Розділ XL. Гортаючи старі журнали.

До класу прибігла захекана Люся.
– Таню, тобі лист. Від якогось хлопця!
– Мені?– Серце зойкнуло. – Від Фелікса!
– Ні, – відразу приземлила мене Люся. – Це не від Фелікса, від якогось Романа.
– Романа? А де ж той лист?
– В учительській. Зараз Іванна Андріївна принесе. Мені не дали.
Іванна Андріївна – це молоденька вчителька з фізики, наша класна керівничка. Листа
вона щось не несла, але мені було байдуже. Якщо не від Фелікса, то… і я заспокоїлась.
Але прийшла Іванна Андріївна і таки принесла листа.
– Таня, тобі лист аж з Молдавії, з Бельців. У тебе там є знайомі?
– Нема, – знітилася я.
– А Роман Лазар?
– Не знаю такого.
– Але ж він тобі написав?
Я починала сердитись.
– То нехай пише. Потрібний він мені, як сліпому дзеркало!
– Таня, не груби, – вчителька вдавала з себе дуже статечну, певно тому, що була ще дуже
молода.
– А я не грублю. Я просто кажу, що ніякого Романа ні Лазаря я не знаю.
Я взяла лист. Він був зашитий товстою ниткою, як звикли ми зшивати наші Брайлівські
листи. Це означало, що шкільна цензура лист обминула. Найсмішніше було те, що я і
справді не знала ніякого Романа. А Лазар – це було його прізвище.
Лист я прочитала всьому класу.
Ото вже вредна була! А чого він пише? Хто його просив? Я що, його знаю? Чи він мені
і справді потрібний? Роман писав: “Здравствуй, Таня! Меня зовут Роман. Я учусь в
восьмом классе в городе Бельцы (Молдавская ССР). Не удивляйся, ты меня не знаешь. Я
хочу с тобой познакомиться. Как я узнал твою фамилию? Очень просто. Я болел и начал
перелистывать старые журналы. В журнале «Советский школьник» я прочитал статью о
вашем классе. Хорошая была статья. Твоя фамилия упоминалась дважды, поэтому я на
нее обратил внимание. У нас тут учится Костя Г., который приехал со Львова. Он
рассказал, что ты очень хорошая девочка, и я решил тебе написать. Давай с тобой
переписываться. Пиши о вашей школе, о твоих любимых занятиях. Я играю на баяне.
Познакомь меня с вашими баянистами, чтобы мы могли обмениваться нотами. Пиши.
Буду ждать ответа. С приветом – Роман».
Лист як лист. І чого він мене так розсердив – не знаю. Дійсно, – стаття про наш клас в
журналі була. Але це десь тоді, коли я вчилася ще в 6 класі. Робити хлопцеві нічого.
Журнали старі гортає… І я підняла на сміх і Романа, і його лист. Ще й зараз соромно, коли
згадую. Прочитала на весь клас та й хотіла пожбурити у смітник, та хлопці не дали.
– Дурна ти! Відпиши, то будемо мати з чого сміятися.
Довго той лист валявся, я все не відписувала. Нарешті мені жаль стало хлопця і совість
почала мене потроху гризти, що сміялася з нього. Ну що він мені поганого зробив?
Написав. Та хіба ж це злочин?
І я вирішила відписати Роману. Лист був дещо сухий, майже офіційний. Про школу,
про клас, про концерти, про захоплення. Відіслала та й забула. Та дуже швидко я
одержала відповідь. Але тепер вже я не читала лист всьому класу. У листі була
фотографія. Дівчата дивилися, казали, що хлопець гарний. Відписувати я не спішила, та
через короткий час прийшов другий лист, а там і третій. Нарешті я відповіла. Роман мене
просто–таки закидав листами. А я не дуже своєчасно відписувала. Та іноді я все ж писала.
Це були досить–таки офіційні листи. Ну, скажімо, як в редакцію газети чи журналу.
Познайомила його зі шкільними баяністами. З кимось він навіть переписувався. Та мене
це якось не обходило. От що буває, коли знічев’я гортаєш старі журнали.

Розділ XLI. Перший бал.

У навчанні я з’їхала, особливо з математики. Стала якась нестримана, часто хворіла,
намагалася хоч щось дізнатися про ту Ніну Назаренко. Мені хотілося конче знати, чим
вона краща за мене, що приворожила мого Фелікса. Нічого особливого я не дізналася:
дівчина – як дівчина.
До мене підходили хлопці, дуже настирливо і лагідно підходили. Та я собі сміялася та й
робила вигляд, що не помічаю їхніх намагань.

