LIV. Останні канікули.
Я сиділа дома за столом, обклавшись книжками. Читала, що вдавалося роздобути по–
Брайлю. А ще писала вірші. А ще співала сидячи у своєму густому садку, що був наче ліс.
Мене там з дороги і не видно було. Зате було чути мій голос. І ті, хто його чув, казали:
– Танька співає…
– І де вона тих пісень стільки понаучувалась!
– Талант… Це від Бога.
– Бог завжди так: одне візьме – то щось дає на заміну.
– Краще б вона бачила.
– Що зробиш…
І змовкали, слухаючи, що я далі співатиму. На мою пісню раптом звідусіль озивалися
вивільги! І скільки їх! З різних кінців! І я могла посперечатися з ким–завгодно: вони
озивалися на пісню. Отак співала я собі з вивільгами, ще не сушачи голову ніякими
клопотами. Знала я, що не довго мені вже лишилося так раювати, і від того цей рай ставав
ще солодшим.

В один з таких райських днів до нашої хати увійшла тітка Текля. Мами не було. Тітку
Теклю я знала мало – вона жила трохи далі. Я запросила її сісти та й не знала, про що маю
з нею говорити.
– Мама скоро будуть, – сказала я, аби щось сказати. Тітка Текля зашелестіла своїм
кошиком, явно плетеним із соломи.
– А я не до мами прийшла, а до тебе.
Це вже було цікаво.
– Кажуть, що у тебе є такі книжки, що по них ніхто не вміє читати, тільки ти…
– Так, – з готовністю відповіла я, не здогадуючись, до чого хилить тітка Текля. Я знала,
що чи не все село цікавиться моїми книжками, що написані крапками.
– Є у мене такі книжки. Ось бачите?
І я розгорнула перед жінкою журнал “Советский школьник”, написаний шрифтом
Брайля, що саме був у мене під руками.
– Бачу, дитино… я тебе прошу… Я заплачу, я даремно не хочу, поворожи мені.
Я спантеличено мовчала: от тобі маєш!
– Я … не вмію ворожити.
Лице у мене палало, мені було соромно.
– Ти не бійся. Якщо не можна, то я нікому не скажу. Але ти таки мені поворожи.
Боже мій, ну як їй пояснити? І мами щось довго нема. Я зрозуміла: тітка Текля
подумала, що у мене – “Чорна магія”. Розгортаю журнал і читаю тітці Теклі про якусь
піонерську організацію.
Тітка уважно слухає, а потім каже:
– Це добре. Ти дуже гарно читаєш. Але я тебе прошу, поворожи мені. Я даром не хочу.
Ледве випровадила я тітку Теклю з хати, лице в мене ще довго палахкотіло. Не
судилося мені, видно, стати ворожкою. Воно й добре. Бо яка з мене ворожка? Я й сама не
знаю, що мені наворожить доля…

Гули джмелі, зумрила бджола. Під вітром шелестіла вся та величезна зелена листяна
маса. Я довго не могла зрозуміти, чому дома вітер по–іншому шумить. А воно все просто:
то листя шумить під вітром, ну зовсім ніби розмовляє…
Мама любила моє волосся:
– Дай розчешу, – казала мама. – Воно довге – тобі незручно.
І вона розчісувала моє довге волосся, потім заплітала в дві коси, “по–дівоцькі”
викладала мені на голові. Ми йшли з нею куди–небудь: на пошту, до кооперації чи так
куди, – і мама казала:
– Всі дивляться на тебе.
І їй здавалося, що люди дивляться на її доньку, тому що вона гарна, що в неї нова
сукня, довгі коси і тому врешті–решт, що вона розумна.
А я йшла собі з мамою по своїй Білозірці і здавалося мені, що вона, моя Білозірка –
центр всесвіту…
Чомусь не дуже хотілося їхати мені в ту Одесу. Море? До моря я не була привчена. Я
була зовсім дика. Ніяк я не могла зрозуміти, як можна роздягнутися при хлопцях.
– Та це ж на пляжі, – пояснювали мені.
– То й що! Хіба не однаково, де він на мене дивиться: в кімнаті чи на пляжі. Скажімо,
стукає до мене хлопець, а я верещу: “Не можна”, бо я в сорочці. А потім я йду з ним на
пляж і там спокійнісінько сиджу біля нього в купальнику. Де логіка?
Цього літа на морі я так і не роздягнулася. Але вражень було багато, і море мені
сподобалося. Ми плавали на теплоході, побували в Ізмаїлі, в Білгород–Дністровському,
ми співали, ми каталися на катері. Ми були всі разом – і нам було весело. Одне тільки
лихо, – що все це було так давно… ще тоді, коли ми були зовсім юними.

