V. Театр.
Якось повела нас вчителька в театр.
Ставили казку “Іван та Мар’я”. Я не знала, що таке театр. Ми сиділи в першому ряду.
Зі сцени війнуло прохолодою – і почалася казка. І, як не дивно, саме те, що я не бачила,
додало мені фантазії. Я наче сама перемістилася в ту казку. Я чула голоси людей, добрих і
злих, а коли був ліс, то я чула запах хвої. А ще той ліс розмовляв: “Ні! Ні!” звучав хор
чоловічих і жіночих голосів. І в мене переплелася казка з реальністю. Мене лише
хвилювало, чи справді комусь там зняли голову. Але вчителька шепнула:
– Ні, то голова з картону чи з пап’є–маше.
Я не знала, що таке пап’є–маше, але заспокоїлась. Враження було надзвичайне. По
дорозі до школи я не замовкала й на хвилину: розпитувала й розпитувала вчительку про
театр, про акторів, про те, що тут правда, а що – ні. І, може тоді, так, я впевнена, саме тоді
запала в мою душу хвилююча мрія про сцену. Маленька смішна дівчинка! Сліпа артистка
– нонсенс. Та це була мрія, і вкрай не серйозна. Я навіть нікому про неї не говорила.
Зовсім нікому. А театр жив у мені, як щось незвичайне, хвилююче, як казка… я потім,
звісно, ще не раз побувала в театрі, але свято, хвилююче свято сцени не зникало.
Потім в школі силами учнів будуть ставитися спектаклі і я буду несміливо мріяти, буду
мовчки без слів благати: “Ну, дайте, дайте мені хоч маленьку роль”. Іноді мені таки її
давали. Я не знаю, чи вдавалася мені ця роль, чи ні, але я була щаслива.

VІ. Шестикрапка.
Нарешті. Нарешті ми будемо писати. Валентина Теофанівна роздала нам приладдя для
письма: так звана брайлівська дошка і грифель. Грифель – це таке ніби шильце з ручкою,
на котрій є місце для пальця… А дошка… Зверху ніби металева решіточка, поділена на
маленькі подовгасті прямокутні клітиночки. Нижня частина – також металева, теж
поділена на прямокутнички, в кожному з яких по шість дірочок, не навиліт. Ті дві частини
з’єднувались між собою. Вони розхиляються – і між ними вставляється цупкий папір.
Грифелем в кожній клітинці можна виколоти по шість крапок. Це ще не букви, але це
головне. Необхідно чітко запам’ятати місце кожної крапки: де перша, де друга і т. д. А
далі вже комбінації із крапок – це будуть букви. Скажімо, перша і четверта крапки – буква
“ц”, перша, друга, третя – “л” і т. д.
Поки що ми вчилися писати шестикрапку. Треба було в одній клітинці виколоти шість
крапок. Мені клітинки здавалися такими маленькими, що в них ну ніяк не виколювалися
всі шість крапок: то п’ять, то три, і навіть дві. Якось чудно, грифель ніби стукнув, а крапка
не викололася. Ну, хоч плач! Билася я над тими шестикрапками довго – нічого не
виходило. Інші діти вже пишуть – і в кожній клітиночці рівно по шість крапок, а в мене –
ні.
Ішов другий місяць мого перебування в школі. Я почала сумувати за батьками. Все
частіше тривожила думка: як там мама? Розуміла і те, що батьки там за мене хвилюються.
Часто приїжджати до мене вони не могли: грошей не було.
Якось я вибрала час і підійшла до вчительки. Нас уже навчили (ми ж були на Західній
Україні), як звертатися до старших: щоб обов’язково через “прошу”, “перепрошую”.
– Валентино Теофанівно, я вас прошу, напишіть, будь ласка, мені додому листа.
– Ти спершу навчися шестикрапку писати, тоді й напишу.
Я мало не розплакалася. Кара була не заслужена: я насправді дуже старалася. Просто в
мене не виходило. Я й так була покарана: діти наді мною сміялися, особливо Аня.
Але якось до мене зайшла Марійка з третього класу. Вже й не знаю, чи я сама зайшла,
чи хтось їй підказав.
У нас в школі було дуже розвинуте шефство старших над молодшими, допомога
слабшим однокласникам. Я, наприклад, вже допомагала дошкільнятам. Там були дітки
слаборозвинені, то їх потрібно було одягнути, зашнурувати черевики. Я охоче бавилася з
ними, розповідала їм казки.
Так–от, до мене прийшла Марійка. Я їй пожалілася на ту шестикрапку, що ніяк у мене
не виходило.
З Марійки, мабуть, був би педагог неабиякий. Даремно вона потім не пішла вчитися.
Марійка сказала:
– Ай, облиш ти ту шестикрапку. Ти добре знаєш, де яка крапка має бути?
О, це я добре знала.
– То будемо писати букви.
І ми почали писати і в мене вийшло. Марійка приходила до мене і ми писали.
Незабаром я знала вже весь алфавіт і цифри. Я сиділа над букварем. Пам’ятаю, одного
разу в мене аж закрутилася голова. Але, звісно, я нікому про це не казала та й значення
тому ніякого не надала. То й добре зробила. Я вчилася. Я вже перечитала весь буквар, а
мої однокласники щойно тупцювали на перших літерах. Вчителька мене не хвалила, але
листа додому написала. Першу чверть я закінчила на відмінно.

VІІ. Свято.
Готувалися до Жовтневих свят. У нас в селі такого свята не було, ми не знали, що воно
за свято. От Великдень, Різдво, – це інша річ. Правда, пам’ятаю, якось прибігла до мами
сусідка та й каже:
– Ай, чуєте, Катю, нічого не робіть, бо там сьогодні якесь їхнє свято, то вони ходять по
хатах і дивляться, чи ніхто нічого не робить. Ганка молола, то їй жорна побили.
Мама зітхнула:
– Я не знала.
Мама шанувала чужі свята. На польське Різдво чи Великдень вона б ніколи не вивісила
надворі попрану білизну.
– Хіба ви польські свята святкуєте, – допитувалася я.
– Не святкую, дитино, але тим, хто святкує, неприємно буде бачити, що я на їхнє свято
перу. Так що до радянських свят мама ставилась, як до чужої релігії: не святкувала, але з
роботою надвір не потикалась. Та частіше вона просто не знала, коли ті свята. А всі інші
не надавали їм ніякого значення. А ще ж треба знати, що ні радіо, ні, тим паче, телевізора
в ті часи у нас на селі не було. Ото я й не знала, що воно таке оті Жовтневі свята.
До нас приходили старшокласники, збирали разом перший і другий класи, ми бралися
за руки, марширували по колу і співали.
Ми – малята–жовтенята,
Є у нас така мета:
Треба вчитись, працювати,
Будувать нове життя.
Вище прапор підіймемо,
Дружно в ногу – раз, два, три!
Піонерам, комсомольцям
Ідемо на зміну ми.
Для мене все це було якось чудно. І пісня співалась на один голос, і не співали її, а
якось кричали. Але я робила те, що всі.