XXXVIII. Зрада.

Літо було у розпалі. Я дома одна. Мама щось робила на городі. Петро Пундик приніс
листи. Був лист і від Фелікса. Але його я залишила на самий кінець. Спершу причитала
листи від дівчат. А тепер – від Фелікса. Сіла за хатою, щоб мене менше було видно, бо ж
таки завжди хвилювалася.
“Привіт зі Львова!” Він так завжди починав, і це мені подобалося. ”Здрастуй, Таня! Я
вирішив написати тобі все, як є. Бо краще гірка правда… Не проклинай мене… В мене
інша дівчина”. Мені забракло дихання. Інша дівчина? Ні, я щось наплутала!.. Ні, все було
так, і я нічого не наплутала. У Фелікса була інша дівчина. Це було так страшно, що я
спершу не могла цього збагнути. Це просто не вкладалося у мене в голові: у Фелікса є
інша дівчина!.. Я навіть плакати не могла: я просто заклякла. Розплакалася я вже потім,
коли прийшла мама. Упала їй на груди – і вже ридала як на похороні – аж мама злякалася.
Вона не втішала мене, не заспокоювала. Лише потім, коли я вже вволю наплакалася, вона
сказала:
– Досить, дитино. Буває і так.
Мусиш те пережити. У тебе ще буде…
– Ні, мамо, ні! Нікого в мене більше не буде. Не хочу! Не хочу!
І я знову заплакала. Я думала, що збожеволію. Гнала від себе думки про Фелікса, бо від
тих думок мені вже робилося страшно.
– Ні, ні, – казала я собі, – тільки не зараз. Не треба зараз. Потім, потім, – умовляла я себе,
розуміючи, що це вже ставало небезпечно.
Читала якість книжки і журнали. Читала – і нічого з того не розуміла. І знову
заставляла себе читати. Читати, щоб не думати. І думала. Мені здавалося, що все від того,
що Фелікс мене давно не бачив. Якби ми зустрілися і я обійняла його, я б заплакала так
гірко, що він би вже нікуди від мене не пішов. І я розуміла, що все це дурниці, що я б
ніколи не просила б у нього жалю…
Спливало літо. І мені вже не треба було спішити до Львова. Львів без Фелікса.
Страшно. Я ще більше схудла. Мама почала за мене тривожитись.
– Не тривожтесь, мамо, – казала я їй, – я все витерплю. І не здурію. Я, мамо, міцна.
І це була правда. Тільки пісень про любов не могла ні слухати, ні співати.
У мене на платівці була пісня “Летят утки”. Хор співав. І вже не знаю, чим та пісня до
душі мені припала. Крутила її – і плакала.
Летят утки
И два гуся.
Ох, кого люблю,
Не дождуся…
Ось так і я: кого люблю, не діждуся вже ніколи. Бо у нього є інша дівчина – невідома
мені Ніна Назаренко.
І все ж… Пора було їхати у Львів.

XXXIX. “Новий час – нові пісні”.

А у Львові було не до моїх дрібних проблем – тут назрівало щось глобальне:
відкривалася десятирічка, поки що – 9 клас.
Ми – перші учні Львівської десятирічки для сліпих! Тільки подумати! Вже рік ми були
найстаршими учнями у школі. Цей титул мали нести ще три роки. Пригадую той час, коли
в школу мав прийти Позін, котрому суджено було зробити в школі справжню революцію.
Нас лякали: ось почекайте, прийде Наум Ейнахович, тоді будете знати.
І він прийшов – наша нова постать на нову посаду – зав. інтернатом. Школа
принишкла… Що то воно буде?
А потім Наум Ейнахович обходив свої володіння – знайомився. Пройшовся і по класах.
У нас затримався довше – найстарші ж. Звернувся до нас. Голос низький, сам дуже
серйозний:
– Які у вас потреби? Що б ви хотіли змінити у школі, покращити?
Боже мій! Та нас тільки зачепи! Ми, звичайно, знали, що все це – пусті балачки! Не раз
ми вже говорили про наші проблеми. І що? Анічогісінько! От і тепер… Та з нас
посипалося, як з мішка:
– Праску електричну потрібно, а то ми свою ще й досі на газі гріємо.
– Тази потрібні. А то дівчата миються в тих самих тазах, що прибиральниця підлогу миє.
Хтось хихикнув. Наум Ейнахович спинив сміхунів.
– Все це дуже серйозні речі і нема чого сміятися.
– Годують погано. Самі каші та макарони.
– Хоч би картоплі частіше давали.
– Це я знаю.
– У спальнях в декого солом’яні матраци – сама потерть.
– Ще, мабуть, з часів війни!
– А ліжка, ліжка! Лише кілька на панцирній сітці, а решта…
– І це знаю. Бачив.
– Спортзал! Спортзал обладнати!
Наум Ейнахович все занотовував. Він був добрим господарником. Але тут стільки
клопоту впало на його бідну голову. А учні не вгамовувались: воно, звісно, не допоможе,
та хоч поговорити…
– А тумбочки. Страшні, облуплені, металеві.
– Бачив, знаю.
– А крани в коридорі біля спальні поламані.
– Треба радіо по класах. Наговорили всього і багато – аж самим смішно стало. А Позін
слухав, занотовував, а під кінець сказав:
– Ви будете мені допомагати, підказувати, бо я сам все не зможу помітити. Ми разом
змінимо школу.
Так і сказав: “Ми разом”. Смішно. А що ми можемо? Але нехай. То й так – пусті
балачки. Скільки їх вже було!.. Але згодом ми переконалися, що Наум Ейнахович слів на
вітер не кидає. Через декілька днів у спальнях з’явилися тази, електропраски. Оце так! Ми
повірити не могли. А ще через якийсь час, прийшовши в спальню, ми побачили там
повнісінько перемін: старі металеві тумбочки було викинуто, а замість них стояли
новенькі, дерев’яні, справжні тобі меблі. Ліжка також у всіх – на панцирній сітці, з
новенькими ватяними матрацами. Оце так!
Але дивуватися нам доводилося часто, бо кожного дня щось змінювалося, щось було
нове.
З сьомої ранку “Наум”, як ми називали нову посадову особу був уже у школі. На
кухарів сварився так, що його могутній голос, було чутно на всю школу. Вимагав і від
учнів порядку і дисципліни. У нас з’явилося нововведення. То ми ходили в своїх
платтячках чи костюмах цілий день. Тепер же ні. У нас тепер була нова шкільна форма,
нам видавалися білі комірці і кружевні манжети, які ми мали самі прати і пришивати.
Після уроків перед обідом ми мали, просто–таки мусили, йти в спальні і передягнутися в
старий, тобто в “робочий” одяг. Оце так!
У кожного на стіні в узголов’ї ліжка був прибитий гачок, і був вішак: прошу,
переодягайся. Охайненько вішай одяг. Нам таке навіть подобалося. А хлопцям, звичайно,
ні. Вихователька мусила слідкувати, щоб на обід ніхто не йшов не переодягнений.
А ще у нас у спальні з’явилась пральна машина. Для чого? А хто його зна. Наум
вважав, що треба. Ну, скажімо, комірці прати. Або просто, щоб звикали. І ми дійсно щось
таки прали, всі вже вміли нею користуватися. От тобі і Наум!