– Хлопці, у спортзал мати завезли!
– Три га–га–га!
– Та не ті мати! Матраци такі, що коли впадеш, то й нічого не буде.
– Зовсім нічого?
– Та вони ж м’які… Тобто не дуже, але… та ходім, подивишся.
А іншого дня:
– Хлопці! Козла привезли!
– А що, своїх мало?
– Та в спортзал!
– А чого не в хлів?
– От дурний! На ньому вправи робити.
Так ще багато з’явилося новинок у спортивному залі – і це тішило наших хлопців. А з
дівчат в нашому класі тільки Люсю трохи цікавив спорт. Тільки не нас з Марійкою. Та
було дещо і таке, що і нас цікавило. Наприклад, нові імпортні кофти, тільки для старших
дівчат. Вони мали бути просто накинуті без ґудзиків. Але ми їх по–своєму носили:
попришивали великі запонки, щоб хоч якось застебнути – холодно ж.
У їдальні з’явилися серветки. Вони були з тканини, індивідуально для кожного учня.
Кожен мав підписану торбинку з клейонки, куди та серветка вкладалася. Черговий мав
розкладати їх по місцях, а потім збирати. Отак! Тепер кожен учень сидів із закладеною за
комір серветкою. А попробуй без серветки – тут тобі і випише вихователь.
Але найцікавіше було те, що і годувати нас почали краще. Час від часу навіть вареники
чи налисники з’являлися. Отак!
Почали ми трохи вірити Науму. Вже й самі приходили до нього зі своїми проблемами
чи пропозиціями.
Школа росла. З’явилося багато нових вчителів. В одного ми просто–таки –
позакохувалися. Це був Лібкінд Семен Маркович. Його вже Наум привів. Семен
Маркович жив поблизу школи – ото йому і зручно було. А потім прикипів душею до
сліпих дітей і вже в нашій школі допрацював до пенсії. Кращого вчителя з географії я не
зустрічала. Урок свій починав ще з порога класу.
– Уявіть собі, що наш корабель стоїть, скажімо, у Мурманську. Знайдіть Мурманськ…
Нам треба пливти в… називалося місце, куди ми мали “пливти”. І ми “пливли”,
розповідаючи про те, що ми по дорозі зустрічали: острови, півострови, протоки, затоки,
моря. Було цікаво. І не зоглядишся, як дзвінок. А ще, Семен Маркович вмів дотепне слово
сказати, комплімент учениці подарувати, навіть для поганого учня в нього знаходилося
добре слово.
А скільки цікавих екскурсій він з нами організовував: і на паперову фабрику, і на
автобусний завод. Ми навіть каталися над містом на справжньому літаку. Особливо ж
цікавою була екскурсія в Медову Печеру. Йшли пішки через ліс. Трохи потомилися,
хотілося пити.
– Потерпіть, – говорив учитель, від води ще більше втомлюєшся, розслабляєшся. Дійдемо
до криниці, там і нап’ємося.
І ми пили холодну воду, а потім побували у справжній печері, яку чомусь називали
Медовою. І хотілося йому кудись іти із сліпими дітьми та ще й без кінця їм щось
пояснювати. Навіть, коли ми відвідували якийсь концерт за межами школи, вчитель не
соромився коментувати вголос, на весь зал якийсь танець, перед тим пояснивши:
– Тут у залі присутні незрячі діти, котрі не можуть бачити цей чудовий танець, тому я їм
мушу розказати.
І вже далі вів свою розповідь. Та так гарно вмів змальовувати і одяг, і рухи, і сюжет
танцю, що нам, незрячим дітям, здавалося, що ми все це бачили.
Це вже потім зі мною в університеті вчилася одна, що й соромилась признатися, що
працює в школі для сліпих дітей.
І як же жаль, що життя Семена Марковича, такого талановитого педагога, здається,
вміщається на кількох скупих сторінках. А була ж особистість…
Всі ті люди були для нас не чужі. Вони любили нас, і, якщо ми в чомусь не вдалися, то
в тому була не їхня вина. Пухом Вам земля, Семене Марковичу. Все меншає Вас, дорогі
наші вчителі. І хіба досить того, що ви живете в нашій пам’яті, коли та пам’ять
заклопотана повсякденними справами і хлібом щоденним.
Стоять каштани в нашому саду, як духи–велети. Вони – не байдужі спостерігачі. А
може й каштани мають пам’ять… Дерева собі та й годі? Хто це сказав? Хто смів так
сказати? Бо хто це зна, в кого більше зафіксовано подій: у людей чи у дерев?.. А під
каштанами ходили ми. А на нас дивилася осінь, і, певно, заздрила нам… А чому б і ні?
Молоді, гарні… А якщо й не дуже гарні, то однак молоді і веселі… А от, чи всі веселі? Та
облишимо. Бо що таке мій смуток на фоні змальованого оновлення. Воно зачіпало і мене,
бо не могло не зачепити, та вже ж…
Я не вчилася. Зовсім не вчилася. Я навіть списувала уроки, виїжджала на тому, що
знала попередній матеріал. Вчителі дивувалися. Часом їм здавалося, що це випадковість.
Та це не була випадковість. Я просто втратила цікавість до навчання, до всього, що
відбувалося навколо мене, до життя. Жила собі як бур’ян. Щось там робила, в чомусь там
брала участь, механічно, без душі.
Журилася осінь в шкільному саду, думала, як допомогти мені. Звідки їй, осені, знати,
що мені може допомогти тільки час, хоча це не правда, що час – то найкращий лікар. Він
не завжди найкращий. Часом лише заганяє хворобу у глибінь, і вона болить, ятриться, – і
нема їй ліку.
З’явився у нас новий вихователь – Михайло Пантелеймонович. Якось він нам не дуже
прийшовся. Сидить та й переписує “календар семирічки”. Ото вже потрібна справа –
нічого не скажеш! Всі цифри, скільки там і чого було, є і має бути. Нарешті переписали і
почепили в класі такий собі альбом, а зверху написано “Календар семирічки”. І хто його
читатиме?
Та якось я захворіла. Лежала в спальні. Раптом прибігли дівчата.
– Ти тут лежиш, а там таке робиться…
Дівчата аж захлинаються, розказуючи.
– Та що ж там?
Я вже не витримую.
– Та порвали “календар семирічки”..
– Як? Хто?
– Та учні. А на обкладинці по–Гебольду написали: “Привіт від “календаря семирічки”
його редактору Михайлу Пантелеймоновичу! Я, “календар семирічки”. Мене били, рвали,
допкали ногами, та я з честю виконав своє завдання: мене Валентин Супрунюк досконало
вивчив на пам’ять. Караюсь, мучусь, але не каюсь! “Календар семирічки”.
Це була бомба. Ніхто не знав, хто писав ту записку, бо написана вона була бездоганно.
І звідки їм було здогадатися, що писала її відмінниця Марійка – краща учениця. І
правильно. Бо той “календар” всім набрид. Висить, нікому не потрібний. Ніби хтось і
справді його читав. А Супрунюк і без того всі цифри знав, по радіо чув – то й запам’ятав.
Так нічого і не дізналися ні вчителі, ні вихователі, хто вчинив таку наругу над
“Календарем семирічки”.