Десь перед початком навчального року в школу зайшов Фелікс. Покликали мене. Я
давно вже його не бачила і хвилювалася, але була вже значно спокійніша, ніж це було
количь.
Я була вражена: Фелікс прийшов… з паличкою. Він зовсім втратив зір. Мені було
страшно. Я сама не бачила – і це було нормально. Але Фелікс… Він же бачив досить
добре… Як же так?.. Я взяла його за руку і підвела до вікна. Він ще не звик до своєї біди.
Йому було важко. Я ледве не плакала.
– Закінчив 11 клас із срібною медаллю, – розповідав Фелікс. Потім дуже серйозно
треба було готуватися до вступних екзаменів в Київський університет. Ти знаєш, як нас
намагаються “зрізати”. Тепер він вчився в Київському університеті на політекономії.
– Майже фінансист, – засміялася я.
– Майже, – усміхнувся Фелікс.
– А з зором що?
– Перевтома. Треба було берегтися, не перенапружуватись. А як же тоді університет?
Життя не можна прожити, не напружуючись.
Це була правда. Я не питала, як йому. Знала, що важко.
– Я ніколи до цього не звикну, – якось болісно сказав Фелікс.
– Звикнеш. Мусиш звикнути.
І звикне, тільки значно пізніше, ціною своєї величезної сили волі, своєю впертістю,
настирливістю, великим працелюбством. Він вільно ходитиме по Львову і Києву, без
поводиря поїде в Москву, захистить дисертацію з політичної економії… але це вже буде
колись…
А зараз він стояв ще приголомшений тим, що з ним сталося, а я нічим, зовсім нічим не
могла йому допомогти. Мені було боляче – я все ще його любила…

