Розділ XXIX. “Що дівуєте?”.
І все–таки Ліда залишилась серед сільських дівчат моєю найближчою товаришкою. Я
їй могла читати всі свої вірші, навіть найпотаємніші, я могла їй розповідати всі свої дівочі
переживання, а вона – мені. Мабуть, я добре розповідала, бо одного разу Ліда сказала:
– Не знати, якби я собі виколола одне око, взяли б мене до вашої школи?
Я жахнулася:
– Чи ти, Лідко, здуріла?
– А що, – не здавалася Ліда. – Тоді б ми були з тобою, разом би вчилися.
– Не говори дурниць, – сказала я. – Та й тебе і не взяли б, і групу інвалідності ніхто б тобі
не дав. І взагалі – то дурне.
Ми з дівчатами ходили в клуб. Поважно, як–то старші, “спацерували” собі біля клубу,
про щось стиха розмовляючи і трохи манірно сміючись: мовляв, і ми – дівки. А ще, ото
вже гарна мода була – кожна тримала в руках одну або декілька квіток, зірваних щойно,
свіжих, пахучих. Як то, мабуть, гарно було.
А іноді ми йшли в кіно. Я не дуже охоче йшла: звук був якийсь різкий, крикливий,
слова погано було розбирати. Але дівчатам завжди вдавалося мене умовити. І потім вони
дивувалися, коли виявлялося, що я все зрозуміла. Декотрі дівчата вже й на танці ходили,
але так, щоб вчителі не бачили, а то влетить:
– Що? Дівуєте? – гарикали на них вчителі, і потім по всій школі над ними підсміювалися.
І не тому підсміювалися, що ті на танці ходили, а тому, що “попалися” на око
вчителям. Дома я також вчилася танцювати, але в клубі – ні за що на світі, бо певно, все
село дивилося б, як то сліпа танцює. Було трохи сумно від того, що я добре
усвідомлювала: жодний сільський хлопець на мене не гляне. Мені це нібито байдуже, тим
більше, що в мене є Фелікс, але все–таки… Я була сліпа – і цим сказано все. Але я про це
тут–таки забувала, бо дівчатам якось ніби й байдуже було до моєї фізичної вади. Ми йшли
собі до клубу, а іноді… а іноді ішли до котроїсь з дівчат. А там вже сідали за хатою та й
співали – аж луна по селу йшла. А надто Зіна. От мала гарний голос і слух також. Ото ми
вже душу собі відводили. А вечори літні в селі тихі, м’які, а пісні тоді співаються
наймелодійніші, найкращі.
– Дівують дівчата, – зітхали поміж собою наші матері.
– Пора їхня прийшла. А колись і ми…
– Гай–гай! Де то вже наше? Минулося, відшуміло, як і не було.
А вечір спадав на землю, голубливо обіймав за плечі, сіяв росу…
Розділ XXX. Нічний етюд.
Розквітло зорями небо на землі, а в серпні ті зорі падали, здійснюючи чиїсь бажання,
чиїсь мрії. Місяць сіяв з неба бліде світло, роблячи довколишній світ якимсь чудним і
примарним, романтичним і таємничим. Тихо–тихо шелестіли липи, нашіптуючи одна
одній таємниці ночі, розказуючи казку, ніким ще не казану, співаючи пісню, ніким ще не
співану. Земля, здавалося, не спала; напевно їй солодко було дивитися на те примарне
світло, любо дихати їй тим запахущим повітрям, що ніби лилося з самого неба,
наповнюючи поля і садки, ліси і гаї. Сипле, сипле свої пелюстки жовтий квіт, а м’який
вітерець підхоплює його і несе, а потім встеляє землю, кладучи їх килимом під ноги
липам, а липи пишаються та й думають, що вони найкращі в світі. Груди вдихають
прохолоду, а на серці солодко і щемно, як колись в дитинстві після причастя.
Тихо спадала на землю роса. Пахуча, як нектар, вона наповняла келихи квітів, а ніч,
здавалось, п’є та й п’є той п’янкий і свіжий напій, п’яніючи сама і напуваючи все
довкілля. Жебоніла річка поміж очеретів, тихо несла свої жалі до моря, віддаючи їх
морським хвилям – свою маленьку данину. Річка заколисує очерет, він засинає, у сні щось
шепоче, жаліючись вітру, що хвилює його. А місяць сіє, сіє примарне світло, сіє, і,
здавалось, дзвонить у зірки, а вони відгукуються сріблом, і цей дзвін зависає у п’янкому
повітрі.
А липа шепоче, шепоче, наче хоче вимовити вголос і не може, бо не дав Бог їй голосу,
бо не знає вона людської мови, лише, кажуть, розуміє пісню, і лиш ту, що лине від серця.
Колише, колише ніч землю, навіваючи їй сни, а вона все не спить та й не спить,
шурхотить травою. Журиться верба, схилила віти аж до води, її сльози–роси падають у
саму воду. Чого ти журишся, вербо рясна? Чого рониш сльозу у воду? Що тебе, довгокоса,
смутить? Мовчить верба, заховавши свою печаль. Мовчить верба, мліючи від нічної тиші,
від пахощів ночі, від місячного сяйва.
Квіти задумались, немов вирішуючи, що їм робити зі своєю красою. Вітер жартує собі з
тополями, заграє з липами, витирає сльози вербі і полоще свої крила у хвилях річки.
Засни, моя земле, заколисана ніччю. Засни, вербо, забудь свою печаль. Спіть, квіти, хай
ваша врода милує очі людям. Закрий, хмарко, місяць – нехай спочине. Зіроньки ясненькі,
ви вабите мене моїм світлом, ви заколисуєте мене срібним дзвоном, засніть, любі,
спочиньте. Колиши, ноче, колиши, ноче, – хай засне світ.
Вечір! Невеличка річечка перехлюпує воду у видолинку. По її берегах, зарошені трави.
Ніч притихла і слухає дівочу пісню, що лине з пагорба:
Ой, вербо, вербо,
Де ти зросла,
Що твоє листячко
Вода знесла?..
Верба хотіла б відповісти, та вітер лише звів її віти, схилені до води, і вона щось тихо
прошепотіла, ледь чутне, зворушливе.
А дівчата невгавали:
Тече річка невеличка
З вишневого саду…
–Хлюп–хлюп–хлюп! – захвилювалась річечка і прискорила свій біг. Прибігла
швиденько, перестрибуючи по камінчиках, мов босоноге дівча, несучи аж до моря дівочу
пісню.
А пісня лилася та й лилася:
Ой ти, ніченько,
чарівниченько,
Не смути моє
біле личенько.
Ніч схвилювалася, розбудила вітер, щоб і він послухав, як про неї співають дівчата, а
потім гордо й ошатно розпустила коси і огорнула ними землю.
Дівчата сполохано зойкнули і, розсипавши по траві перли свого сміху, почали
розбігатися по домівках, де не спали, чекаючи на них, матері, гортаючи під дівочу пісню
роки своєї молодості. Розбіглися дівчата. І невтямки їм, що своєю піснею вони наблизили
до себе весь довколишній світ, очистили й збагатили його.