Розділ XXXIII. Вчитися без Фелікса.
Може саме тому сьомий клас мені мало запам’ятався: нічого цікавого без Фелікса.
Уроки робила якось автоматично. Вчитися стало не цікаво. Допомагало те, що знала
попередній матеріал. Жила від листа до листа. Але що напишеш у школу? Майже завжди
листи читав хто–небудь з учителів. Боже, як це було непорядно. Ну, скажімо, написав
хлопець дівчині, що любить. То й що? То й що, я вас питаю… Цензура! Ні, він не писав,
що любить. Він просто написав Татьяну, що Лещенко співав.
“Упали косы
Душистые, густые,
Свою головку
Ты склонила мне на грудь
Татьяна,
Помнишь дни золотые?»
Я плакала. Я тепер часто плакала.
В школі стало ще більш гамірно. Річ у тім, що закрили школу сліпих у Чернівцях і
майже всіх учнів перекинули у Львів. У нас тепер було два сьомих класи – “А” і “Б”.
Такого у нас ще не було. Ми, звичайно, були “А”, а чернівецькі “Б”. Ні, якоїсь неприязні
не було: ми жили дружно. Дівчата з Чернівець були дуже співучі, особливо Зіна. Та й
Василина з восьмого добре співала, і Ауріка. Тільки–от, голоси були в них якісь різкуваті,
бракувало їм львівської м’якості. Але наш шкільний хор дістав добре поповнення.
Я була як у тумані, у тумані кохання, що так щиро сяйнуло – і згасло. Ні, може ще не
згасло…
Але я зрозуміла, що… та не хотіла вірити, що все обернеться на зле. Не хотіла, дуже не
хотіла, але десь у глибині душі знала…
Були й нові хлопці. З сьомого “Б” до нас частенько заходили. Один Михайло писав
мені записки, не записки, а палкі листи, а я… я була, немов крижана. Поступово крига
танула: я сміялася, розмовляла, співала, але все це було якось поза мною.
Класним керівником у нас стала Клавдія Іванівна – висока, чорнява і дуже сувора. Всі її
трохи побоювалися, навіть дехто з учителів. А ще вона гарно одягалася, слідкувала за
собою. ЇЇ ходу було чутно в коридорі ще здалеку: каблучки вистукували дрібно і швидко.
Поміж собою учні прозивали її “побігуля”. Як на мене – нічого образливого.
Ми не дуже втішилися з такої класної керівнички. Наш Йосип Михайлович був м’який
і ліричний, ми жаліли за ним. Та нічого не поробиш: він став директором школи. Але
незабаром ми переконалися, що Клавдія Іванівна не така вже й сувора. Особливо для
свого класу. Її ж характер і крутий норов не раз ставав нам у пригоді: за свій клас вона
могла постояти, захистити нас від нападків інших вчителів. А ще через якийсь час ми з
нею і зовсім подружили. З нею було цікаво. Вона багато чого вміла і потрохи вчила нас.
Іноді ми заходили до нашої вчительки додому, а жила вона поряд зі школою. Клавдія
Іванівна завжди намагалася пригостити нас чим–небудь смачним. А ми ж завжди були
голодні, бо яке там інтернатське харчування. Очевидно, наше позаурочне спілкування
спричинялося до того, що ми непомітно полюбили свою вчительку: обліпимо її та й
стоїмо тісною купкою в коридорі. Одного разу, проходячи повз нас, Йосип Михайлович
напівжартома, з м’яким смутком сказав:
– А зі мною дівчата так не стояли.
Ми голосно розсміялися: звичайно з ним ми так не могли, він же був мужчина.
Тепер, коли з тих пір пройшло багато років, ми з моєю вчителькою ніби зрівнялися у
віці: я дорослішала, старшала, а вона ніби стояла на місці. І тепер мені здається, що ми
рівні, вона якось не старіє, тільки хода тихіша – каблучків не носить. Та вчителькою моєю
вона залишиться назавжди. І зовсім не тому, що вчила мене мови та літератури, а потім і
всього того, що годиться знати в житті жінці: варити варення, консервувати, робити
салати… і не пригадаєш всього. Ми якось з роками ніби припали одна до другої. Інші
дівчата також її люблять, питають про неї, але це не те. Нас з нею щось поєднує. А що?
Хто зна. Ми можемо довгий час не спілкуватися, а потім зустрінемось – і ніби й не було
перерви у стосунках.
У неї завжди росло в її городчику багато квітів, а надто жоржини… Вони були різні. А
коли я приходила, то Клавдія Іванівна мені їх показувала поіменно…
Розділ XXXIV. Витівки.
Дзвінок. Новачук сидить у класі на антресолі (тепер у нас для книжок шафи завелися з
антресолями. Ми ті антресолі курником називаємо). Сидить Новачук у курнику – ноги
звісив. Як він туди заліз? Високо ж! А в нього одна рука. Правда, сили в нього, хоч
відбавляй.
– Новачук, дзвінок, злазь! – Гукають йому.
– А–а! Не хочу. Я тут спати буду.
– Коли? Зараз же урок! Побігуля прийде.
– Нехай іде. Я буду спати. Таню (це вже до мене), зачини мене.
Він вклався в антресолі. А я й зачинила, мені що. Прийшла Клавдія Іванівна. Кинула
оком по класу. А зір у неї гострий був.
– О, а де Новачук?
Ми, звичайно робили вигляд, що не знаємо, – Де ж це він? Лариса, а ну, побіжи в
медпункт. Може, захворів…
Лариса пішла. Нас розбирає сміх. І совісно якось перед вчителькою. Але ж не будеш
видавати товариша. Почався урок. А Новачуку, очевидно, не дуже зручно там лежати,
твердо. Він вовтузиться. Клавдія Іванівна не звертає уваги. Їй таке і в голову не
приходить. А ми ж знаємо та й хихикаємо тихенько.
– Дівчата, що ви смішне на сніданок їли? Чи не сир часом?
Повернулася Лариса: нема Новачука у медпункті.
– Скорбатюк, побіжи в сад – може він заблудився.
А тому що? Побіг. Прогуляв півурока. Нема Новачука. А тут і дзвінок.
Відчинили ми свого полоняника, а він сидить, ноги звісив, відпльовується:
– Фу, жарко. І твердо. Підстелю куртку – і ще урок просплю.
Аж тут вбігає Клавдія Іванівна – вона щось забула. Вчителька відразу ж все зрозуміла,
лиш оком кинула:
– Новачук, до директора!
Ми притихли, переживаємо: що буде?
Повернувся Новачук – відпльовується. Ми до нього:
– Ну, що?
– Нічого.
– Що ти йому сказав?
– Та… Сказав, що замерз на прогулянці і заліз трохи загрітися – та й заснув.
– І що він?
– А що – нічого. Звелів кастелянші видати нам зимові пальта, а то мороз, а ми в легких
курточках ходимо.
Нам всім стало весело. Ну і Йосип Михайлович! Чи повірив він Новачуку? Звичайно ж
ні. Це ж хіба треба було Новачука зовсім не знати, а Йосип Михалович знав, бо ж нашим
керівником був.
Клавдія Іванівна також не повірила, що ми нічого не знали.
– як вам не соромно! А ще комсомолки!
Вчителька сердилась. А я червоніла: вона б ще більше сердилась, якби знала, що я, її
улюблена учениця, власноручно зачинила Новачука в антресолі.