Під каштанами

ХІІІ. “Реставрація”.
Нам з Нелею був дуже потрібний папір: цупкий, товстий, щоб добре було відчутно
виколоті крапки. У нашому побуті ми його називали брайлівським папером. Нелі ну
просто–таки необхідно було вести пісенники, а мені – писати вірші. Я їх майже нікому не
показувала – підросла то й соромилась. Але часом мене таки вдавалося умовити
прочитати щось на концерті. Пам’ятаю, якось Антоніна Алойзівна сказала (не мені, а
дітям, це вже мені переповіли):
– То єст такий другий Шевченко.
Пухом вам земля, дорога вихователько! Ви, по доброті своїй, звичайно перебільшили
мої здібності. Та вірші я ще й зараз пишу.
А тоді… Вкрай був потрібний папір. Вже не знаю, хто Нелі відкрив секрет технології
“реставрації” паперу. Але якось увечері, коли ми вже були у спальні. Неля покликала мене
в коридор:
– Ходи, будемо папір затирати.
– Як? – здивувалася я.
– Зараз розкажу.
Як виявилося, все було майже зовсім просто. Головне – щоб зникли крапки. Списаного
паперу у нас було скільки хочеш, якщо нам з Нелею щось вдасться, тоді… Тоді будуть у
Нелі нові пісенники, а в мене – нові вірші.
На табуретку ми клали листок покрапкованого паперу, рясно змочували його водою,
потім густо намилювали милом і починали терти… Ну, скажімо, пляшечкою з–під
одеколону (вихователька нам часто віддавала бавитися пусті пляшечки з–під духів або
гарні коробочки). Коли добре постаратися, то папір ставав майже рівний, без крапок. Та
ще треба було, щоб він просох. А тоді вже на ньому можна було знову виколювати
крапки. Правда на вигляд він був… та це вже не мало ніякого значення. А ще від нього
дуже пахло милом, господарським звичайно. Але це теж не мало ніякого значення.
Головне – на ньому можна було писати. Ура! Ми тепер з Нелею кожного вечора мали
роботу – затирали папір. Це був хоч якийсь вихід.

ХІV. Свята і будні.
А ще запам’ятався Новий рік. Дівчатка з мого класу мали бути сніжинками. Віра
Тимофіївна одягнула нас у підкрохмалені марлеві костюмчики. Нас тепер було шість: до
нас прийшла ще Оля Хомко. Вона також була переросток. Ми їй допомагали освоїти
шрифт Брайля. І от – нас уже шість. Оля трошки бачить. Ми кружляємо біля ялинки і
співаємо пісеньку сніжинок, якої навчив нас вчитель співів Юрій Гаврилович. Ми
кружляємо і співаємо, а потім сідаємо рядочком під ялинку і маємо сидіти там увесь
новорічний вечір, – ми ж сніжинки. В залі нестерпно холодно, а ми в марлевих
костюмчиках, з голими рученятами. Я вже не знаю, який у нас був вигляд, але ми вперто і
героїчно сиділи. Директор власноручно накидав нам на плечі хустки, але ми їх тут же таки
скидали. По–перше: вони були якісь дуже дряпучі; по–друге: вони майже нічого нам не
давали, бо були зовсім невеличкі; по–третє – і це головне: які ж ми тоді сніжинки?

Свята минали якось дуже швидко. Уроки чомусь тягнулися значно довше. Хлопці наші
були пасивні, і їх ні до чого не можна було залучити. А ми, дівчата… без нас не обходився
жоден концерт.
Перед концертом завжди у спальні була метушня. Філомена Андріївна і Станіслава
Андріївна знову і знову підміряли нам старенькі, але чисті і старанно позашивані плаття,
прасувалися білі фартушки, підкрохмалені аж до хрускоту, слідкували, щоб ми всі мали
почищене взуття.
Марічка грала на роялі і, здається, добре грала. Це були якісь етюди, сонати, сонатини.
Я тоді ще не дуже у тому розбиралася, та й зараз, чесно кажучи, не дуже. Але мені
подобалося, як Марійка грала. Виконувались твори і в чотири руки. Я б також хотіла
грати на роялі, як Марійка, як інші, але за навчання треба було платити. Плата була зовсім
мізерна, але я знала, що у моїх батьків не буде грошей і на наймізернішу. Тому я їм навіть
нічого не казала. Потім Станіслава Андріївна запропонувала вчити мене безплатно. Я
навіть взяла перші уроки. Але треба було приходити і чекати, поки займатимуться
“платники”, або може хтось із них не прийде. А іноді отак посидиш, посидиш, а часу на
тебе і не вистачить…
Я зрозуміла, що музикантом мені не бути. Хоча й зараз, коли нікого дома нема, сідаю
собі за піаніно та й щось там пробую підібрати. Але що я можу?

ХV. Лист до батька.
Хтось дуже розумний ввів у нашу програму уроки письмо по–Гебольду. Писати по–
Гебольду – це значить писати олівцем, але у тому ж таки нашому письмовому приладді.
Букви виходили подовгасті, як друковані, але дещо видозмінені: гачки, крючки, палички
писалися в середині букви. Але таке письмо цілком могла розібрати зряча людина. Це був
добрий вихід. І коли я опанувала цей шрифт, то сіла писати батькові листа. А був мій
батько десь аж за якимось невідомим мені Омськом. Він жив у тайзі, де були ведмеді,
морози і ще якісь страхіття, про котрі я не знала, але могла собі їх дофантазувати.
Я сама написала батькові листа! Чи не диво? І він сам його міг прочитати. Він потім
казав:
– Найкраще пише Танька: букви великі, кожна окремо. А то поналіплюють якихось
каракуль, позливають все до купи, що й не розбереш.
А мій батько ходив до школи всього півзими.
Прочитав він мого листа та й заплакав: сліпа дочка сама йому написала. Потім цей лист
батько довго зберігав, носив з собою, аж доки він зовсім не потерся.
Сама писала я тепер додому. Мама не вміла читати, але хто–небудь вже їй читав моє
писання. Отже, ще одна сходинка. Якомога більше вміти самій, якомога більше! Але я
вміла мало. Мама мене не дуже до роботи привчала. Я не вміла, скажімо, прасувати,
особливо, коли складочки. У нас дома була стара праска, якою я зовсім не могла
користуватися. В цю праску засипалося деревне вугілля, взяте з плити. Від нього праска
нагрівалась. Але якийсь вуглик міг випасти, і легко можна було пропалити річ. Отже, це
було не для мене.
Та й нічого в цей час я до ладу ще не вміла: ні чистити картоплю, ні готувати їсти. Я
соромилась у цьому зізнатися, але це була правда. Мене це гнітило, але вчитися було ніде.
Потім влітку дома я таки навчуся чистити картоплю і ліпити вареники. А прасувати я ще й
досі не люблю.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

nine − 3 =