Закінчувався навчальний рік. Ми нищили свої зошити, відриваючи для себе чистий
папір. В класі розпалили грубку, і хлопці спалювали непотрібні рештки наших шкільних
зошитів разом з добрими і поганими оцінками. Тут–таки сиділа і наша Віра Тимофіївна,
лагідна, зовсім не сувора. Незабаром ми роз’їдемося додому. Залишаться тільки сироти. З
нашого класу залишалися Неля і Люся. За мною мав приїхати батько. Я з нетерпінням
його чекала. Мені раптом так захотілося додому, що, якби мала крила, то злетіла б. У мене
було стільки нового, я стільки хотіла розказати і мамі, і Ліді, і всім. Додому, у мою
Білозірку! Боже мій, як могла я стільки прожити без мами, без Ліди, без села?

Х. У колгоспі.
Чи то хата поменшала, чи я виросла… Після великих шкільних коридорів і класів
батьківська хата здавалася маленькою. Всі позбігалися, бо я приїхала. Батько урочисто
дістав привезений із Збаража колись папір, всіяний крапками:
– Ану, читай.
Всі затамували подих. Крапки притерлися, але тепер я могла їх прочитати. Це були
сторінки з журналу “Советский школьник”, що виходив тоді шрифтом Брайля. Я
прочитала. Батько був дуже гордий.
– Ну?.. Три класи за один рік пройшла! Директор хвалив. Книжку подарували.
І я почала вечорами читати батькові п’єсу С.Міхалкова “Я хочу домой”. Читала я геть–
таки нікудишньо, бо російську вивчала недавно, а там ще й німецькі фрази, латвійські
імена. Але батько при найменшій нагоді всім демонстрував, яка я в нього грамотна.

Позбиралися дівчата, їм також цікаво. А я розповідаю – аж захлинаюся: і про школу, і
про хор, і про концерти.

А в селі було невесело. У нас організовувався колгосп, навіть два: село велике, отже і
поділили надвоє. Позабирали коней, вози, плуги, борони, – все. Нашу лошичку, тобто
кобилку, звісно, також. Пам’ятаю, як батько радів, коли купив її: молоденька, швидка,
гарна. Натішився – тепер віддавай. Дехто пробував приховати одне чи два колеса до воза,
якогось старого плужка: може, здасться, може ж не надовго ті “колхозы”. Шкода праці!
Нишпорили по горищах, знаходили, забирали, ще й погрожували. Забирали і зерно на
насіння. Батько був дещо приховав: у полі закопав. Та хтось, видно, підгледів та й украв.
Ми залишилися без хліба.
Біда прийшла. Та не лише до нас – до всіх. Хто назбирав колосків – тюрма. Йшли
поночі, потай прачами молотили зерно: хоч дітям на паляниці. Кого піймали – біда.
Батько працював. Але за цілий день могли записати лише 0,25 трудодня. Та й з тих
трудоднів ніякого толку. Заплатили людям на трудодень по 370 грамів. Батько приніс 37,5
кг непровіяного зерна та й зажурився:
– На, жінко! Бачиш, скільки твій господар заробив? Годуй сім’ю, петлюй, одягай,
взувай, годуй кабани…
Мама заплакала:
– Як жити будемо?
Сум стояв у хаті. Наша хата була пошита сніпками з соломи. Сніпки погнили, а нових
ні з чого було зробити. Коли надворі йшов дощ, то в хаті він ішов також. Мама
підставляла відра, миски.
– Було добре, а стало ще ліпше, – з гіркотою казав батько.
На селі було двоє таких, що до колгоспу так і не пішли. Їх називали індусами. А в
народі і пісню склали:
А індуси їдять гуси,
Петльовані пиріжки,
А колгоспники по полю
Та й збирають колоски.
З першу вони сіяли своє поле, а потім у них таки землю забрали, але індуси
залишилися індусами і до колгоспу не пішли.
У нас тепер не було навіть корови: нічим було її взимку годувати.
А тут ще нова напасть. Мій батько був добрий господар, і будівлі у нас були зроблені
по–господарськи: комора, хлів, стодола, мурований льох, – всі в ряд, по одну лінію. От
прийшли люди з сажнем, заміряли і сказали батькові:
– У вас довжина будівель на стільки–то більша, ніж має бути у бідняка. Значить, ви –
середняк. Ми мусимо відрізати частину будівлі.
До батька довго нічого не доходило: для чого руйнувати будинок? Та йому дали шанс:
– Можете у себе зробити конюшню для колгоспних коней. І відповідно, ви ж і будете
конюхом.
Батько погодився. А що він ще міг?
У нас поставили щось дванадцятеро коней. Та біда: годувати тих коней нічим було. На
коня видавали 4 кг гнилої замерзлої соломи на добу. Батько навіть жалів запрягати тих
нужденних коней: ніс ту солому на плечах. Кінь лягав, а вранці вже не міг встати. Трошки
підніметься – падає, і ще раз підніметься і падає. Отак зо три дні помучиться і здихає.
Приїжджають тоді, складають акт, здирають шкіру, а все інше – на свиноферму, варити
свиням. Мама плакала.
Ранком батько кликав її:
– Іди, жінко, будемо коней зводити.
Якщо вдасться такого коня на ноги звести, то поживе ще. Мама зірвала собі крижі,
ходила підв’язана. Потім батько придумав, як глузливо називало начальство “колиски для
коней”: до бантин чіплялися шлеї, проводилися попід живіт коневі, і другий кінець знову
чіплявся до бантин. Хоче кінь впасти, а “колиска” йому не дає. Мука, але кінь живий.
Якось взимку батько дізнався, що невміло були зроблені кагати для колгоспних
буряків. Буряки померзли і лежали просто зверху. Матюкнувся мій батько, запріг пару
коней, що ще сяк–так могли воза тягнути, та й поїхав за тими буряками.
– Ніколи не крав, а тепер мушу, бо не можу довитися, як ті коні мучаються. Якщо сяду
в тюрму, то із–за колгоспних коней.
Тепер у нас кожного дня на плиті кипіла виварка буряків. З соломи різали січку,
мішали з м’ятими буряками і так годували коней.
Сусід матюкався:
– Ти, Ілько, якийсь чисто дурний! Тобі що ордена дадуть! Калхозних коней жаліє! Хай
здихають к такій матері.
– Ні, Микито. Кінь – то є кінь. Він не винен, що його в калхоз взяли.
– А як тебе зловлять і посадять, – не здавався той.
– То буду сидіти, – приречено зітхав батько і знову їхав за буряками.
А сестри працювали влітку і вдень і вночі, – за ніщо, гірше від панщини. Сянько сів на
трактор. Також працював майже цілодобово. Передрімає десь у полі і знову працює. І як
тільки люди витримували. Приходили з поля від буряків, не лягали, а падали, щоб
відпочити, а тут бригадир смикає: до зерна, до віялки на всю ніч. І мусили йти. Одна
жінка із злості і втоми якось взяла величезну каменюку та й кинула у горлянку ненависної
віялки – та і подавилася.
– От і нехай, а ми тим часом відпочинемо.
Ті, хто був молодший, тікали з села у місто: вчитися, працювати, ким–небудь, куди–
небудь, за що–небудь, аби тільки подалі від колгоспу. Спершу те ще вдавалося. То вже
потім почали чинити всякі перепони, не давали довідок, аби якось людей затримати. Та
молодих затримати було неможливо. Як тільки могли, вони рвалися із села, що
перетворилося на каторжанський табір.