Та один хлопець мені все ж імпонував. Ні, я не була в нього закохана. Просто мені з
ним було цікаво говорити, слухати його. Я не буду називати його справжнього імені,
назвемо його, скажімо, Сергієм. Він був високий, чорнявий, завжди елегантно одягнений.
Ми мали грати з ним в одному спектаклі. Мали грати молоде подружжя Глашу і Василя,
ото ж і називали жартома один одного тими не своїми іменами. Спектакль чомусь так і не
відбувся, а імена залишилися.
– Глашо, – це до мене.
Сергій тримав трубу. У нас тепер в школі був свій духовий оркестр. По класах звучали
труби.
Досить несимпатичні їх звуки нікому не давали спокою. Та що поробиш. Хлопці
мусили відпрацювати звук. Зате вже на свята як заграли – то аж душа раділа. Духовий
оркестр – це сила. Сергій також грав в оркестрі і гордо носився із своєю трубою.
– Глашо, – повторив Сергій, виводячи мене із задуми.
– Що, Василю? – це були імені із спектаклю.
– Ти на танці ідеш?
– Іду, обов’язково.
– А я певно піду з оркестру, – сумно сказав хлопець.
– Чому? – щиро здивувалася я. Сергій вже досить добре володів інструментом. Звук був
рівний і чистий.
– Та… – Він зам’явся.
– З керівником не поладив, – висловила я свій здогад.
– Та ні, керівник у нас – молоток!
– А що тоді?
– Та…ти собі танцюєш. З хлопцями… А я граю в оркестрі, як дурень!
Я засміялася.
– А ти грай, як розумний.
– Я теж хочу потанцювати. З тобою.
Ми з ним іноді танцювали, і в нас добре виходило, особливо я любила чардаш і вальс.
Чому чардаш? Бо у нас не так давно організовувався гурток бального танцю. Тут ми
пробували танцювати всяке. Було цікаво, Сергій, як і я, був зовсім незрячий, але вів мене у
танці вправно і впевнено. Він явно мені симпатизував і не збирався того скривати. Жаль
було хлопця, хоч і лестило, що він постійно намагався бути зі мною.
Вирішили, що танці іноді будуть під баян, щоб оркестранти також могли танцювати.
Але на святі їм все–таки доводилося грати. Ну, що ж, доля музикантів…

Готувалися до Нового року. Це мало бути грандіозне свято, про яке ще і не чула наша
школа. Мав бути костюмований бал. Ми до ладу не знали, що воно таке, але готувалися
всі. Ми, незрячі, не могли самі собі шити костюми, але щось десь діставали, розпитували,
хвилювалися. Головне було – придумати собі костюм. Але мені і думати не треба було: я
знала, що буду Наталкою–Полтавкою, а про якийсь інший костюм і мови не могло бути. А
вже як мені хотілося заспівати пісню Наталки – та я аж мліла. Отож Наталка.
Але ж нічого у мене не було, все треба було десь напитувати, позичати.
Наум Ейнахович подбав про нас. Я вже не знаю, як це йому вдалося, але в школі
з’явилося багато всяких костюмів і масок: і звіряток (це для молодших. У них мав бути
бал окремо), і мушкетерів, і моряків, і козаків. З дівочими костюмами було гірше: їх треба
було припасовувати, підшивати. Грошей у нас, звичайно, не було. Цим мали займатись
класні керівники і вихователі. Я не думаю, що це в них викликало захоплення. А все ж
готувалися до балу, бо Наум Ейнахович так сказав. А його чомусь слухалися всі. Йосип
Михайлович – наш директор – якось ніби змалів, відійшов на задній план. Сидів у себе в
кабінеті, ще мав якісь уроки. Здавалося, він ні в що не втручався. І учні – ото вже злоязикі
– прозвали його лінивим королем. Здавалось, що школою керував Наум Ейнахович.
Очевидно, так воно і було. А ще металево дзвенів голос Марії Василівни – нашого завуча.

Мене розбирали ревнощі, бо Клавдія Іванівна мала тепер інший клас і готувала до
новорічного балу іншу Наталку–Полтавку – гарненьку дівчинку із свого класу. Я вже була
досить дорослою, щоб розуміти, що так і мусить бути – це її робота. Але десь в душі я з
цим не могла погодитись, бо це була моя вчителька, і я, лише я, мала на неї право. Смішна
дівчинка! Не могла втямити, що вчитель не може належати комусь конкретно, а
правильніше б сказати, взагалі нікому не може належати. Але я з тим не могла
погодитися.