Під каштанами

Розділ XLVI. Знову дома.

Екзамени ми склали, і можна було роз’їжджатися із спокійною совістю. Перед моїм
від’їздом увечері Сергій подарував мені маленький дзвіночок. Я, власне, не здивувалася,
бо в ті часи ми не чекали від своїх хлопців коштовних подарунків. Будь–яка дрібничка
могла принести радість.
– Подзвониш мені рівно об одинадцятій вечора, коли останні вісті почнуться. Подзвониш
– і я почую.
– І я не засміялася, я сприйняла це цілком серйозно і зрозуміла так, як могла зрозуміти
емоційна опоетизована дівчинка.
– А тепер іди, – сказав Сергій. – Я хочу, щоб ти пішла раніше. Я напишу тобі записку і
покладу в парту. Ти завтра прийдеш – і візьмеш. Тільки не читай, аж поки не рушить твій
автобус. Даєш мені слово, що не прочитаєш раніше?
– Даю, – серйозно відповіла я і знала, що слова свого дотримаю. Сучасні дівчата і хлопці
посміялися б з такої напівдитячої романтики. А ми були такі, і я не жалкую, що були саме
такі… І я пішла, а Сергій залишився писати мені записку.
Вранці я з бентежним серцем зайшла в клас. Сергій не був моїм хлопцем, та серце від
чогось щемно стискалося. В парті лежала записка. А як же мені хотілося скоріше її
прочитати, але ні, не можна, я ж слово дала. І я сховала її під светр, на груди, і пішла з
батьком на автостанцію. Та записка гріла мене, я майже не чула, що казав мені батько.
Потім ми ще довго чекали, поки буде автобус на Тернопіль. Нарешті, нарешті ми сіли в
автобус. Ще якась частинка – і автобус рушив. Отепер можна. І я дістала записку.
“ Дорога моя! До побачення! Я буду чекати тебе. Пам’ятаєш, ти сварила мене, що я з
хлопцями співав хуліганські пісні? Я тоді сказав, що це був не я. Це неправда. Там був і я.
І співав. Просто мені соромно було у тому зізнатися. Я збрехав. Пробач. Цілую тебе.
Подзвони у дзвіночок. Я почую. Твій С.”.
Я читала і перечитувала – солодка хвиля підкотилася до грудей, а лице паленіло.
– Що це ти читаєш? – запитав батько, звернувши нарешті увагу не так на записку, як на
мій стан.
– Та…
– Ще більше почервоніла я. І вже до самого Тернополя думала, думала…
І все ж закохана я не була. Думки про Фелікса озивалися болем. І знала я, чи, принаймі,
так мені здавалося, що вже ніколи і нікого не зможу полюбити по–справжньому.
Мчав автобус. Дорога була не така далека, як незручна. Правда, тепер були автобуси.
Це було скоріше, ніж їхати поїздом. Автобусом до Тернополя, а там – знову на автобус – і
до Лановець, а там… а там вже, як прийдеться: на возі, а може й машина яка трапиться.
Коли проїжджали відтинок дороги поблизу Лановець, батько сказав:
– Оту дорогу і я клав. Пам’ятаєш, від колгоспу посилали? Отут ми робили. Уявляєш, мене
не буде, а дорога буде. І по ній буде їздити автобус.
Філософ був мій батько. Неписьменний філософ.
Проте життя розумів так, як і слід було розуміти.
А дома чекала мама. Вона казала:
– Цілий рік якось нічого. Вже звикаю, знаю, що тебе нема. А вже, коли маєш приїхати, то
дні лічу, а кожен день роком стає.
Отак, мамо, і я… Мама дістає щось смачне: чи то цукерки, чи мед прихований від
батька (батько дуже любив солодощі). Дістає і сухарі з паски, нарізані і висушені, бо ж:
”Хай хоч дитина паску попробує”. А я вже розказую та й розказую. Особливо, як батько
кудись піде і ми з мамою залишимось удвох.
А потім приходить баба Цопиха. Я не знаю, чому її так називали. А може це у неї таке
прізвище – не знаю. Звали її Олександра, але для всіх чомусь вона була Цопиха.
Так от, приходить баба Цопиха і приносить мені торбинку соняшникового і
гарбузового насіння.
Ото вже я люблю. І баба це знає. Вона посміхається, дивлячись, як я радію. У Цопихи
немає нікого, тільки кози. Чоловік помер, а єдина донька взяла у колгоспі, ще коли він
тільки заснувався, п’ять кг пшениці, її зловили, дали 5 років тюрми. А як відсиділа, то вже
, певно, була хвора, бо доїхала до Лановець – та й померла: не доїхала бідолаха додому.
Я ласувала насінням, горіхами, всякою смакотою, словом, відчула, що я дома, а мама
ліпила вареники: гості в хаті – я приїхала.

