Далі поїхали в Гусятин. Знайшли туберкульозну лікарню. Нова, щойно збудована, вся в
зелені, гарно так. Батько задоволений:
– Отут ти будеш працювати. Тут тобі добре буде. Бачу, люди привітні такі.
Повибігали медичні сестрички – всі молоденькі, усміхаються, розпитують. Звісно,
робочий день у головного лікаря вже закінчився, і він буде тільки завтра. Але тут вийшла,
видзвонюючи ключами, сестра–господиня. Вона знала трохи більше від інших, помовчала
трохи, а потім сказала:
– Звісно, ви маєте самі вирішити, як вам бути. Дійсно, нам подзвонили з Тернополя, що
до нас направляється молодий спеціаліст. Треба було вам відразу приїхати чи як…
– Та я ж не затрималася, лише додому з’їздила.
– Ну, от… А тим часом головний лікар влаштував свою дружину… Ну, звичайно, він
не мав права, ви можете скаржитися, і, я впевнена, ви доб’єтеся свого… Але як вам
працюватися буде?..
І ми пішли на поїзд. Їхати ще в Чернівці шукати щастя я вже не мала сили. А тут з
листів дізналася, що майже всі мої дівчата вже влаштувалися у Львові. Люся жила в
гуртожитку і працювала масажисткою в медичному інституті. Супрунюк, Чернюх,
Марійка, а також Оля Николин і Катя Кленовська, що вийшли зі школи, не чекаючи, поки
здобудуть середню освіту, – всі вже працювали в цехах на підприємстві. Мені набридли
мої митарства. Було гірко, але я змушена була визнати (принаймні, тоді я прийшла до
такого висновку): якщо ти сліпий, то твоє місце на підприємствах УТОСу, – от і все. І не
пручайся, не пробуй вирватися, бо ти прив’язаний. Мене хвилювало лише одне: чи
приймуть мене у Львові. Адже путівка в мене була в Чернівці… Але я вирішила їхати у
Львів, до своїх, може воно й краще: буде легше входити у той широкий світ, що якось
дивно звужувався до рамок УТОСу. Але і так добре – не жебракувати ж.
Мама збирала мене у той широкий світ і бідкалася:
– Ну як ти там будеш, моя дитино?
– Та буду вже якось, мамо…
– А ти, стара, думала, що вона завжди буде біля твоєї спідниці сидіти. Їй ще заміж
треба вийти.
– Який там заміж! – сердилась я.
– Ого, ще й як вийдеш, – не заспокоювався батько. – Вона з розумом, так що не журися
за неї, стара. Ще приїде до нас така пані, що й не впізнаєш… Тільки роду свого не
забувай, дочко.
Отак гомонячи, збирали речі. Та скільки там тих речей, – найнеобхідніше.
– Візьми мою теплу хустку, – може пригодиться.
– Ти б ще їй п’єца з собою дала!
– Та ж вона серед чужих людей житиме.
– Та які ж то чужі люди? – обурився батько. – Її товаришки, що з ними в школі вчилася.
Ти не жалій, дитино, за тим масажем. Може воно й краще.
– Та я й не жалію…
– А в самої забриніли сльози. Не те, щоб я дуже вже хотіла бути масажисткою, а так,
образливо було…

Приїхали у Львів. Ледве відшукали той гуртожиток, де жили мої дівчата. А на ранок
вони пішли зі мною до заступника директора просити, щоб мене прийняли на роботу.
– А в хор ходити будеш? – поцікавився він.
– Буду, – радісно відгукнулася я.
– Буде, буде, – запевнили дівчата.
– Ну, хай працює.
Формальності тривали недовго. І я поповнила ряди робітничого класу – стала
робітницею щіткового цеху Львівського учбово–виробничого підприємства УТОС – стала
членом великої родини щіткарів.
А з долини все махали і махали мені прощально своїм гіллям шкільні каштани. Я не
бачила їх – я відчувала цей помах. Вони прощалися зі мною, вони проводжали мене у той
широкий білий світ, вони бажали мені добра.

Епілог
Ось і закінчила я свою розповідь – свій теплий спогад: веселий і сумний, як життя.
Жаль, не прочитає вже тієї книжки Валентин Супрунюк. І Люся Бендюк не прочитає, і
Ніна Анікеєва, і Валентин Савельєв, і Юліан Вовк, і Льоня Сотник і Фелікс, – їх вже нема.
