LIІ. Яросько.
Новина облетіла школу. У нас буде новий учитель фізкультури – Ярослав Ілліч. Ну,
звичайно ж, Яросько. А що Мирон?
– А нічого. Буде вихователем.
– Шкода Мирона!
– Шкода. Без нього буде не те.
– А хто знає, може, Яросько буде кращий.
– Та де вже там!
– Ні, не буде, це ясно. Мирон був нормальний мужик. Он ти друг! Біжи вперід!
Відпочали, відпочали! – Хлопці передражнювали місцевий діалект Мирона Омеляновича.
Його любили.
Всі чекали нового вчителя. Всім було цікаво. І от нарешті фізкультура. До класу
увійшов Ярослав Ілліч. Хлопці одягали на фізкультуру спортивні труси, а ми, дівчата,
були, як є, у шкільній формі. Школа нас мала на повному утриманні: якщо нам не купили
спортивну форму, то у нас її просто не було. Лише наша нова учениця Ніна Сорокіна, що
прийшла до нас зовсім недавно, мала свій домашній лижний костюм. Клас вишукувався і
рушив до спортивного залу. Там ми стали у шеренгу, – це все було звичне, а от далі… а
далі було от що: Ярослав Ілліч назвав наші прізвища (тих, хто без спортивної форми) і
скомандував:
– Два кроки вперед! Напра–во! Із залу кроком руш!
І вже навздогін докинув:
– Коли у вас буде спортивна форма, тоді і прийдете на фізкультуру.
Ми були ошелешені. Оце так! Такого ніхто від Яроська не чекав. Ми були обурені.
Якби у нас запитали, ми б пояснили, але у нас ніхто ні про що не питав. Нас просто
вигнали з уроку.
Ми пішли в клас і поступово заспокоїлись.
– От і добре! Маємо тепер вільний урок.
Лише Люся трохи жаліла. Вона любила фізкультуру. Що до мене, то я була тільки
рада, бо була слабка, і всі ті канати, козли, бруси для мене були тортурами.
Нас вигнали – отже, ми перестали ходити на уроки фізкультури. Адже спортивної
форми у нас не було. А де б вона мала взятися? На вільному уроці ми собі займалися
своїми справами: хтось в’язав, хтось читав, хтось виконував домашнє завдання, а хтось
просто розмовляв. Отак цілу чверть ми собі байдикували. Аж гульк – чверть закінчилася.
Тоді всі оцінки виносилися на педагогічну раду. Отут все і виявилося.
Всі були шоковані, коли Ярослав Ілліч сказав, що нам, активістам, кращим учням
школи, він поставив двійки з фізкультури. Я вже не знаю, що йому казали, що і як там
йому пояснили, але двійок нам він таки не поставив. А з нової чверті, прийшовши в клас
на свій урок, скомандував:
– Анікеєва, Балтер, Бендюк (Люся), Кноль (цебто я), Міняйло (це Марійка) стати в
стрій!
Ми з жалем зітхнули: закінчилась лафа! І пішли на фізкультуру. Але це вже була весна,
і ми проводили уроки в саду, на спортивному майданчику, а це вже було трохи веселіше.
А невдовзі школа придбала нам спортивні форми. Вони б давно вже були, якби вчитель
звернувся до адміністрації школи, а не виганяв би нас з уроку.
Але це нічого. З часом, працюючи в нашій школі, Ярослав Ілліч захистить
кандидатську дисертацію. На жаль, я не знаю, про що в ній йдеться, на яку вона тему. Але
дисертація є – і це добре (принаймні для Ярослава Ілліча). Та це вже буде пізніше, значно
пізніше, коли ми вже будемо за стінами школи.

LIІІ. Те, про що чомусь не розповідали нам учителі.
Та була ще одна дисертація, також написана пізніше, але робота над нею тривала вже
тоді. Працювала в нашій школі Ірина Михайлівна Самченко. Працювала лікарем у
шкільному медпункті, була інтелігентна, врівноважена, розумна, ерудована, кохалася в
музиці. Років шість, а може й більше прожила в Китаї. Тепер би це нікого не здивувало, а
тоді, коли Радянський Союз жив “за завісою”, це було щось нечуване. Живучи в Китаї,
Ірина Михайлівна освоїла голкотерапію. І це ще в ті роки, коли ми про неї лише подекуди
читали наукові статті і дивувалися. Я не знаю, чи вже тоді застосовувала Ірина
Михайлівна свої знання на практиці (в ті роки це було вельми не просто), але це була
справжня голкотерапія (шарлатанів в ті часи було значно менше). Чудодійну силу
китайських голок я відчула на собі. Ірина Михайлівна просто пожаліла мене, коли я дуже
мучилася з вухом. У мене в середньому вісі був нарив. Я по–справжньому страждала:
боліло нестерпно. Ми пішли у міську поліклініку, – а лікар саме на якусь конференцію
поїхав. От тобі і маєш! А я вже ну просто–таки пропадала. От і пожаліла мене лікарка і
вирішила допомогти: вона поставила мені голки. Після голок я міцно заснула, бо через
біль не спала вже кілька ночей. А тут заснула. А коли прокинулась, хустка була мокра: мої
страждання закінчилися, і я була дуже вдячна нашій лікарці.
