подобалася багатьом. Дівчина знала собі ціну. Знала, що вона гарна, і поводила себе
розковано і вільно. А якщо вже співати, а якщо ще й під гітару – ото вже вона любила. Та
це ми любили всі, хіба вже хто зовсім співати не вмів. І співали все, що до нас потрапляло.
А звідки потрапляло – хто й зна.
Зашла я в склад игрушек,
Весёлых погремушек
Вечернею порою как–то раз.
Средь тысячи игрушек
Понравился мне турок –
Глаза его блестели, как алмаз
Я наглядеться не могу на бравый вид,
Когда мне турок с улыбкой говорит:
“Ах, разрешите, мадам,
Заменить мужа вам,
Если муж ваш уехал по делам.
Без мужа жить
К чему, мадам?..”
І звідки все це бралося на наші нерозумні голови? Але ж бралося. Звичайно, ми не
дивилися тоді телепрограм, подібних до сучасних, і про телевізори тоді ми ще й не мріяли,
і дівчата ми були цілком нормальні, не якісь там розпущені, але пісні… Ой, ті вже мені
пісні!.. Були й гарні, звичайно, а були… Всякі були. І ми співали все, що знали. І дуже
добре було, коли хтось на семиструнній вмів підіграти хоч кілька акордів. Тоді вже нас не
можна було спинити.

Я б могла так ще довго писати. Та відчуваю, що це мало. Мало написати про кожного
кілька рядків, бо за цими прізвищами були цілі світи із своїми переживаннями,
таємницями, пустощами та слізьми.

LI. Мушкетери.
А був серед нас і справжній поет – Микола Красюк. Він приїхав до нас з Київської
школи. Він писав справжні вірші – ерудовані і серйозні, як для хлопця. Микола був
закоханий в Іспанію, в піратів, в історію, в літературу, в мистецтво шаржу, гострого слова
і… мушкетерів. Хоча в нього, як я це зараз розумію, нічого від мушкетерів не було:
невисокий на зріст, повнуватий, не стрункий і не спортивний. Але все це не мало
значення. Хлопець хотів бути мушкетером – і був ним. Був він, звичайно, Арамісом, що,
як ви пам’ятаєте, також писав вірші.
Був у нас і Атос – Василь Котелянець – також хороший хлопець. Розумний, дотепний,
їжакуватий, мріяв про філософію, про психологію, хоча таку мрію здійснити було нелегко,
бо в університет нас, незрячих, приймали не вельми охоче, і то здебільшого на
історичний. Щось нечутно було, щоб хтось з наших на філософському вчився. Та й не
було у Львові такого факультету, хіба що в Київ треба було їхати. Але мріялось хлопцеві –
то й добре.
А от з Портосом нам явно не повезло: не увійшов у роль, не перейнявся, так би мовити.
Ми його з мушкетерів не викреслили, але в тому статусі він якось не ходив.
Але зате у нас був д’Артаньян: високий, розумний, гідний хлопець.
Я ходила по коридору із своїми мушкетерами: то з усіма, то по одному, дразнячи
декого з учителів та вихователів, що ніяк не могли визначити, з ким у мене роман. А
романа, власне, не було ні з ким. А надто хвилювалася Марія Григорівна. Не любила
чомусь мене ця вчителька. Не любила – і все. Я її також. Хоча й не скажу, що вона була
недоброю вчителькою. Вона приїхала до нас з Чернівецької школи разом з учнями. Зараз
працювала з молодшими класами. Учні любили її. І ті, кого вона раніше вчила, не
забували. Вона була незряча, була незаміжня, то ж всю себе віддавала дітям.
А от у нас з нею була якась несумісність. Марія Григорівна не могла спокійно
дивитися, як я ходила по коридору із своїми мушкетерами.
З кожним з них вчителька провела “роз’яснювальну роботу”.
– І чого це ви з нею (цебто зі мною) ходите? І що ви в ній знайшли? Вона ж вам всім
голови крутить і нікого з вас не любить.
Потім була розмова зі мною:
– Я ніяк не можу зрозуміти, – хвилювалася вчителька, – хто з них тобі подобається.
– А я й сама ще не зрозуміла, Марія Григорівна, – відверто глузувала я з такої бесіди.
Але вчителька чомусь того не помічала і продовжувала далі:
– Треба ж визначитись, так же не можна.
– Я обов’язково визначуся, Марія Григорівна.
– Мабуть, тобі Красюк найбільше підходить.
– А чому, Марія Григорівна?
Мене розбирав сміх.
– Ну, у вас багато спільного… Муза, Ліра…
– Добре, Марія Григорівна. Я подумаю.
А потім ми з мушкетерами довго сміялися, переповідаючи, що кому вчителька
говорила, і глузували собі з того.
А вранці, коли Марія Григорівна відмикала свій клас, ми, проходячи гуртом по
коридору, дружно і ввічливо з нею віталися:
– Добрий день, Марія Григорівна.
І це був глум: а що, мовляв, взяла? І глумилися ми не над вчителькою, а над методом її
виховання.
Хлопці довіряли мені дещо із своїх хлоп’ячих таємниць, і я дуже тим пишалася.

