Та от з формальностями покінчено. Перше, що зі мною зробили, це остригли мої довгі
коси. Тепер я розумію, що було це правильно, але тоді я плакала. Мене доручили
дівчаткам третього класу, щоб ті повели мене у баню. Для мене, сільської дитини, було
таке диво, коли тепла вода ллється тобі на голову, – душ! Я і зараз більше від ванни
люблю душ. А тоді мене важко було витягнути з води.
Та ось із тим покінчено. Я переодягнена у все шкільне, стала членом інтернатського
колективу. Я не плакала, не сумувала, як це часто бувало з моїми ровесницями. Я була
така рада, що ви й уявити собі не можете. Ніхто того не знав, а я знала: я не
прокидатимусь від розпачливого маминого крику, не буду кидатись між батьків,
намагаючись врятувати мою нещасну маму від батькових кулаків.
Але як же там мама? І на часинку мене огортала тривога. Але я була дитина, а довкола
мене бігали мої ровесники, і я бігала з ними, сміялась і багато співала. Мушу зізнатись, що
серед моїх пісень не було ні однієї дитячої, а все більше про любов. Тут я вперше
зустрілась з варіантністю народних пісень. Дівчатка приїхали з різних областей, і в них ті
самі пісні співалися трохи по–іншому. А як же ж має бути правильно? Мені здавалося, що
мусить бути єдиний правильний варіант. Особливо ж мені подобалося знайомитися. Я
перезнайомилася з усіма молодшими дівчатами, хлопці в той час ставилися до нас не
дуже… Більш того, ставлення було навіть вороже. Хлопець міг дівчину образити,
обізвати, навіть набити. Декого я побоювалася. Але ми, першаки, були собі окремо. Отже,
я була звичайною, справжньою дитиною. Мене тішило абсолютно все: і великі коридори,
по котрих можна було прогулятись взад – вперед, і весела спальня, де стояло аж двадцять
два ліжка, і тут спали майже всі дівчата, крім найменших з дошкільної групи.
Дошкільнята мали свою окрему кімнату. Там вони спали, їли, бавилися. Крім ліжечок, там
стояли низенькі столи з маленькими дитячими стільчиками. Була в них няня і
вихователька. Були це переважно сліпі діти, котрих познаходили на вокзалах, або
попривозили якісь сусіди чи далекі родичі. Їх тут було восьмеро чи дев’ятеро. Якщо
врахувати повоєнні часи, то знедоленим дітям тут жилося непогано. Ми, першокласниці,
їли з малечою. Очевидно, щоб старші, коли бігли по сходах, нас не поперевертали. Мені
це також подобалося. Лише дуже втомлювалися ноги. Я не звикла цілий день бути на
ногах. Набридли черевики, котрі не можна було скидати зранку і до вечора. Я дома могла
собі сісти, підігнувши ноги, на ліжку лягти. А тут треба було майже увесь час стояти,
ходити або сидіти за партою. Гнітило те, що я весь час була на виду у вихователя, від того
було не по собі.
Навчання ще не почалося. Нам щось читали, ми гуляли в саду. Можна було взяти якусь
іграшку, але я не брала: по–перше – соромно, бо я вже школярка, – по–друге – я одною
іграшкою бавитись не вміла. Мені потрібен був якийсь певний набір. Гра для мене була,
ніби маленький спектакль, і в ньому мали бути дійові особи. Я не розуміла, як можна
бавитись, скажімо, одною машинкою. Просто собі возити її? Зовсім не цікаво. От, якби
вже скорше те перше вересня. І я чекала того дня. А якби я була трошки доросліша, то
подякувала б, напевно, тій стежці, що починалася від воріт мого дому і привела мене під
каштани, що росли у шкільному саду. Але я ще була така мала і нерозумна, що не дуже
над тим замислювалася. Я лише скорше хотіла навчитися писати. А стежка? Вона собі
привела мене та й утекла назад до батьківських воріт, залишивши мене під каштанами.

ІІ. Перший дзвінок.
Нарешті завтра, завтра перше вересня. Вчителька нашвидкоруч навчила мене віршика,
котрого я мала розказати перед всією школою. Тільки подумати: перед всією школою.
І от – ранок. Я прокинулася якась піднесена і урочиста. Сьогодні! Сьогодні!
Але мене незабаром опустили з небес на землю. Трохи зіпсували свято, довели мені ще
раз, що самих лише радостей не буває.
Після сніданку хтось покликав мене у спальню:
– Іди, там твоє ліжко перекинули.
– Перекинули? Хто?
– Чергова по спальні.
Я прийшла у спальню. Перекинули, виявляється, не ліжко, а пом’яли і зіжмакали все,
що було на ліжку. Я нічого не розуміла. Я ж його застелила. Розрівняла ковдру з
простирадлом. Поклала розрізом донизу, з обох боків підкотила всередину, розрівняла,
підбила і поклала подушку. Покривал у нас не було. Я стояла і плакала. Біля мене
співчутливо юрмились дівчата. Котрась сказала:
– Від сьогодні почалося чергування старших дівчат. Ти, мабуть, не так застелила.
– А як треба?
Мені показали. Виявляється, потрібно було постелити ковдру розрізом доверху,
розрівняти гарненько і закласти з обох боків, тільки наверх, але, щоб розріз було видно.
Так застеляли всі – свій стандарт. Добре, тепер буду знати.
Я заспокоїлась, але відчуття злету чомусь зникло. Йдемо на урочисту лінійку. Квітів
нема. Бо хто б нам їх купив? Тоді батьки не були щедрі на гроші, бо самі їх не мали.
Прохолодно. На шкільному подвір’ї всі учні і вчителі. А я, маленька і перелякана, стою
на шкільних сходах і розказую віршика, що навчила мене вчителька:
Рано–вранці малишок
До нас в школу проситься:
“Відчиняєте ширше двері –
Дуже вчитись хочеться”
А потім мені дали в руки шкільний дзвінок – і я подзвонила. Більше я з тих
урочистостей нічого не пам’ятаю. А потім ми пішли в клас, маленький, затишний, де
стояло всього чотири парти і учительський стіл зі стільцем.

В першому класі нас поки що було четверо: два хлопчики і дві дівчинки. Отже, моєю
однокласницею була Марійка Дундева, – сирітка, що виховувалась тут–таки в дошкільній
групі. З хлопців мені більше подобався Івасик, що мав тоненький дитячий голосок і вмів
тьохкати соловейком. Ілько мені не подобався. Він був якийсь грубуватий, хуліганистий,
але всі ми були всього–на–всього першаки. Нас опікала наша вчителька Валентина
Теофанівна, а потім після уроків вихователі.
Почалася наша наука з того, як себе поводити, як піднімати руку на уроці, вставати,
вітатися і т. ін. Це було не цікаво. Я слухала, але мені вже кортіло писати букви, та ми все
ще чомусь не писали.
Увечері в спальні я почула легенький і швидкий стукіт, ніби кури клювали. Дівчатка з
третього мені пояснили, що то дівчина пише. Це була старша дівчина. Я не витримала.
Мені було так цікаво. Ну, хоч одним пальчиком мацнути, як це робиться. Я встала з ліжка
і підійшла до дівчини, але вона прикрикнула на мене, і я змушена була знову лягти, так і
не дізнавшись на цей раз, що воно так стукає, коли писати.