Не прочитають її і багато хто з моїх дорогих учителів. Життя… Воно щедро роздає роки,
людина бере їх, тішиться і не знає, що все коротшає її дорога…
Розумію, що ця книжка недосконала: щось забулося, десь порушена хронологія подій. Не
судіть суворо. Не судіть і ті, про кого сказано, може, кривдне слово: писала, як думала,
думала тоді, в ті далекі роки.
Книжку “Під каштанами” закінчено. Переписала її своєю рукою моя колишня вчителька
Клавдія Іванівна Разно. Я надиктовувала їй з свого крапкового шрифту, а вона писала. Ми
з нею отак співпрацювали десь півтора року. Її рукою була переписана “Стежка від воріт”,
“Солоспів”, “Зачерпніть води в долоні”, ще багато віршів, оповідань і казок. “Під
каштанами” була остання робота.
Коли знайомі зустрічали Клавдію Іванівну, уже в літах, з паличкою, що з самого ранку
кудись ішла, то здивовано питали:
– Ви що, десь працюєте?
– Так, – гордо відповідала Клавдія Іванівна, – працюю.
– А де? Ким? – не переставали дивуватися цікаві знайомі.
– Секретарем у Спілці письменників, – жартувала Клавдія Іванівна і голосно сміялася.
Вона дуже була пунктуальна. Завжди приходила вчасно або й раніше. Не пригадую
випадку, коли б вона спізнилася. На жаль, підступна хвороба підстерегла її. Моя
вчителька зовсім схудла, змаліла ростом, втратила свою суворість, але втрачала й сили. Та
як могла трималася за життя, а часточкою її життя було переписування моїх творів. Це
важило для неї дуже багато. Їй було зовсім зле. Лікарі відверто сказали, що вже не треба
вживати ніяких ліків, бо це нічого не дасть. А Клавдія Іванівна не хотіла коритися, хоч і
знала, що їй лишилося недовго. Очевидно, тим вона трошки продовжила собі життя.
– Ой, не встигну я переписати “Під каштанами”, – журилася моя вчителька, – не встигну.
А так би хотілося вже переписати…
Коли хвороба вже зовсім здолала її, і вона не могла більше приходити до мене, Клавдія
Іванівна переказала, щоб я прийшла до неї: вдома вона зможе ще писати. І я прийшла.
Вона конче хотіла дописати цю книжку – і дописала. Показала своїй приятельці Оксана:
– Дивися, все це я переписала своїми руками.
Дякую Вам, Клавдіє Іванівно, за Вашу працю.
Поховали її в селі добростани, звідки був родом її чоловік Іван Іванович. Таке життя… Я
присвятила Клавдії Іванівні свій вірш. І більше не можу я нічого. Хай пам’яткою про
Клавдію Іванівну Разно буде ця книжка, переписана її рукою від першої до останньої
сторінки. І цей вірш.
Ще вишиття палає кольорами,
її ж нема – вона пішла з життя…
І в пам’яті її життєві гами
поблякнуть з часом, кануть в небуття.
Бо вічного нічого не буває, –
ні пам’яті, ні сліду, ні життя…
Горить–горить, узорами палає
її живе майстерне вишиття.
Зринає дзвін у небо синьооке.
Сльоза скотилась й впала в її слід…
Ходила тут, красива і висока,
і лащилась земля до її літ.
Вона лежить, несхибна і сувора…
Закриті очі, стулені уста…
Здавалося, було це тільки вчора,
а вже пройшли черідкою літа…
І плачуть сивокосі учениці,
бо з нею їхня молодість мина…
Нехай Вам, наша вчителько, насниться
безжурна наша випускна весна.
Книжка написана. Поставлено останню крапку. І от саме тоді несподівано до рук мені
потрапили такі дорогі матеріали: річний звіт за 1948–1949 навчальний рік директора
школи Самченка Павла Антоновича. І фотографії з тих років. Все це зберегли онуки.
Цікаво. Дуже цікаво. Гортаю – і подумки переношуся в ті нелегкі повоєнні роки. Я тоді ще
тут не вчилася.
Це вже не історія мого життя, не розповідь про наш клас. Це сторінки з історії моєї
школи. Але мушу, мушу сказати кілька шанобливих слів про лебедину сім’ю Самченків,
що присвятили себе сліпим дітям. Пригадує Тася Кулінська – тодішня учениця.
Павла Антоновича і Наталію Прокопівну Самченків вона знала ще з часів війни. Тоді в
окупованому Києві була школа для сліпих дітей, і туди позвозили звідусіль тих
знедолених, особливо дітей сиріт, котрим нікуди було діватися. Тася також була сирота.
