мою казку. Кожна згадувала, на чому вона заснула, і всім
хотілося знати, що там було далі. А я слухала збоку, як розповідалися мої казки – і мені
було гарно і цікаво. І я ладна була придумувати ще і ще, щоб найцікавіші були.
Потім, колись, у своєму далекому майбутньому, я буду розповідати казки своїм синам,
і Льоня, мій найстарший син скаже:
– Мамо, коли навчуся гарно писати, я куплю товстий зошит і запишу всі твої казки.
Три мої сини вже давно повиростали, але ніхто з них так і не записав жодної маминої
казки, їм не до того, бо у всіх – свої проблеми. Воно й добре, бо так і має бути.

Новина облетіла всю школу: у нас буде 9 клас! У Львові буде десятирічка для сліпих.
Ми – перші випускники. Цього року буде 9–й клас, а наступного 10–й і т.д. Ура! Не треба
буде їхати до Харкова. Але ж мені десь у глибині душі трохи сумно: там же Фелікс! Отак
воно в житті і буває – сумне і веселе поряд, вже й не знаєш, чи радіти, чи сумувати… Ні,
все–таки добре, що у нас буде десятирічка.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

20 + 1 =