Тоді разом зі мною у медпункт прийшла вчителька. Прийшла з паличкою – радикуліт
мучив. Ірина Михайлівна і їй поставила голки. Правда, їх було більше, і лежала вона з
ними довше. А коли вчителька пішла, Ірина Михайлівна, посміхаючись, сказала:
– О, пішла і паличку забула.
Я була ошелешена. Про такі чудеса тоді я ще й не чула.
Так оця Ірина Михайлівна писала дисертацію. Правда, я тоді ще й не знала, що воно
таке, та дисертація, але уявлялося мені, що це мало бути щось таке страшенно розумне,
чого не може осягнути проста смертна людина. З рештою, так воно і є. Правда, на жаль, не
завжди.
Ірина Михайлівна була добрим і цікавим лікарем. Про кожного з нас вона знала багато
такого, чого й самі ми не знали. Але ті таємниці вона видавала неохоче. Хіба з часом, іноді
з якихось причин щось вислизало.
Говорити з Іриною Михайлівною завжди було цікаво і було про що. Розмовляла вона
чисто українською мовою, було в ній щось шляхетне, ця жінка явно знала собі ціну. Ото
колись з якоїсь нагоди прийшла я в медпункт. Тут було тихо, не було нікого, що бувало в
край рідко. Ми сиділи вдвох з Іриною Михайлівною. І якось несподівано вона сказала:
– А хочеш, я розкажу тобі дещо з історії нашої школи.
Звичайно, я хотіла. Тільки подумати: я собі вчилася в школі для сліпих дітей і ніколи
не задумувалася, як же воно так сталося, що комусь колись прийшло в голову заснувати
нашу школу. Виходить, що наша школа також має свою історію. Я, виявляється, була
настільки легковажною, що й не уявляла собі, що могло так статися, що нас, інвалідів,
просто ніхто нічому не міг би вчити. І були б ми собі просто сліпими жебраками,
випрошували б шматок хліба чи якусь копійку. Боже мій! Я навіть не знала і ніколи не
поцікавилася, чому наше крапково–рельєфне письмо називається шрифтом Брайля. Я
картала себе, бо ж в глибині душі, мала себе за розумну. Але чому нам про це ніколи
нічого не розповідали вчителі? А може вони й самі не знали? Та ні, знали. Бо вони ж
вчителі, а вчителі знають все. Просто в них того не було у їхніх програмах. Там не
відводилося часу для таких розповідей. А жаль. Дуже жаль було мені вже й тоді, коли
вчилася я в 10 класі. А зараз я вважаю, що такі розповіді дітям просто необхідні. Вони
можуть зробити значно–значно більше, ніж якісь там програми. Та наша школа, з рештою,
особлива.
Від Ірини Михайлівни я вперше почула, що ще у 1749 році французький філософ Дідро
написав “Лист про сліпих як напучення зрячим”. Тут він доводив, що сліпі мають такі ж
розумові здібності, як і зрячі. Під впливом цих ідей француз Гаюї у своєму власному
будинку на свої власні кошти відкрив першу школу для сліпих дітей, що пізніше стала
називатися “Королівський інститут для сліпих”. І нарешті – незрячий француз Луї Брайль.
Це він придумав письмо для сліпих, яким ми тепер користуємось. І не тільки ми, а незрячі
всього світу. Ура французам!
А наша школа? О, виявляється, що і наша школа має свою історію, і сягає вона
минулого століття.
І розповіла мені Ірина Михайлівна про графа Віценту Зарембу–Скшинського, що,
виявляється, і був засновником нашої школи. Я десь вже про те чула, але вкрай мало.
Чула, що у графа був сліпий син, і що він помер, і що багаті батьки в пам’ять про свого
сина заснували школу для сліпих дітей. Але я нічого не чула, скажімо, про Маковського,
що 42 роки керував “Галицьким закладом для сліпих дітей”. Він був першим вчителем в
нашій школі. Це він вибирав місце для забудови того будинку, де зараз наша школа. І
неспроста на нашій території є гора, є долина, що ми зараз називаємо Тухольською, а в
саду – рівненький майданчик… Все це не випадково: Марко Маковський хотів, щоб сліпі
діти таким чином могли уявити собі географічну карту земної кулі: з горами, рівнинами,
улоговинами. Як цікаво! Але чому наші вчителі нам на цьому не наголошували? А може й
самі не знали, що це зумисне так задумано…
Я слухала ту розповідь, і мені здавалось, що переді мною розгортається історія, історія
перегорнувши свої сторінки на ціле століття назад.