Прийшла Ліда. Шепочемося в хаті або йдемо в садок. Розповідаємо одна одній всі свої
таємниці: і неодмінно – все за один раз. А потім я читаю свої вірші: Ліді можна. Це були
надзвичайно романтичні, а часом і трагічні вірші, а часом і цілі поеми, – і все про любов.
А хіба можна ще про щось писати?
Колись мене Гриша запитав, послухавши мої вірші:
– Це з тобою було?
– Та ні, – знітилася я.
– А з кимось із твоїх знайомих?
– Ні! Це я просто придумала.
– Для чого ж ти пишеш про те, чого не було? Ти опиши те, що є насправді. Життя ж
цікаве. Напиши мені вірш про Оксану, є така одна гарна дівчина. Вона мені подобається.
Напишеш?
– Не знаю. Може, напишу.
І я написала. Правда, через два роки, коли мій брат Гриша з нею одружився.
Порою теплою весняною
Зустрівся з милою Оксаною.
З тих пір я зву її коханою,
Тільки не в очі.
Сказав, що гарна надусе вона,
Що з нею лиш прийшла моя весна,
А закохаюсь – в тім її вина, –
Вірить не хоче.
Вірш був довгий і, як бачите, не дуже досконалий. Та Гриша його прийняв. Але це буде
потім…
А зараз я читала Ліді якісь надзвичайно ліричні чи то балади, чи легенди – я й сама до
ладу не знала. Дещо Ліда записувала. Ми сиділи в хаті. Був ще хтось з дівчат. Батька не
було. Мама поралася на кухні. Аж тут – цигани. У нас тоді до циганів не було такого
негативного ставлення, як зараз. Або то цигани колись іншими були. Вони ставали
табором за селом, ставили свої шатра. Люди знали, що циганів треба берегтися, бо вони
можуть що–небудь поцупити. Але знали і те, що серед них є добрі ковалі та ще всякі
майстри, то замовляли собі серпи, ножі, всяку всячину. Циганки, звісно, ворожили, а
циганята танцювали, співаючи сороміцьких пісень, випрошуючи собі за це яку–небудь
плату. Довкола табору завжди було багато людей, а надто дітей і молоді, особливо ж у
свято чи в неділю. Циганки іноді ходили по селу, міняючи, випрошуючи, ворожачи.
Ото прийшли й до нас. Одна була старша – мати, а друга молодша – донька. Моя мама
відразу взялася ворожити. Їй конче хотілося знати, чи покине батько нарешті Якилину.
Ми продовжували собі читати. Аж тут старша циганка звернула увагу на моє незвичайне
читання. Спитала у мами. Мама їй пояснила. Тоді вона підійшла ближче, довго дивилася,
а потім попросила, щоб я їй щось почитала. У мене якраз була поема про циганку і її
трагічне кохання. Я прочитала. Циганка так гірко заплакала, що я й не зрозуміла, чи їй
жаль стало тієї дівчини–циганки, покинутої хлопцем, що з жалю втопилася, чи мене.
Якось вже ми її заспокоїли, і я вирішила збагатити себе знанням хоч якихось циганський
слів. Я запам’ятала деякі слова і їх переклад ще тоді, коли читала повість М.
Коцюбинського “Дорогою ціною”. Спитала. Циганка цілком серйозно мені пояснила, що
ці слова вимовляються трохи інакше. А зрештою, в кожній місцевості, мовляв, мова у
циган відрізняється.
– Нічого собі, – здивувалася я, – зовсім, як у нас. Цигани пішли, а ми з дівчатами ще довго
говорили і дивувалися.