З Миколою Красюком у нас і справді було багато спільного. Нас і справді єднала муза.
У Миколи було багато цікавих задумів: деякі з них з часом здійснилися, деякі, певно, ні.
Але тоді він щиро ділився ними зі мною. Хлопець переповідав мені сюжети майбутніх
своїх книжок (деякі з них так і не були написані). Він читав мені свої вірші, і я була дуже
вдячним слухачем. Я відгукувалась на них, я раділа з його здобутків. Я знала, що іноді
мені він давав читати таке, чого не давав іншим, таке, за що б по голівці не погладили.
Тоді прочитала я і “Думу про зотий пам’ятник”. Але це був не той твір, який поновив він
зараз. Це була інша “дума”, може, по–школярськи наївна і захоплююча.
Потім стане Микола членом спілки письменників, видасть свої поетичні збірки, а ще до
того напише прекрасні слова про наш Львівський інтернат, і Михайло Кондрат покраде їх
на музику, і стане ця пісня нашим шкільним гімном, і співатимуть її всім залом (учні і
гості) на всіх урочистостях, зустрічах чи просто вечорах. І зігріватиме ця пісня наші душі,
навіть, якщо вони скривджені та зболені. Але це буде потім, коли мене вже не буде в
нашій школі, коли каштани прощально помахають мені гіллям. А поки що…
А поки що ми з Миколою ходили шкільними коридорами, і він розповідав мені якісь
нові свої задуми, а я зачудовано слухала і думала:
– Який же він розумний!
І даремно спостережливо наша вихователька Галина Павлівна шукала причини
зачудованого виразу на моєму обличчі.

А якщо вже зовсім на чистоту, то з мушкетерів найбільш до душі припав мені
д’Артаньян. Це був високий стрункий хлопець, розумний, спокійний, врівноважений. Ми
з ним багато розмовляли, придумували незвичайні кінцівки до домашніх творів. Річ у тім,
що Генріета Юхимівна любила щоб “твір на тему…” поєднувався із радянською
сучасністю, то ми і фантазували, як–от: “Євгеній Онегін в семирічці”. Вчителька була
задоволена, а ми собі мали з того розвагу.
А ще ми багато мріяли і сперечалися, вірили і надіялися, що все в нас буде добре, має
бути добре. Де ти тепер, д’Артаньяне? Знаю, у тебе дружина і діти, а може, що й онуки…
Час іде… Нехай не ревнує тебе твоя дружина. Я – просо частинка твого минулого – і
більше нічого… Та тоді поміж нами щось тліло. Тліло, та не розгорілося. Але вірш
д’Артаньяну я все–таки написала – слабкий, недосконалий, але щирий…