Марко Маковський їздив по світах, щоб навчитися самому, як вчити сліпих дітей. Його
дружина Амалія безкоштовно вчила дівчат плести мережево. Отже, були справжні
сподвижники, що так багато для нас робили. А зараз… І я згадала Павла Антоновича
Самченка, що сам конструював для нас парти, робив замовлення. Парти були зручні, з
глибокими шухлядами. Ми з Марійкою і зараз сиділи за такою партою. Але їх залишалося
вже мало – вони ламалися. На заміну завезли нові: вони були для зрячих – покатий стіл, на
котрому незручно було вмощувати наше письмове приладдя. Шухляди такі, що з них
випадали зошити і все, що там лежало, особливо, коли парти пересувалися.
А ще згадався мені Федір Романович Пилявка – вчитель молодших класів, що
виготовив для нас таку зручну географічну карту. Ми її називали двері, бо була дерев’яна
і велика. А може це були двері у світ?.. Як добре треба було знати психологію незрячої
дитини, щоб придумати таку карту.
Гори тут були виліплені з якоїсь суміші (здається, хліба і клею), а моря – заглибини з
вирізьбленими затоками, наліпленими островами і півостровами. Залізниця – подвійний
шнурок, залитий все тією ж масою, а річки – одинарний шнурок, що вигинався,
закручувався, як того вимагало русло річки. Міста – більші і менші головки цвяхів. Все це
було охайно опрацьовано, що й не здогадався б, який матеріал тут використано. Яка ж це
була кропітка праця.
Віцента Заремба–Скшинський заповідав, щоб в актовому залі висів портрет його
сліпого сина Володимира – то й нехай би висів. Та де ж пак, графський син! Але я
впевнена, що навіть маленької фотографії Федора Романовича Пилявки не знайшлося б в
нашій школі. Це тоді, коли я була в 10 класі.
А зараз в школі музей. Дещо вдалося зібрати, розшукати, випросити. До цього доклала
рух і хисту наша незряча вчителька Люба Гриців, цікава, ерудована, вона вклала в той
музей частинку душі. Висять в музеї фотографії сестер Філомени і Станіслави Андріївни
Сидорко. А от Ф.Р.Пилявки нема, не знайшлося. І бере смуток, що часом людина все своє
життя кладе на вівтар – і все в небуття… І чи й згадають? А згадувати конче треба, для нас
живих треба…
А тоді я слухала розповідь Ірини Михайлівни – і боялася дихати, щоб не перервати її. І
молила Бога, щоб ніхто не знайшов у медпункт у якійсь потребі. Слухала. Ірина
Михайлівна розповідала, часом читала. Я тоді й не дуже вникала, звідки читала вона.
Певно, це були якісь документи. Я ніколи не думала, що слухати документи може бути
так цікаво.
– Заремба–Скшинський пожертвував 18000 золотих ринських до фонду будівництва
школи і звернувся з закликом до галицьких громадян наслідувати його приклад. Заклик
знатного і впливового графа не залишився без відгуку серед гонорового панства. Почали
надходити дарунки від інших громадян Галичини. На зібрані гроші збудували невеликий
одноповерховий будинок на Личаківці. Підібрали по вулицях Львова серед жебраків сім
сліпих хлопців віком від 8 до 24 років і 1 червня 1851 року в урочистій обстановці в
присутності намісника відкрили школу. За бажанням фундатора її найменували
“Галицький заклад для сліпих”. Після відкриття “закладу” граф зобов’язався платити
довічно 400 ринських золотих щорічно на утримання вчителя. По смерті фундатора це
забов’язання повинні були виковувати його спадкоємці. До “закладу” приймали
християнських дітей Галичини, Буковини та Краківського намісництва. Від вступаючого
вимагали довідку про приналежність до християнської громади.
Пора було йти. А не хотілося. Я подякувала Ірині Михайлівні, і десь ворушилося в
серці щось таке, чого не було досі. Любов? Вдячність? Бажання і собі щось зробити в
цьому світі?.. Мабуть…

Ми таки вибороли першість у тому соціалістичному змаганні на кращий клас. Влітку
ми мали їхати в Одесу по туристичній путівці.
А зараз – додому. Додому, додому! Швидше! У мою тиху казку, у мою ясну мрію.