Було якесь свято. Ми гуртом пішли до клубу. А по дорозі я зайшла на пошту
довідатися, чи нема мені часом листа. Лист був, і я взяла його з собою.
В клубі не було нічого цікавого – ще рано.
Котрась з дівчат сказала:
– Ходім до циганів.
– А чого?
– Та просто… Знаєте, там один циган так гарно співає. Цого соловейком звуть.
– О, ти вже й знаєш як його звуть.
Всі засміялися.
– Чула.
– Ну–ну, не виправдовуйся.
– Знаєм тебе.
– Ну то й що! Ходім, то побачите, який він гарний.
І ми пішли.
Гамірно, людно довкола табору. Всі стоять, дивляться – що тобі цирк. І як ті цигани
можуть увесь час на людях? Звикли, певно. Хтось гукнув:
– Ей, Соловей!
І з’явився молодий кучерявий циган. Дівчата тільки ахнули. А хлопець перемовився з
кимось, засміявся, а потім заспівав. І пісня ця була, скажу я вам! Я потім ніколи таких не
чула, хоч слухала циганів зі сцени. Ні, не те. Жаль, що цигани вже більше не стоять
табором біля нашого села: їм потім заборонили. Певно, і тому пісні циганські виродились
або, правильніше сказати переродилися.
А Соловей співав. Мови ми не знали, а пісню, здається, розуміли.
От і мене помітили. Старша циганка, що колись заходила до нас, побачила мене і
покликала до себе. Що робити? Йду. Сідаю біля неї на рядні. В руках у мене лист.
Циганка просить почитати. От ще морока! Мало того, що сиджу тут на виду у всього села,
то ще й листа вголос читати! Та вже мусила. Незручно якось відмовити. Лист, правда, був
від дівчини, і нічого там особливого не було, та дещо я таки випустила. Циганка пригощає
черешнями. Та яке там! Їсти черешні, сидячи на циганському рядні, на виду у всього
села… Але спокуса одна була: поворожити. Ой, якби ж знала та циганка, як я хотіла, щоб
вона мені поворожила! Нарешті я не витримала, бо добре розуміла, що більше такої
нагоди в мене не буде, і попросила:
– Поворожіть мені!
І вже мені було байдуже, що на мене дивилося мало не все село. Циганка взяла мою
руку.
– У тебе буде русявий чоловік, – сказала.
“Русявий! І Фелікс русявий!”
– Але щастя твоє у навчанні. Маєш вчитися, тоді будеш щасливою.
“Ага! Знає, що я школярка – ото й вигадує про навчання”. Але я на циганку не
сердилась. Головне було те, що чоловік у мене буде русявий.
З тих пір я пройнялася симпатією до циганів. І навіть зараз, коли можна побачити їх у
вкрай непристойному вигляді, не можу на них по–справжньому сердитись.

Увечері ми з дівчатами ходили собі по вулиці біля клубу. Повагом, потиху розмовляли,
іноді притишено сміючись, з квітками в руках. Дівчата крадькома поглядали в бік
хлопців, що юрмилися біля входу до клубу. А за нами слідом ходила молода циганка, що
була у нас колись з матір’ю. Боса, у циганському вбранні, вона була гарна і незвичайна.
Дівчата казали, що її якось так чудно звати, але, якщо по–нашому, то це буде Маруся.
Маруся до нас не підходила, а все ходила та й ходила за нами.
А потім я пішла додому. А на другий день дівчата розповідали, що Маруся чомусь
питала за мною.
Невдовзі табір пішов з–під нашого села, і я так і не довідалася, чому питала за мною
циганська дівчина Маруся. А мені так хотілося знати.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 × five =