Як їм жилося? Важко жилося. Всім тоді було кепсько, а їм… що й казати. Самченки були
з ними. Як одна сім’я. Наталія Прокопівна вичісувала дітям голови, жаліла і пестила їх,
доглядала разом із своїми.
43–й рік. Київ. У школі святкують Різдво. Дівчатка у віночках і в українських строях,
хлопці у вишитих сорочках. Довжелезний стіл, за котрим сидять учні та вчителі – Свята
вечеря. Йшла війна. А Павло Антонович Самченко влаштував для сліпих дітей маленьке
свято, щоб знали вони українські традиції, бо дехто з них не мав ні дому, ні батьків. Після
війни частину учнів з Києва перевели у Львів, а Павла Антоновича послали піднімати
Львівську школу для сліпих. Фотографії, фотографії… Зафіксовані моменти з шкільного
життя.
Вони жили прекрасно і були величні у своїй старості – Наталія Прокопівна і Павло
Антонович Самченки. Пам’ятаю, будучи студенткою, я приходила до своєї колишньої
вчительки, аби вона читала мені потрібний матеріал. Наталія Прокопівна була спокійна і
владна. Я не переставала почувати себе її ученицею.
А потім помер Павло Антонович. Вмирав велично і красиво, як жив. Обперся на ліву
руку, перехрестився і сказав:
– Спасибі тобі, Наталю, за все.
Я іноді дзвонила до Наталії Прокопівни. Вона була вже зовсім немічна. Шурхотіла сухим
листочком, що ледве її можна було зрозуміти. Якось вона сказала:
– Знаєш, мене сьогодні завезли на могилку Павла Антоновича.
Осінню всю його могилу засипало листям. Воно таке різнобарвне. Так гарно. Я дуже
задоволена. Павло Антонович так любив осінь. Пухом Вам земля, дорогі сподвижники. Ви
робили в житті добро – і хай це Вам зарахується.

Мій брайлівський рукопис цієї книжки переходив з рук в руки, і багато хто з моїх
товаришів встиг вже прочитати його. Дехто вже встиг навіть висловити своє обурення –
це ті, про кого я сказала щось негативне або, скажімо, не дуже позитивне. Совість мене не
мучить: я нічого не вигадала, анічогісінько. Хіба може, чогось ще й не написала.
Дивно мені й самій, що слово таки ще не втратило своєї сили і ваги. Пригадую,
передзвонила мені якось Марія Іванівна – дружина покійного Юрія Гавриловича, нашого
вчителя співів.
– Таню, – сказала вона, – я чула, що ти пишеш книжку про школу.
– Так, пишу, Марія Іванівно.
– То не забудь написати там про Юрія Гавриловича. Я тебе прошу, не забудь. Хоч
півсторіночки напиши.
– Написала вже, Марія Іванівно. Аякже!
– А я думаю, нагадаю тобі: може, ти забула…
Ніколи не забуду, Маріє Іванівно.
І сльози набігли на очі.

Не хочеться закінчувати на такому мінорному акорді. Не хочеться – то й не буду.
Я зустрічаю іноді свою класну керівнику Іванну Андріївну. Яка вона була тоді
молоденька. Між нами всього вісім років різниці. А як же поважно і статечно вона
трималася. Іванна Андріївна – жвава і активна. Їй до старості ще далеко.
Десь ходить вулицями Львова і Мирон Омелянович, в котрого я була майже закохана.
Мені подобалося, як вчитель посміхався, як читав нам книжку “Діти капітана Гранта”.
Наші шляхи ніколи не перетинаються, але приємно знати, що Мирон Омелянович ходить
тими самими вулицями, що і я.
А Марія Василівна вже зовсім ослабла. Ще недавно приходила на літературно–
мистецьку вітальню “Поклик”, яку ми організовували. І не вірилося, що це саме та Марія
Василівна, від голосу котрої тремтіла школа. Стала лагідніша, розчулена, любить поезію,
пам’ятає своїх учнів і кожному хоче сказати добре слово. Живіть довго, дорогі наші
вчителі. Поки Ви живете на землі, доти ми почуваємо себе учнями.
У 2001 році моїй школі виповниться 150 років. Я вітаю тебе, моя школо, з твоїм ювілеєм.
Хай буде благословенна кожна твоя стежина, кожна сходинка, кожен, хто переступить
твій поріг. Будьте благословенні і Ви, каштани, – свідки моєї юності.