Рита з Анькою перейшли всякі межі. Одного ранку, коли я прокинулася, під моїм
ліжком була велика калюжа. Я зрозуміла, що це витівки Ані. Вона могла й у ліжку собі
калюжу зробити. А тут вирішила наді мною поглумитися.
Аня за мною спостерігала. Вона зрозуміла, що я помітила калюжу.
– Га–га–га! – засміялася голосно і почала кликати дівчат, а потім і Філомену Андріївну.
Отут я вже більше не витримала і заплакала, – гірко, невтішно, ніби і справді трапилося
якесь непоправне лихо.
Філомена Андріївна мене заспокоювала:
– Ну, не плач. Таке з кожним може статися.
Але я плакала ще більше. Моє серце розривалося від образи: ну як я могла пояснити,
що це не я?.. Подумають, що викручуюся. Не повірять. Анька і Рита були задоволені:
нарешті вони бачили мої сльози. Але мені вже було однаково…
Цілий день я була, як у тумані: не могла ні про що думати і розмовляти. Добре, що в
цей день мене на уроках на питали, а то б неодмінно схопила б двійку.
Увечері посеред спальні мене перепинила Анька:
– Куди поспішаєм?
Вона намагалася розмовляти так, як розмовляла Рита, – грубо, розв’язно, ніби їй море
по коліна.
Я зупинилася.
– Чого тобі треба?
У мене, здається, починали “прорізуватися зуби”.
– Просто…
Анька трохи розгубилась.
– Постій, поговоримо.
– Мені нема про що з тобою говорити.
– Ах, так…
Я думала, що вона мене вдарить. Та вона не вдарила.
– Ну, тоді… На! Понюхай!
І вона ткнула мені в обличчя свою брудну білизну. Це вже було таке приниження,
якого я стерпіти не могла. Не спам’яталися ні Анька, ні навіть я, коли я вп’ялася в її густі
довгі коси. Битися я не вміла. Я тільки з усіх сил обома руками тягнула її за волосся. На
моє щастя Рити десь не було. Не знаю, що б вони зі мною зробили. Та мені тоді було
однаково. Я і досі не знаю, чому Анька тоді мене не вдарила, але не вдарила тільки
страшно і голосно верещала. Чи то від її вереску, чи ще від чогось, але я трохи отямилась і
відпустила Аньчині коси, а потім безборонно, пройшла до свого ліжка і розслаблено на
нього опустилася. Що, власне, сталося? А нічого. Просто я зрозуміла, що в цьому житті
треба захищатися, не можна давати нікому глумитися над собою.
Другого дня встала, як побита. Настрій був настільки жахливий, що я не могла
приховати його від Фелікса.
– Що сталося?
– Нічого.
– Ні, щось у тебе трапилось, і я хотів би знати, що саме. Чи мені не можна?
Фелікс був такий серйозний, що я його таким ще ніколи не бачила. Тон у нього був
категоричний. І я вже втомилася від своїх переживань. Я більше не могла. І я розповіла
йому все, чи майже все, про Риту і Аньку (звичайно я ж не могла розповісти про калюжу
та інші їхні витівки).
Увечері я піднімалася у спальню, а в грудях щось злегка смоктало: ні, не страх, страху
не було. Була якась тривога. Я пройшла до свого ліжка – ніхто мене не зупиняв. Я вийшла
в коридор, трохи там покрутилася і коли знову зайшла до спальні, Анька спробувала мене
перепинити, але тут почувся трохи гортанний голос Рити:
– Не чіпай її. У неї є захисники. Зі мною вже сьогодні розмовляли.
Серце у мене радісно підстрибнуло: Фелікс! Він! Так я і не дізналася, що він сказав
Риті. Скільки не допитувалась, Фелікс так мені і не розповів. Але мене більше ніхто не
займав, і до мене повернулася радість буття.

XXIII. Читальники.

Це був час, коли я багато читала: “Любий друг”, “Овод”, “Людина, котра сміється” і
т.д. Але найулюбленішою моєю книжкою в цей час була книжка Жюля Верна
“П’ятнадцятирічний капітан”. Ще більше від мене читала Марійка. Вона читала швидше.
Ми з нею часто брали в бібліотеці одну і ту ж книжку. Особливо, звичайно, хвилювали
нас книжки про любов.
Нас приводили вихователі у спальню та й ішли собі – їхній робочий день закінчувався.
Тут вже була Філомена Андріївна. Але вона розуміла, що дівчаткам треба щось випрати,
попрасувати той не заганяла нас у ліжка – лиш би були тихо.
А ми з Марійкою полягаємо та й читаємо собі: добре, що читати пальцями можна без
світла – нам, повністю незрячим, було воно ні до чого. Правда, взимку іноді мерзли пальці
і тоді втрачали свою чутливість. Заховаєш руку під ковдру, зігрієш – і можна читати далі.
А то й можна читати під ковдрою – правда, це було трохи незручно.
Одного разу, пам’ятаю, читали ми з Марійкою книжку “Алітет йде в гори”. Книжка
була написана дуже цікаво. Отак собі читали та й читали – і дочиталися до шостої години
ранку. А потім повставали, помилися до пояса холодною водою, та й пішли на уроки. А
бувало, що й на уроках досипляли: покладемо голови на парти – та й ну спати. Виручало
те, що добре вчилися, то якось ще могли відповісти за запитання вчителя, коли нас
піднімали. Нам з Марійкою багато що сходило, нас вчителі любили. Ні, ми не запобігали
перед ними – такого б ми собі не дозволили. Просто ми нікому не грубили, а головне –
добре вчилися. А вже записки від хлопців в наших партах – це були наші проблеми і вони
нікого не стосувалися, окрім нас.
Якщо книжка була дуже цікава, то можна було читати й на уроці, поклавши книжку під
парту. Але я з того користалася рідко. Мене видавало обличчя. На ньому відбивалося все,
про що я читала. А головне – вчитель бачив, що я його не слухаю. Отже, все–таки читати
найкраще було в ліжку. І ми з Марійкою читали. Недаремно, я тепер сова. Не знаю, як
Марійка.

XXIV. Мої вчителі.
У нас затіяли новорічну пошту. Почепили поштову скриньку, обрали поштарів. Кожен
міг комусь написати, лиш би зверху прізвище було, кому вручити листа, чи листівку, чи
просто записку. Чого тут тільки не було: і привітання, і освідчення в коханні, і всяке інше.
Було хвилювання, була біганина і метушня. Все нове – це цікаво, а надто, коли тобі 13–15
років. Я одержала багато листів, але не мало й написала. Одержала і від Фелікса –
звичайного товариського листа, але не була розчарована, бо знала, що він не любить
писати ніжних листів: по природі своїй він ліриком не був. Коли його питали, ким він
хоче бути, він відповідав:
– Фінансистом.
Звичайно, то був жарт, бо який би то із сліпого був фінансист. Та щось в тому жарті
було і від правди.