LV. Крок… Чи рік до випускного.
11 клас починався цікаво. Це вже було щось нове, не подібне до щорічного початку
навчального року. Відразу – у вир. Ну, перш за все, Наум Ейнахович добився, що нам при
школі дозволили відкрити курси масажу. Такого ще не було. Це мало дати нам в
майбутньому прибуткову професію. Масаж щойно набував популярності. При лікарнях і
поліклініках вводили ставки масажистів. Так що у нас були, здається, шанси влаштуватися
на прибуткову роботу. Але це так нам тільки здавалося. Масажистів бракувало, про ті
ставки ще мало хто знав, а тому, як правило, цю ставку головний лікар віддавав комусь з
рідних чи близьких – та й так, і без масажу обходилися. Але ми ще того не знали і вірили
у свою велику перспективу. І Наум Ейнахович вірив у неї разом з нами.
Отже – масаж. Декому з дорослих навіть пощастило на ці курси влаштуватися. Ми
вчилися. На практику ходили у диспансер лікувальної фізкультури. Ми надіялись в житті
бути не зайвими. Ми хотіли бути потрібними людям. І це було головне, найголовніше.
Ставки масажистів тоді були мінімальні – очевидно, розрахунок був на те, що кожен
масажисту щось докине. Нам це пробували обережно пояснювати наші вчителі. Та ми з
тим не могли так легко примиритися. Як? Брати хабарі? Взятки? Ні в якому разі! Наш
практичний Семен Маркович пояснював:
– Це не взятки, не хабарі. І, якщо людина хоче якось віддячити масажисту, то не можна
її ображати.
Ми, котрі їздили на канікули додому, більше стикалися з життям, то вже дещо знали. А
Люся, вихована на книжках і позитивних ідеалах, і уявити собі не могла того бруду, тієї
брехні і непорядності, що чекали на нас у житті, котре починалося за стінами нашого
інтернату. Та й ми, чесно кажучи, не до кінця усе це собі уявляли.
Масаж мені не дуже подобався. Я ще не знала, чи буду працювати масажисткою. Але,
йдучи на практику, ми спілкувалися із зрячим світом, стикалися з тими емоціями, які ми,
хотіли того чи ні, викликали у зрячих людей. Нам доводилося відповідати на безліч
дурних запитань: хто нас одягає, причісує? Чи ми часом не сестри? Чи ми родилися
сліпими? Як ми їмо? Чи правда, що сліпі виходять заміж і женяться? Чи правда, що у
сліпих є діти? Як у них можуть бути діти, коли вони сліпі?
Найчастіше ми на такі питання відповідали грубістю. Але іноді, коли людина була
особливо інтелігентна, вступали з нею у розмову. Після наших походів у диспансер
лікувальної фізкультури Люся часто плакала: вона була дуже вразлива. А ми 0 нічого,
було навіть цікаво.
Траплялись з нами і казуси. У Люсі очі були скляні – протези: голубі, дуже вдало
підібрані, вона дивилась, мов і справді ними щось бачила. Та трапилось так, щ9о один
протез розбився, і підібрати щось по кольору не змогли. Довелося підібрати протези
іншого кольору. Тепер Люся була чорноока, що їй також дуже личило. Значення
особливого ми цьому не надали. Але, коли ми прийшли наступного разу на практику, то
наша методистка Люсю не впізнала і доводила нам, що до сих пір на практику ходила
Люсина сестра. Ми ніяк не могли зрозуміти, в чому тут справа. Люся даремно запевняла
методистку, що немає в неї жодної сестри. Та стояла на своєму. Аж коли вона сказала про
колір очей, тоді ми просто розсміялися і поставили методистку у незручне становище.
Ми входили в роль масажистів і вже навіть знали, скільки який масаж має коштувати.
Та все ж масажисткою я себе не уявляла.

А ще я собі не могла уявити, що незабаром, зовсім уже швидко, я вийду зі школи, і не
буде тут більше моєї парти, мого класу, мого ліжка в спальні. І робилося сумно, ставало
лячно. І що, власне, я таке в цьому великому світі? Я була впевнена, що піду працювати в
цех, що буду робити щітки чи в’язати сітки. Це, звичайно, добре. Робітничий клас – це
звучало гордо. Але… От із–за того “Але” робилося сумно… Я знала багатьох з
підприємства. У кожного по–своєму складалося життя. Але мені хотілося ще чогось. А
чого – я не знала. Вчитися? А як же я проживу на мізерну стипендію? Батьки мені
допомагати не зможуть. А гуртожиток? Як я зможу жити серед зрячих студентів, під їх
пильними поглядами? Ні, це не для мене. Я сердилась сама на себе і запитувала сама себе:
– Ну, то чого ж ти хочеш? То й працюй в цеху, і не морочи собі голову, – умовляла я
себе і не могла умовити. Я, звичайно, знала, нас вчили, що праця – це свято, це подвиг.
Але вже і тоді я розуміла, що щоденна праця не може бути святом. Любов до своєї праці?
Я, звичайно, нічого не мала проти, скажімо, шнурків для взуття, проти того, щоб
спеціальним станочком набивати на них металеві наконечники. Але любити цю роботу…
Чи, скажімо, коробки для взуття… Це було чудово, що ми мали роботу, бо це був засіб
для життя. Особливо добре розумієш це тепер, коли зупиняються підприємства для
сліпих, і незрячі люди утримують сім’ї на свої нужденні пенсії. Та це зараз. А тоді…